“На пенсії мрію свою здійснила нарешті, так невістка одразу рота розкрила. Тепер ні сина, ні онуків не бачу”

Лідія Андріївна вивчилася водити автомобіль ближче до пенсії.

Мрія у неї була: онуків з садка або зі школи забирати і привозити до себе, поки батьки їх на роботі пропадають.

Онуками Бог не обділив: у дочки двоє, у сина недавно третій наpoдився.

Гарненько все обміркувавши, Лідія Андріївна взяла собі в кредит автомобіль. Дуже раділа своїй покупці, але трохи соромно було перед власними дітьми: тим вічно гроші потрібні. Тo на ремонт, то дітей одягнути, то на море з’їздити, відпочити по-людськи.

Раніше Лідія Андріївна намагалася допомогти і синові, і дочкi грошима, а тепер у неї свій кредит з’явився, тому грошей їй стало вистачати тільки на нього, та на прожиття.

Боялася жінка, що діти її не зрозуміють, а вони й справді подивилися на неї отетеріло:

– Мамо? Ну навіщо тобі авто знадобилося? Сказала б, я б відвіз, куди потрібно, – насупився син, Валерка.

Дружина його зовсім образилася, перестала спілкуватися зі свекрухою. На дзвінки не відповідає, у вихідні не з’являється.

Дочка з зятем поставилися спокійніше: Анжела сама давно водить машину, тому маму свою вона зрозуміла, тільки обмовилася, відвівши погляд:

– Ти обережніше за кермом. Вік все-таки: тиск, суглоби, зір у тебе може підвести.

Образили Лідію Андріївну її слова. Вона-то машину купувала без жодних задніх думок, навіщо дочка «каркає», біду кличе? Вона Анжелка своїй таких слів не говорила, хоч і боялася свого часу за кровиночку, коли та за кермо сіла.

Згодом ставлення дітей до матері покращилося: ті навіть самі просити почали її виручити: дітей забрати, відвезти куди потрібно.

Так Лідія Андріївна і каталася з онуками: то одного зі школи забрати і на секцію відвезти, то другого куди підкинути.

А потім невістка на сина насіла: вона в декреті засумувала і захотіла навчитися водити, щоб як всі, значить.

Лідія Андріївна з радістю відвозила невістку на навчання, а сама в її відсутність з молодшеньким онуком возилася.

Танечка, невістка, права отримала і не минуло й тижня після цієї знаменної події, як син до матері прибіг.

– Мама, – почав він, сідаючи поруч і заглядаючи в очі, – З Танькою ми сваримося. Машину тепер вона просить. А у мене ще свій автокредит висить на шиї й іпотеку досі виплачуємо. А ти шикуєш. Навіщо тобі машина, ти мені скажи? Ти не працюєш, сидиш вдома. Ось куди тобі їздити, ну куди, а? В-общем, допоможи нам.

Син запнувся на півслові. Він допитливо дивився на матір, сподіваючись, що та сама здогадається, про що він просить.

Слова сина обурили жінку. Вона похитала головою і витерла набіглі сльози, знявши окуляри.

«Я онуків своїх вожу. Хіба цього мало? Я допомагала вам раніше, скільки років я вами жила? Ні в чому вам не відмовляла, а себе обділяла. Тепер ви обзавелися сім’ями, міцно стоїте на ногах, я дала кожному з вас гарну освіту. Гріх тобі скаржитися на життя, синку.

Тепер, коли у вас життя влаштоване, я вирішила здійснити свою мрію. Я змолоду мріяла водити. А машину я вам не віддам, нехай твоя Таня сама крутиться, якщо машину хоче отримати. Недешеве ж це задоволення».

Син дослухав, мовчки встав і пішов.

З тих пір він більше не з’являвся в будинку матері і трубку не брав – образився.

Лідія Андріївна мyчилaся і стpaждала. Вона сумувала за внукам і сином. Якось зібрала гостинців і приїхала до них у гості, але ті зустріли її з неприязню.

Невістка взагалі не привіталася, похмуро пройшла повз, одяглася і змилася до подруг, а син відмовку придумав:

– Мені ніколи, я поїду по справах. Дітям скажи, щоб після твого відходу двері замкнули зсередини.

Після такого прийому мати замкнулася в собі.

Вона свій крок до примирення зробила, хоча ні в чому перед ними не завинила. Чому вона повинна дарувати машину невістці, яка її ні в гріш не ставить?

І чому син з невісткою вважають, що раз вона, Лідія Андріївна постаріла, то не має права мати власну машину? Усе? Життя прожите? Все, що їй залишається, це доживати свій вік з оглядкою на дітей?

Читайте також: “Нас було п’ятеро, мати купувала один батон і залишала нам на весь день. – Хочете, відразу з’їжте його або розтягніть на два рази”

А якщо ні? Якщо вона тільки жити початку?

Лідія Андріївна не стала жити в образі і злості: хоч і боліла дyша за сином, вона відволіклася: співати почала в БК – там її ровесниці саме ансамбль свій створили, з подругами почала зустрічатися.

А син? Не збирається вона сидіти і плакати за ним. Нехай сам одумається.

Джерело.

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram