Галина Петрівна накрила стіл на дванадцять осіб. Вона встала о шостій ранку, поставила тісто, обскубла курку, натерла хрін, і до обіду кухня пахла так, як пахла колись, коли в домі було гамірно.
Шістдесят років виповнювалося один раз, і вона вперто вірила, що хоч раз діти згадають про неї без нагадування.
О третій годині ніхто не прийшов. О п’ятій теж. О сьомій вона сіла на стілець біля вікна й подивилася на дванадцять тарілок, які мовчали разом із нею.
Телефон лежав поруч. Вона брала його тричі й тричі клала назад.
О пів на восьму у двері постукали. Не подзвонили, а саме постукали, обережно, трьома короткими ударами.
Галина Петрівна поправила хустку на плечах і відчинила. На порозі стояла молода жінка років двадцяти дев’яти, у мокрому від дощу плащі, з маленькою сумкою в руках.
Темне волосся, високі вилиці, трохи нахилена вбік голова. Галина Петрівна вдивилася в це обличчя й відчула, що десь його вже бачила.
— Добрий вечір, — сказала дівчина. — Ви Галина Петрівна Мельник.
— Так. А ви хто.
— Мене звати Марта. Можна я зайду. Надворі дощ, і я їхала сюди майже добу.
— Я вас не знаю.
— Знаєте, — тихо відповіла Марта. — Тільки вам важко це визнати.
Галина Петрівна не рухалася. Руки її мимоволі вчепилися в одвірок.
— Говоріть тут.
— Тут не вийде.
— Тоді взагалі не вийде. У мене сьогодні день народження, і я не збираюся вислуховувати незнайомих людей на порозі.
— Саме тому я й приїхала сьогодні, — сказала Марта. — Мені двадцять дев’ять років і двадцять шість днів. Я народилася в Коломиї, в пологовому на вулиці Чорновола, і мене звідти забрали на третій день. Ви знаєте, про що я.
Дощ шумів по бляшаному даху. Галина Петрівна повільно зробила крок назад.
— Заходьте, — сказала вона, не дивлячись на гостю.
Марта зайшла, роззирнулася й завмерла на порозі кімнати. Стіл, дванадцять тарілок, холодець, пироги, салати під плівкою.
— Ви когось чекали.
— Чекала.
— Вони не прийшли.
— Це вас не стосується.
— Мене все це стосується, — відповіла Марта. — Хоч би чого ви хотіли.
Вона сіла без запрошення. Галина Петрівна лишилася стояти, схрестивши руки на грудях.
— Хто вам сказав.
— Мама. Моя мама, яка мене виростила. Її не стало у вересні. Перед її відходом
віддала мені конверт. У ньому була виписка і лист, написаний вашою рукою. Він пролежав у шухляді тридцять років.
— Я нічого не писала.
— Написали. Там ваш підпис і дата. Ви просили тільки одного, щоб мене не віддавали далеко.
— Це підробка.
— Тоді розкажіть мені, як вона потрапила до моєї мами, — спокійно сказала Марта. — Вона працювала нянею в тому пологовому. Вона бачила вас кожного дня, поки ви лежали там. Вона запам’ятала, як ви плакали вночі.
Галина Петрівна опустилася на стілець. Вона раптом здалася старшою за свої шістдесят.
— Мені було дев’ятнадцять, — сказала вона глухо. — Мені було дев’ятнадцять років. Батько сказав, що або я позбуваюся дитини, або він мене викидає з дому. Я нікого не мала. Той хлопець зник ще навесні.
— Я не прийшла вас судити.
— Тоді навіщо ви прийшли.
— Бо хочу знати, хто я, — відповіла Марта. — Бо мені потрібно було побачити ваше обличчя. І бо в мене є питання, на які мені ніхто більше не відповість.
Галина Петрівна довго мовчала.
— Питайте, — нарешті сказала вона.
Марта вже відкрила рот, коли в коридорі грюкнули двері. Хтось довго топав на килимку, скидаючи взуття, і чоловічий голос гукнув на весь дім:
— Мамо, ми прийшли. Не сердься, так склалося.
У кімнату зайшли двоє. Висока жінка в дорогому пальті, з великим тортом у руках, і чоловік за сорок, трохи сутулий, із букетом хризантем. Це були Оксана та Тарас, діти Галини Петрівни. Вони зупинилися одразу, побачивши чужу.
