Я стояла перед залом суду й відчувала, що стеля ось-ось впаде мені на голову. За кілька хвилин суд мав поставити крапку у наших двадцяти п’яти роках спільного життя. Я не могла повірити, що все закінчилося так. Здавалося, ще вчора ми будували плани на майбутнє, а сьогодні я стояла тут — одна, перед дверима суду.
Чверть століття тому я працювала в ательє дизайнером одягу. Закінчувала роботу близько п’ятої вечора й мала зручні умови праці. До дому було всього п’ятнадцять хвилин пішки. Мій чоловік теж був задоволений своєю роботою: він працював в одній із великих бізнес-компаній, заробляв добре. Та все одно я бачила, що його щось непокоїть.
По-перше, у нього було багато роботи. А по-друге — з самого початку нашого шлюбу я відчувала, що Михайло не сприймає мою роботу серйозно.
— Я тут подумав, — сказав він одного вечора, коли я подала вечерю. — Твоя робота — це марнування часу. Цілі дні сидиш, малюєш якісь каракулі, які нікому не потрібні.
— Мені це подобається, — відповіла я, намагаючись не показати образу. — Ти хочеш мене образити?
— Та ні, не в цьому річ, — відмахнувся він. — Подивися на себе. У мене є перспективи, я можу зробити кар’єру, заробляти серйозні гроші. А ти? Ти нічого не досягнеш на своїй роботі. Може час відкрити очі й зайнятися чимось справді важливим? Думаю, усім буде краще, якщо ти залишишся вдома. Тим паче скоро у нас буде дитина.
— Дитина? — я застигла. — Звідки це раптом?
— А чого дивуєшся? Не варто відкладати. Хіба хочеш возитися з немовлям у сорок років?
Михайло, звісно, мав рацію: він заробляв більше, і ми справді не раз говорили про дітей. Але після його образливих слів мені стало важко навіть мріяти з ним про щось спільне. Після стількох років навчання у художній академії й пошуків гарної роботи я мала просто все кинути — через його примху?
— Ти ж знаєш, я хочу як краще, — продовжив він, — не ображайся. У тебе є талант, але час скинути рожеві окуляри. Без зв’язків ніхто не проб’ється. А які у тебе зв’язки в цьому твоєму мистецтві? Кому потрібні твої шедеври? Зате вдома твій хист стане у пригоді — зробиш затишок, смачно приготуєш, відпочинеш. Ідеально ж!
У наших стосунках я ніколи не мала права на власну думку. Тому мала погодитися. Незабаром у нас з’явився Марк. Вибору не було — я зробила все, як хотів чоловік: залишила роботу й повністю присвятила себе дому.
Я сумувала за дизайном, але маленький Марк заповнив увесь мій світ. Здавалося, я забула, що колись мріяла про кар’єру. Тим часом Михайло сяяв у ділових колах: укладав контракти, обідав у дорогих ресторанах, а додому приїжджав пізно ввечері. Ми жили забезпечено, рахунок у банку зростав, але я почувалася дедалі гірше. Якась порожнеча наповнювала мене. Все від того, що я не могла займатися улюбленою справою.
Коли син підріс, я сподівалася, що він піде моїм шляхом, але Марк вирішив інакше.
— Мамо, не переймайся, — казав він, збираючись на навчання за кордон. — Я ж не на край світу лечу. Треба вчитися бізнесу у кращих. Я буду вас навідувати.
Він говорив легко, а мені здавалося, що світ перевернувся.
Одного дня Михайло покликав мене до свого кабінету.
— Алло, нам треба поговорити, — почав він. — Я останнім часом почуваюся ніяково. У домі ніби повітря не вистачає.
— Може, вікна відкрити? — наївно відповіла я.
— Річ не в цьому, — холодно відказав він. — Ми віддалилися одне від одного. Ми чужі. І я йду.
— Куди? — запитала я, не розуміючи.
— Від тебе. У мене інша жінка. Я її люблю. І скоро у нас буде дитина. Пробач, але я нічого не хочу міняти.
Світ навколо потьмянів. Валізи стояли у передпокої, а в душі утворилася прірва. Син, дізнавшись, хотів повернутися, підтримати мене, але я зупинила його:
— Не треба, сонечко. У тебе своє життя. Я впораюся.
Михайло запропонував мирне розлучення — обіцяв поділити майно й оплатити синові навчання за кордоном. Я погодилася на все. Образи було багато, але сил на сварки не залишилося. Розлучення минуло швидко.
Ми продали будинок. Михайло купив мені квартиру й перевів трохи грошей на рахунок. Решту ж витратив, відвізши свою коханку у Єгипет.
