Пам’ятаю, в дитинстві: збираюся в магазин, отримую список і гроші. Обов’язково, першим же пунктом, йшла сіль. І плювати, що на кухні в ящику п’ять кіло хлориду натрію.
«Солі багато не буває!» – мама. З магазину додому ледве-ледве тягла п’ять кілограм картоплі, інших овочів, яйця, фрукти, рибу, макарони і сіль, два критичних пакета і причину важкості покупок.
В мої тринадцять років мама перестала спілкуватися з сусідкою. Не панська це справа – з недохозяйкою васькатися:
– Вона по сіль прийшла! По сіль, з брудною сільницею! У доброї господині сіль ніколи не закінчується, – багатозначно піднявши вказівний палець вгору, мама без найменшого жалю розірвала дружні відносини.
Мамина любов до покладів солі стала в нашій сім’ї притчею. Навіть порахувати не можу, скільки разів вона отримувала її в подарунок. Один раз пожартував тато: у велику трилітрову банку заховав каблучку і засипав її об’єктом маминої манії.
Образу він пережив, терпляче чекаючи коли ж мама виявить подарунок. Чекати йому довелося два з половиною роки – рівно стільки по сусідству з пакетами простояла банку.
Мама знайшла каблучку, але образилася ще раз. За мовчання.
Слідом за батьком відзначилася бабуся: вони з дідом притягли мішок в половину центнера вагою. Здавалося б, одним махом вирішили всі наші проблеми, аж ні … Сіль виявилася не така.
«Яка – не така? Недостатньо солона?» – покривлялася бабуся і забрала неприйнятий дар. Дід потім цією сіллю доріжки на дачі взимку посипав.
Мамині подруги і колеги теж щосили намагалися один одного перевершити: шкатулка, обов’язково з солоною начинкою; соляний світильник; путівка в солоні печери, подарована з нагоди виходу на пенсію …
Навіть коли я поїхала вчитися до великого міста, відстань не стала перешкодою для контролю моєї гарності як господині: сіль ми не купували усім гуртожитком.
Як мінімум пара пачок завжди була серед маминих продуктових посилок. А жарти «Ірка, дай солі!» переслідують мене досі на зустрічах випускників.
Пам’ятаю, як порадила нареченій брата розоритися і купити з п’ять кілограм, прибрати в шафу і ненароком помаячить перед мамою запасом, щоб вона побачила.
Так у мами з’явився зайвий привід для радості: «Хороша дівчинка, відразу видно – господиня, не пропаде з нею син!»
Нещодавно овдовіла мамі стукнуло шістдесят п’ять років. Ми з дружиною брата допомагали на кухні, коли я звернула увагу на дивну деталь: в шафі сиротливо лежав один-єдиний пакет з маленькою жменькою солі.
«Мені одній багато не треба, два роки одну пачку тягну, ніяк закінчитися не може», – сумно посміхнулася вона.
Залишків не вистачило, довелося бігти в магазин. Повертаючись до мами з пакетом солі, мене як обухом по голові: це не сіль у мами закінчилася, а закінчилася ціла епоха – епоха нашої сім’ї, сполучною ланкою якої була мама.
Діти, батьки, часті гості, море приготування … Все це залишилося в минулому: тата немає, ми з братом роз’їхалися хто куди, мамині колеги і подруги – хто у дітей, хто в кращому світі.
Навіть сусідка, та сама, з якою мама спілкуватися перестала, квартиру продала і до моря перебралася.
Після ювілею я поговорила з чоловіком, і ми забрали маму до нас. Троє наших дітей стрибали від радості, дізнавшись що бабуся буде поруч. І що б ви думали?
На другий же день після переїзду вона з магазину принесла три пачки солі … Що тут сказати? У людини життя триває.