— Це хто, — спитала Оксана.
— Це Марта, — відповіла мати.
— Дуже приємно, — Оксана поставила торт на стіл і глянула на матір. — Ми так затрималися через мене. На роботі була нарада, потім дорога. Мамо, ну чого ти мовчиш.
— Бо ви спізнилися на п’ять годин.
— Ми ж прийшли, — втрутився Тарас. — Ми вирішили, що не можна лишати тебе саму сьогодні, хоч би що там було між нами.
— Між нами, — повторила Галина Петрівна. — Ви три місяці не дзвонили, а потім вирішили, що можна просто прийти з тортом.
— Ми не дзвонили, бо ти сама сказала, що не хочеш нас бачити, — різко відповіла Оксана.
— Я сказала це в гніві.
— Ти сказала, що ми чекаємо, поки тебе не стане, щоб поділити дім.
— А хіба не так.
— Мамо, — Тарас підняв руки, — тільки не зараз. Тут чужа людина.
— Ця чужа людина, — повільно сказала Галина Петрівна, — моя дочка.
У кімнаті стало так тихо, що чути було, як крапає вода з парасольки в коридорі.
— Що ти сказала, — перепитала Оксана.
— Ти добре почула.
— Це якийсь жарт.
— Я б хотіла, щоб це був жарт.
Оксана повернулася до Марти й подивилася на неї так, як дивляться на щось, що раптом опинилося на чужому місці.
— Скільки вам років.
— Двадцять дев’ять.
— Тоді це неможливо. Мама вийшла за тата в сімдесят восьмому.
— Я народилася в дев’яносто сьомому, — сказала Марта. — Тільки не у шлюбі, а до нього.
— Вісімдесят сьомому, — виправила Галина Петрівна. — Вісімдесят сьомому, Мартусю. Мені було дев’ятнадцять.
Марта на мить заплющила очі й кивнула.
— Звісно. Перепрошую. Я нервую.
Оксана сіла, наче ноги її не слухалися.
— Тобто ти двадцять вісім років… тридцять сім років мовчала, — сказала вона. — Ти нам розповідала про чесність, про те, що в сім’ї не може бути таємниць. Ти карала мене за дрібну брехню в дев’ятому класі.
— Не порівнюй.
— А чому не порівнювати. Ти вчила мене одному, а сама жила іншим.
— Я жила так, як могла, — гірко відповіла Галина Петрівна. — Ти не уявляєш, що таке бути дівчиною без підтримки в вісімдесят сьомому.
— Не уявляю, бо ти мені ніколи нічого не розповідала.
— Бо ти б не зрозуміла.
— Звісно. Як завжди. Я ніколи нічого не розумію.
— Годі, — сказав Тарас. — Обоє. Дайте мені хвилину.
Він підійшов до вікна й довго дивився на мокрий двір. Потім обернувся до Марти.
— Скажіть чесно. Чого ви хочете. Гроші. Частку в домі.
Марта повільно підвелася.
— Ви щойно запитали мене про це так, ніби я прийшла по чужі речі.
— Я питаю, бо ми вже три місяці сваримося саме через дім. І тут з’являється людина, якої раніше не було.
— Тарасе, — тихо сказала Галина Петрівна.
— Мамо, я мушу це спитати. Хтось же мусить.
— Не мусиш.
— Мушу, бо ти ніколи не питаєш. Ти роками терпиш усе й мовчиш, а потім вибухаєш на нас.
— Я вибухаю, бо ви не бачите мене, — раптом сказала Галина Петрівна, і голос її затремтів. — Вам потрібна була мама, яка приготує, прибере, посидить із онуками. Але коли я захворіла минулої зими, ніхто з вас не приїхав.
— Ти нам нічого не сказала, — відповіла Оксана.
— А ви не питали.
— Ми дзвонили.
— Раз на тиждень. Три хвилини. Як ваші справи, мамо, добре, мамо, ну тоді бувай, мамо.
— У нас діти, робота, іпотека, — Оксана говорила вже тихіше, але в кожному слові тремтіла образа. — Ми теж не маємо вільного часу.
— У вас не було часу на мене, а на цю суперечку про дім його вистачило.