Двадцять п’ять років. Цілих двадцять п’ять років я дивилася на чоловіка крізь рожеві окуляри, не помічаючи очевидного. Я вірила йому, коли він казав, що затримується на роботі, що має важливі зустрічі, що втомився. Тепер я знаю правду — він мені зраджував постійно. Про це мені розповів син.
— Мамо, я думав, ти знала, — зніяковіло сказав Марк. — Це ж усім було відомо. Батько змінював жінок частіше, ніж сорочки.
— Що ти таке кажеш? — ледве прошепотіла я.
— І він навіть цього не приховував.
У мене опустилися руки. Я ж думала, що це був лише один роман, що він закохався, — і я, можливо, змогла б це пробачити. Але постійні зради? З новою жінкою він будував величезний будинок, обладнаний всіма можливими зручностями.
— Ну що ж, нічого не вдієш, — лише зітхнула я. — Я була наївна.
— Мамо, не кажи так, — перебив мене син. — Ти допомогла йому злетіти, а він залишив тебе на землі.
— Марко, я просто була вірною дружиною, — тихо відповіла я. — Я не могла інакше. Я створювала дім, затишок, зручність — для вас обох. А тепер почуваюся самотньою.
Минав час, я хотіла знайти роботу — але нікому не потрібен дизайнер за п’ятдесят років. Я остаточно прокинулася лише тоді, коли у двері постукав поштар із пачкою прострочених рахунків за газ і світло. Тоді зрозуміла: або беру себе в руки, або будуть борги. І я згадала, ким була колись. Креативною, талановитою, закоханою у свою справу. Цього у мене не зміг забрати навіть Михайло.
Я знову взялася за ескізи, шила спідниці за власними лекалами й почала пропонувати свої роботи в магазини. Перші чотири мені відмовили. Але знайшлася одна добра жінка — Міла, справжній янгол. Вона взяла кілька моїх спідниць і відвезла до магазина, щоб спробувати продати.
Через кілька днів задзвонив телефон.
— Добрий день, це Максим Покровський, власник магазину, — почувся у слухавці чоловічий голос. — Ваші спідниці розкупили за два дні. Хотів би підписати з вами договір на велику партію. І, якщо не проти, принесіть ще свої ескізи.
Карусель закрутилася. І вже не спинилася. Через пів року я заробила стільки, що ми з Мілою маленький цех. Наші речі розходилися по всіх сусідніх магазинах. Коли Марк повернувся з-за кордону, він допоміг мені створити сайт і запустити онлайн-продаж. Мій гаманець почав швидко поповнюватися, а серце — радіти.
Дні змінювалися тижнями, тижні — місяцями. На образи й спогади часу не залишалося. Я працювала, жила, дихала на повну. І вперше за довгі роки відчувала, що справді щаслива.
Одного дня задзвонив телефон.
— Привіт, люба. Як ти? — почувся знайомий голос. Михайло.
— Все чудово. Я на роботі. Тобі щось потрібно?
— Просто хотів привітати з днем народження. Може, зустрінемось? Кави вип’ємо, згадаємо минуле.
Я погодилася. Не через ностальгію — скоріше з цікавості. Образи давно вщухли, в серці залишилася лише байдужість.
— Привіт, — сказав він, коли я підійшла. — Ти маєш чудовий вигляд. Світишся просто.
— Дякую. А от ти не дуже, — відповіла я чесно.
— Мене звільнили, — гірко посміхнувся він. — Залишився ні з чим. Молоді спеціалісти в пріоритеті, знайти роботу важко.
— Знаю. Часи непрості. Тобі потрібні гроші?
— Можливо… але не від тебе. У тебе, мабуть, і так ледве вистачає.
— Насправді ні, — усміхнулася я. — У мене власна фірма. Справи йдуть добре. Можу навіть тобі позичити.
— У тебе фірма? — він здивувався. — Неймовірно…
— Так, — кивнула я. — Все тільки починається, але я щаслива. — А як ти з тією жінкою?
— Ми розійшлися, — опустив він очі. — Це була помилка. Найбільша у моєму житті. Може, спробуємо знову? Ми ж були гарною парою.
— Міша, ти, певно, жартуєш, — спокійно відповіла я. — Я нічого до тебе не відчуваю. І повертатися до минулого не збираюся.
Він мовчав.
— Цікаво, — додала я, — ти б захотів повернутися, якби не знав про мій успіх?
— Та при чому тут гроші, — почав виправдовуватись він.
— Не вірю, — сказала я й підвелася. — Минуле залишилося позаду. Ми можемо бути просто знайомими — не більше.
Я оплатила рахунок, попрощалася й вийшла. А за мить заблокувала його номер. Я втомилася від чоловіків у своєму житті. Тепер для мене важливі лише син, моя справа й відчуття, що я — господиня власної долі.
