Так уже склалося у Валентини життя, що свого єдиного сина Юрчика довелося їй ростити одній. Поки Валя щасливо притискала до себе в лікарні туго сповитий згорток з новонародженим немовлям, його щасливий батько так насвяткувався від радості з друзями, що віддав Богу душу прямо в річці, на березі якої вони обмивали цю радісну подію.
Важко Валентині було одній сина ростити, підприємства закривалися, багатьох скорочували. Заміж вона більше так і не вийшла, не зустрівся ой самий чоловік. Тому всю свою любов, турботу, ніжність вона віддавала Юркові. Нічого, підняла і одна, вивчила, на ноги поставила. Юра на хорошу роботу влаштувався, а незабаром і наречену привів знайомитися. Іра була приїжджою, доучуватися на останньому курсі інституту і жила в гуртожитку. Зіграли весілля. І Іра відразу сказала Юркові:
– Не хочу жити з твоєю мамою в одній квартирі (квартира була двокімнатною). Знаєш, як кажуть? Дві ведмедиці в одному барлозі не уживуться, та й чим далі невістка зі свекрухою одна від одної живуть, тим відносини краще. Так що будемо орендувати квартиру і жити окремо.
Коли Юра передав ці слова матері, Валентину неприємно кольнуло всередині, але вигляду не подала.
– А й правильно, синку. Правильно Ірочка каже. Ви молоді, вам і музику хочеться послухати голосніше, і друзів запросити, а мені вже тиші більше хочеться, та й у кожної господині на кухні свої порядки. Права Ірочка, так буде краще. А до мене в гості будете заходити, коли захочете.
Перший час самотньо і порожньо було у Валентини на душі. Прийде з роботи і ходить по квартирі, як неприкаяна, словом перемовиться ні з ким. А у вихідні така туга накочувала, хоч вовком вий. Діти приходили в гості, але рідко, воно і зрозуміло, справа-то молода. Ну, вже коли приходили, наготовлювала Валентина, як на весілля.
– Їжте, їжте, у вас же немає часу готувати, а мені що ще робити.
І з собою завжди пристойний тормозок давала. А потім, залишившись одна, перемивала посуд, витирала сльози і важко зітхала.
Одна зі співробітниць порадила Валентині завести собачку:
– Якраз у моєї знайомої цуценята від коргі є. Вони не чистокровні. Знайома тепер цих метисів майже задарма роздає. Вони такі гарненькі, тобі-то яка різниця до їх родоводу, ти ж на виставку ходити не будеш. Зате собачка невелика, а вже друг який, з таким не занудьгувати.
Валентина трохи повагавшись, не було у неї ніколи ні котиків, ні собак, якось не до того їй було весь цей час. Несміливо попросила, спочатку просто подивитися. А коли побачила це коротколапе диво, що важливо виходжує по двору, то тільки й змогла, що сплеснути руками і сказати: «Ах!»
Так в її житті з’явився Тяпа. Чомусь це простувате і невигадливе прозвисько відразу сама по собі прийшла в голову.
З тих пір Валентина забула, що таке смуток і самотність. Адже вдома її віддано чекав Тяпа. А як він зустрічав! Їй здавалося, що навіть Юрочка, коли був маленьким, так не радів, коли вона забирала його з садка.
Так минуло три роки.
Нове життя Валентини, в яке Тяпа вніс свої зміни, йшло своєю чергою. Вперше за весь час жінка раптом відчула, як же це добре, коли в голові не крутяться постійні думки про те, чим нагодувати дитину, у що одягнути, де взяти грошей на навчання і т.д. Валентина відчувала себе вільною і щасливою. Щасливою від відданих очей-бусинок, від цієї непідробної радості, від неспішних прогулянок по вулицях. Вона вже просто не уявляла собі іншого життя, особливо без Тяпи.
І раптом, Юра з Ірою якось несподівано, без попередження, зайшли до неї в гості.
– З роботою зараз погано, – почав скаржитися син, – когось віддалено працювати відправили, когось взагалі звільнили. Мене залишили в офісі, але преміальні зменшили так, що не уявляю, як ми з Ірою будемо далі викручуватися. Тим більше що у тебе через шість місяців з’явиться онук чи внучка. Загалом, мамо, жити нам в орендованій квартирі тепер не по кишені.
Ну, що ж, діватися нікуди. Заселився син з дружиною в свою колишню кімнату.
– Ой, а можна вона не буде до нас в кімнату заходити, – сказала Іра на третій день, гидливо вказуючи пальчиком на Тяпу.
– Звичайно, – спокійно відповіла Валентина, – двері в свою кімнату закривайте і Тяпа не зайде.
На той момент це було єдиною умовою невістки, яка спочатку поводила себе скромно і допомагала по господарству. Вже на пізньому терміні Валентина сама усунула Іру від будь-якої домашньої роботи, розуміла, що важко, сама всіх обходила, хоч здоров’ям на той час уже не блищала. Так і жили потихеньку.
Іра порадувала усіх здоровенькою, міцною дівчинкою. Валентина з сином дуже раділи. Поки Іра з малятком ще не повернулися, Валя видерла до блиску всю квартиру, переправ штори, облаштувала куточок з дитячим ліжечком, накупила пелюшок, сорочечок. Вона крутилася, як білка в колесі, радісно мугикаючи собі під ніс веселу пісеньку. Разом з нею відчайдушно радів і Тяпа. Песик, звичайно, не розумів в чому справа, але його улюблена господиня така щаслива, значить, щасливий і він, Тяпа.