— Бо ти сама заговорила про заповіт.
— Бо я хотіла, щоб ви принаймні раз сіли поруч і спитали, чого хочу я.
Марта стояла осторонь, стискаючи ремінь сумки. Раптом вона заговорила, і всі троє повернулися до неї.
— Вибачте, що втручаюся. Я не знаю вас, і ви не знаєте мене. Але я слухаю вас п’ять хвилин і розумію одне. Ви всі говорите про одне й те саме, тільки різними словами.
— Це вас не стосується, — відрізала Оксана.
— Стосується, — відповіла Марта. — Бо я єдина тут, кому нічого не треба від цього дому.
— Звідки нам знати.
— Нізвідки. Можете мені просто повірити.
— Ми вас не знаємо.
— Саме тому я й можу сказати те, що вам ніхто не скаже, — сказала Марта. — Вона вас чекала. Стіл накритий на дванадцять осіб. Подивіться на нього. Це не стіл людини, яка хоче поділити дім. Це стіл людини, яка боїться залишитися сама.
Галина Петрівна відвернулася до стіни. Плечі її здригнулися.
Тарас дивився на стіл довго. Потім повільно підійшов, узяв одну тарілку й подивився на неї так, ніби бачив уперше.
— Дванадцять, — тихо сказав він. — Ми з Оксаною, мої двоє, її троє, ти, дядько Василь, тітка Зоя, Іванові з дружиною.
— Івана вже немає, — глухо промовила мати.
— Я знаю.
— Я поставила тарілку й для нього. Забулася.
— Мамо, — Оксана підійшла ближче, — чому ти нам не сказала про неї. Не сьогодні, а раніше. Хоч колись.
— Бо боялася.
— Чого.
— Що ви мене зненавидите.
— За що.
— За те, що я її віддала.
— Ти не віддала, — несподівано сказала Марта. — Ти її не забрала. Це різні речі.
— Різниці немає.
— Є, — відповіла Марта. — У листі, який лежав у моєї мами, було написано, що ви просили не віддавати мене далеко. Хтось відповів, що цього зробити не можна. Ви підписали папери, бо вам не залишили вибору.
— Звідки ви знаєте, що мені не залишили вибору.
— Бо мама мені розповідала. Вона бачила, як ваш батько приходив у пологовий. Вона чула, як він кричав на лікаря.
Галина Петрівна ще раз сіла, цього разу зовсім повільно.
— Він приходив, — прошепотіла вона. — Я забула.
— А я ні, — сказала Марта. — Бо мама повторювала це роками. Вона казала, що десь є жінка, яка не мала вибору, і що я не повинна на неї гніватися.
— А ви гніваєтеся.
— Я довго гнівалася. Мені було п’ятнадцять, коли вона вперше розповіла. Я кричала, що її нема права, що вона не моя мати, що справжня мати мене викинула. Я пішла з дому на два місяці.
— І що потім.
— Потім повернулася. Бо зрозуміла, що та, яка мене вигодувала, любила мене більше за всіх. Але порожнеча залишилася. Така, знаєте, невелика, але постійна.
Оксана, яка досі стояла, раптом сіла поруч із Мартою й сказала дивним голосом:
— Скільки у вас дітей.
— Жодної. Мені двадцять дев’ять.
— У мене троє. Старшій одинадцять. Я іноді дивлюся на неї й думаю, що не віддала б її нізащо. А потім думаю про маму. Їй було дев’ятнадцять. Наче я розумію, і наче не розумію.
— Не треба розуміти, — сказала Марта. — Це не екзамен.
— Мені здається, що треба.
— Чому.
— Бо інакше вся наша сварка за ці місяці ні до чого, — відповіла Оксана й закрила обличчя долонею. — Ми сперечалися про стіни, а справжнє було зовсім іншим.
— Не зовсім, — озвався Тарас. — Дім теж важливий.
— Тарасе.
— Ні, послухай, — він підняв голос. — Я не кажу, що хочу його забрати. Але я шість років виплачував кредит за ремонт, а ти, Оксано, жодного разу не спитала, чи треба допомогти.
— Бо ти не просив.
— Бо ти ніколи не пропонувала.
— А ти вічно все береш на себе, а потім дорікаєш.
