Михайло був у скрутному становищі. Вдома — нелюба дружина Галина, вагою під сотню кілограмів, мати його сина.
Розлучитися — совість не дозволяє, і перед сином не хоче виглядати негідником.
Та й квартира на дружину записана, подарунок батьків. Якщо піде — жити ніде буде.
А є ще Олеся. Струнка, весела. Михайло з нею «дружить» уже два роки. Годує обіцянками, що розлучиться, і вона чекає.
В Олесі своя квартира, але живе вона з сестрою, яка вчиться в університеті. Місця йому там зовсім немає.
Зустрічаються, коли сестри немає вдома або в готелі. Зате як приємні ці зустрічі. Олеся ніколи не лається ні за що, завжди доброзичлива і мила.
Галина ж, вічно гарчить. То шкарпетки розкидав, то грошей мало, то відро сміттєве не виніс. Звичайна дружина, що тут скажеш. Але загалом непогана жінка, закохався ж він колись, отже, було за що.
І все було б непогано, поки Олеся не заявилася додому до Михайла. Вона знала, що його немає вдома, зате вдома була дружина. Що їй і треба було.
У Галини був вихідний. Зранку перебувала в чудовому настрої, вдома сама. Тільки вирішила нанести маску на обличчя, побалувати себе, як пролунав дзвінок у двері.
Не подивившись в вічко, відчинила, вирішивши, що це сусідка тітка Шура прийшла побалакати. На порозі стояла дівчина приємної зовнішності.
— Доброго дня. Ви до кого? — запитала Галина.
— Доброго дня. А я до вас. Ви ж Галина, дружина Михайла?
— Саме так. З яким питанням завітали?
— Я з особистого питання. Розмова є. Можна ввійти?
— Ні. Я сторонніх у квартиру не пускаю. Може, ви якась шахрайка…
— А даремно. Я зовсім не шахрайка, а Олеся, коханка вашого чоловіка. І мені є що сказати.
Галина від несподіванки зачинила двері. Що це було? Жарт такий? Що вона верзе?
Подумавши кілька хвилин, Галина знову відчинила двері. Дівчина стояла там само.
— Проходь, раз уже прийшла. Розповідай, що тобі треба?
Олеся швидко заскочила, зняла босоніжки й пройшла на кухню.
— А у вас тут миленько. Знаєте, Михайло дуже нерішучий. Ми з ним два роки вже разом, і він обіцяє щоразу, що зізнається в усьому і розлучиться з вами. Але все ніяк. Я вирішила виправити цю ситуацію. Що скажете?
Галина уважно дивилася на дівчину й мовчала. Михайло і ця… Два роки зустрічаються… Гарна, звичайно, худенька, не те що вона, майже центнер вагою. Що одразу не пішов, отже, є причина. Напевно, син — школяр. Не хоче травмувати психіку.
А може, жаліє Галину, боїться образити. А може, просто йти їм нікуди… Усі ці думки роїлися в її голові. Треба щось відповідати…
— Знаєте, Олесю, я же не завжди була такою товстою. Виходила заміж — 47 кілограмів важила, у мене було довге, густе волосся, усі вважали мене красунею. А потім щось сталося з організмом, почався збій, і я перетворилася на оце таке…
Зрозуміла річ, якому чоловіку це сподобається, коли навколо багато струнких і гарних. От він і вибрав вас.
Прикро все це, звичайно. Але любов приходить і минає. Я, мабуть, Михайла теж не люблю вже. Живемо й живемо, за звичкою. А радості ніякої немає. Одні заморочки.
Годуй його, обпирай, шкарпетки збирай, а поговорити — то й ні про що. Немає душевної теплоти між нами, і давно.
Знаєш, — я на «ти» перейду, — я навіть вдячна тобі, що відкрила правду. Мені тепер легше буде виставити його. Сподіваюся, вам є де оселитися. Синові правду не скажу, ні до чого йому знати, що батько коханку знайшов. Скажу, просто не зійшлися характерами, так буває. Дитяча психіка дуже вразлива.
Олеся несподівано заплакала. Галина розгубилася, схопила чисту серветку й подала дівчині.
— Ну чого ти ридаєш? Це наче я маю сльозами обливатися, та щось не хочеться. Не відчуваю я горя вселенського…
— Розумієш, Галю, нас із мамою в дитинстві батько кинув. Знайшов собі бабу якусь і пішов. Телевізор, килим зі стіни зняв і поніс. Каже, маю право майно своє забрати. Мама так плакала, благала не йти, в ногах валялася. А він зневажливо хмикнув і пішов.