Валентина метушилася на кухні, доварювала, помішуючи, коли Юра з загорнутою в ковдрочку дочкою на руках й Ірина з букетом червоних троянд зайшли в квартиру. Ось тут-то все і почалося. Тяпа радісно вискочив їм на зустріч, несамовито махаючи хвостиком.
– Заберіть від мене цю собаку! – зойкнула Ірина, відштовхуючи Тяпу ногою. – Собаки – це джерело бруду і всякої зарази, а у нас маленька дитина!
Валентина, мовчки, взяла на руки переляканого Тяпу і закрила у себе в кімнаті. Тяпа жалібно скиглив і шкріб кігтиками двері, будь-яке бажання трохи відсвяткувати повернення невістки з онукою у Валентини зникло. Вона взяла Тяпу і вони довго блукали вулицями міста, поки не стемніло. Повернувшись додому, Валя перемила брудний посуд і лягла спати.
На наступний день, прийшовши з роботи, жінка почула:
– Не треба пускати собаку на кухню! Годуєте її у себе в кімнаті! У Вас тепер в квартирі новонароджена дитина, між іншим, Ваша внучка!
– Іро, – спокійно відповіла Валентина, – Тяпа – жива істота, він звик їсти на кухні, до того ж він не заходить в кімнату з дитиною, і тримати його, як бранця, весь час в кімнаті, я не бачу сенсу. Він товариський, звик весь час за мною ходити, йому буде погано.
Ірина тільки фиркнула, пробурчала щось собі під ніс і голосно грюкнула дверима в свою кімнату. А далі все пішло по наростаючій, як снігова куля.
– Невже так важко зрозуміти, що дитина тільки заснула, а Ви тихо на роботу зібратися не можете, – вичитувала Ірина свекруху.
– А що я такого зробила? – дивувалася Валентина.
– Ви феном голову у себе в кімнаті сушили!
– А як я, по-твоєму, повинна на роботу йти?
– Це Ваші проблеми, думати треба, а не дзижчати з раннього ранку!
Потім гірше.
– Ви можете тихіше посудом гриміти, коли його миєте?
– Ну, невже не можна відключати дзвінок на своєму мобільному, коли додому приходьте? Вам подзвонили, дитина прокинулася, а мені її тепер знову укладати.
– Куди Ви дістали пилосос? Ваша внучка злякається. А щоб не було собачої шерсті, собаку треба просто прибрати з квартири. А шерсть можна і щіткою позбирати.
Йшов час. Валентина зловила себе на думці, що їй не хочеться повертатися додому з роботи. Тяпа з завзятого і відчайдушного перетворився в залякану і сумну собачку з вічно нещасними очима. Тепер вони мало за часом гуляли на вулиці, тому що все готування, миття посуду, прибирання, прання і прасування лягали на Валентину. Іра не робила нічого, адже у неї ж маленька дитина. А значить, всі навколо неї повинні пурхати і славити її «великий» материнський подвиг.
«Цікаво», – думала Валентина, – «а як же я абсолютно одна, без бабусь і дідусів, навіть без чоловіка виростила Юру? І нічого. Втомлювалася, звичайно, але примудрялася іноді навіть книгу почитати, коли Юра спав».
Останнім часом Валентина почала відчувати дискомфорт з лівого боку. Сходила до лікаря, який прописав серцеві краплі, спокій, свіже повітря і позитивні емоції. Розповіла про це синові.
– Мамо, донька така неспокійна, Ірочка так з нею втомлюється, зрозумій. Ти ж повинна її зрозуміти, потерпи, – відповів Юра.
Минуло півроку. Ірина, як і раніше нічим, крім самої дитини, не займалася. Валентина намагалася невістку не дратувати, тільки краплі серцеві все частіше і частіше пила, та Тяпу все міцніше до себе притискала. З роботою у сина все якось не налагоджувалося, Іра, схоже, вже вирішила назавжди вкоренитися в її квартирі.
У внучки почали різатися зубки. Юра спав у своїй кімнаті, а Валентина прокинулася, чула, як невістка ходить по коридору, заколисуючи дитину. Встала, вийшла зі своєї кімнати:
– Іро, йди, відпочинь, давай я поколисаю.
– Йдіть геть, – зло прошипіла Ірина, – до дитини зі своїми вічно брудними від собаки руками не лізьте. Ніякого розуму не маєте, що собаці не місце в будинку з дитиною, а ще бабуся!
Валентина тільки, мовчки, доклала руку до лівої сторони і пішла в свою кімнату. Сльози нечутно котилися по щоках, скочуючись на подушку. Тяпа тихенько попискував.
На ранок Валентина тоном, що не терпить заперечень, сказала синові, подаючи сніданок:
– Пане Юрію, важко вам чи ні, але я хочу, щоб через два тижні максимум вас тут не було. Осточортіло! Ідіть орендуйте, нехай Ірина там командує. А ти шукай підробіток, міняй роботу, що хочеш, роби! Не хлопчик, тобі вже тридцять років. А я хочу жити так, як я звикла, за своїми правилами і з Тяпой. Зрештою, це моя квартира і я тут господиня!
– Як же так, як же ти так можеш?! – кричала в телефон сваха з іншого міста. – Серця в тебе немає, ти ж сама мати! Невже у тебе душа за дітей не болить?! І за внучку, між іншим, рідну!
Валентина поклала телефон на стіл і прислухалася до себе: ні, не болить, нічого не болить. «А завтра, коли від мене з’їдуть син з невісткою, взагалі все чудово буде …» – подумала жінка і подивилася на Тяпу.
– Так, Тяпочка?
– Гав, гав! – дзвінко відповів Тяпа, замахав хвостиком і весело подивився господині в очі.