— Ось, — сказала Галина Петрівна й ледь усміхнулася крізь сльози. — Бачите. Я вам про це й казала.
— Про що, — спитав Тарас.
— Що ви обоє такі самі, як я. Мовчите, терпите, а потім виливаєте все одним рядком.
— Це правда, — тихо сказала Марта. — У мене те саме. Мама казала, що я ніколи не прошу, а тільки образжаюся.
— Ображаєтеся, — виправила Оксана.
— Так. Дякую.
Усі четверо раптом засміялися, нервово й коротко, і від цього сміху напруга в кімнаті трохи спала.
— Добре, — сказала Галина Петрівна й витерла очі. — Я скажу один раз. Тобі, Марто, я винна тридцять сім років. Тобі, Оксано, і тобі, Тарасе, я винна правду, яку мала розповісти раніше. А ви обоє, мабуть, винні мені візит, який міг бути не сьогодні, а тоді, коли я лежала з бронхітом.
— Мамо, — почав Тарас.
— Не перебивай. Я не маю наміру нікого карати. Я хочу, щоб ми сіли за цей стіл, бо їжа холодніє, і вперше за довгий час поговорили без крику.
— А якщо не вийде, — спитала Оксана.
— Тоді хоч повечеряємо разом.
— Мені, мабуть, краще піти, — сказала Марта. — Це ваша родина.
— Ви теж моя родина, — відповіла Галина Петрівна. — Можливо, не за звичкою, а за кров’ю. І не вам вирішувати, коли йти.
— Я не впевнена, що Оксана і Тарас цього хочуть.
Оксана подивилася на сестру. Вперше назвала її в думці так і здивувалася, як чуже слово не зашкодило.
— Я не знаю, чого хочу, — чесно сказала вона. — Але я не хочу, щоб ви йшли о восьмій вечора під дощем. Залишайтеся.
— Я теж не проти, — додав Тарас. — Тільки одне питання.
— Яке.
— Ви справді нічого не хочете від дому.
— Нічого, — сказала Марта. — Я приїхала по відповіді, а не по стіни.
— Тоді сідайте, — він посунув стілець. — Мамо, де ніж для торта.
— У шухляді зліва, де завжди.
За столом було незручно й тісно, хоч людей було лише четверо. Спершу мовчали, потім говорили уривками, потім сперечалися. Оксана тричі підвищувала голос, Тарас двічі виходив на балкон, Галина Петрівна один раз сказала, що все це надто, і Марта хотіла піти, але її не відпустили.
О дев’ятій вони вперше засміялися всі разом, коли з’ясувалося, що Марта та Оксана однаково не терплять цибулі в холодці.
О десятій Галина Петрівна дістала зі шафи старий альбом і довго не наважувалася його відкрити.
— Тут є одне фото, — сказала вона. — З вісімдесят шостого. Мені вісімнадцять. Я хочу, щоб ви на нього подивилися.
Марта нахилилася над знімком і довго мовчала.
— Я схожа на вас, — нарешті сказала вона.
— Дуже, — відповіла Галина Петрівна. — Я це побачила ще на порозі.
— Чому ж не сказали.
— Бо не повірила собі.
— Тепер вірите.
— Тепер так.
Надворі дощ стихав. У вікні сусіднього будинку засвітилося світло, і чийсь голос покликав дитину додому. Галина Петрівна дивилася на трьох людей за своїм столом і відчувала, що вперше за багато років у домі не порожньо.
Вона знала, що завтра буде нова суперечка. Про дім, про гроші, про давні образи, про те, чому не приїхали, коли треба було. Вона знала, що Оксана не одразу пробачить, а Тарас ще довго озиратиметься на Марту з підозрою. Знала, що слова, сказані сьогодні, не зникнуть і не стануть легшими.
Але стіл був накритий на дванадцять осіб, і сьогодні до нього сіло четверо. Для першого разу, подумала вона, цього вистачає.
— Мамо, — сказала Оксана, — ти ще не загадала бажання.
— Яке бажання.
— Свічки на торті. Їх шістдесят, і я не знаю, як ми їх рахуватимемо.
— Тоді не рахуймо, — відповіла Галина Петрівна.
Вона підняла погляд на дітей, усіх трьох, і вперше за тридцять сім років не відвела очей.
Тетяна Макаренко