Я теж дуже переживала, любила батька, а він так ось з нами. То виходить, що я така сама, підла, сім’ю розбити хотіла, заподіяти горе…
Я же тебе уявляла собі якоюсь мерзотною товстою тіткою, яка кров п’є з Міші. А ти не така зовсім виявилася…
— Ну, я товста, і мерзотною буваю, бо бісить мене Міша, а я його. Навіщо так було жити, не розумію… Син же усе бачить. І кому ми краще робимо? Може, він із тобою буде щасливий…
Михайло відчинив ключем двері, зайшов у коридор і прислухався. У кімнаті дружина з кимось розмовляла. До болю знайомий голос. Не може бути! Це ж Олеся! Навіщо вона тут?
Михайло аж спітнів від хвилювання, і з ходу заявив:
— Дівчатка, не сваріться!
У вітальні на дивані сиділи Галина й Олеся, розглядали фотографії в альбомі.
— А ось і ловелас наш з’явився! А ми фотографії дивимося, весільні, та де Сашко маленький.
Михайло нічого не розумів, що відбувається. Де бійка, вирване волосся, крики? Де це видано, щоб дружина з коханкою сиділи й мило розмовляли…
— Ех, ти… У тебе така дружина хороша, а ти набік пішов! Безсовісний ти, Мішо, ось що скажу! — обурено промовила Олеся.
У Михайла мало очі на лоба не вилізли від такої заяви. Вона взагалі при своєму розумі?
— Ти ж сама благала швидше розлучатися! А тепер я безсовісний? Що з тобою, Олесю?
— А те, що знати тебе не хочу більше! Виходить, що якби ми зійшлися, і раптом я поправилася б сильно, ти й від мене загуляв би?
Отакі ви, чоловіки, любите, поки жінка гарна, а як щось не так, то непотрібна одразу! Хіба такого чоловіка мені треба? Я хочу, щоб за будь-яких обставин був зі мною!
— Ну, знаєш, з гарною приємніше жити якось, а скандалити ви всі починаєте однаково, по-моєму! Ось ти вже проявила характер. Треба ж додуматися — прийти додому до дружини, вивалити їй правду й зробити мене в усьому винним!
— Так, голуб’ятка, не сваріться! — вигукнула Галина.
— Справу зроблено. Я знаю правду, і продовжувати цей цирк не збираюся. Михайле, збирай речі й іди. Розлучимося спокійно, і роби що хочеш.
Михайло розгублено дивився на Галину. Де ж сльози, заламування рук, усе те, що він бачив по телевізору? Хіба так має поводитися обманута дружина? Йому стало навіть образливо.
— Галю, так мені йти нікуди. Якось несподівано все вийшло… Я ж не збирався поки що від тебе йти, якби не ця…
Михайло зло глянув у бік Олесі. Та зневажливо дивилася на нього.
— Ну, гаразд, що я звір якийсь. Ночуй поки тут, але не затягуй, шукай житло.
— Гаразд, Галю, піду я. Рада була познайомитися. Чесно. У мене в голові все перевернулося. Чекаю на дзвінок, як домовилися.
Галина провела Олесю й повернулася в кімнату. Михайло сидів у кріслі, схопившись за голову. Галині стало навіть шкода його.
— Галю… Що це було? Як так? Де це видано?
— А це в себе запитай, Мішо…
Михайло звільнився з роботи й поїхав до своїх батьків, у невелике селище. Там зійшовся з удовою з двома дітьми й жив на її території, бо в батьків жив його брат із сім’єю.
Він часто згадував колишню дружину, сумував за сином, але назад дороги не було. На Олесю він був дуже злий. Вважав, що вона йому все життя зіпсувала.
Галина потоваришувала з Олесею та її мамою, яка виявилася дієтологинею. Вона допомогла Галині налагодити харчування й скинути зайву вагу.
Галина почала ходити на танці й почувалася щасливою, як ніколи. Заміж вона більше не хотіла, їй і так добре жилося.
Олеся зустріла чоловіка, порядного, неодруженого, вийшла заміж. Історію з Михайлом згадувати не хотіла, вважаючи, що скоїла велику помилку, зв’язавшись з одруженим.
Батька свого пробачила і навіть потоваришувала з його донькою.
Як би повернулося їхнє життя, не прийди вона тоді до Галини, невідомо. Але все склалося так, як має бути…
