— На що я житиму, якщо ви в квартиру в’їдете? — свекруха отримувала гроші за оренду квартири сина і не бажала поступатися.
— На що я житиму, якщо ви в квартиру в’їдете?! — Тамара Іванівна била долонею по столу з такою силою, що підстрибувала цукорниця.
Вечірня кухня просочилася запахом ліків та підгорілих котлет. Лєна сиділа навпроти свекрухи з кам’яним обличчям, сплівши руки в замок. Її чоловік Андрій мовчки поправляв окуляри й дивився в бік вікна, де за фіранкою темнів лютий вечір. Атмосфера висіла важка, як перед грозою — тільки замість гуркоту грому лунали схлипи Тамари Іванівни.
— Мам, — почав був Андрій, але жінка тут же перебила його новою хвилею сліз.
— Я все життя на тебе поклала! Сама тебе виростила! А тепер що? На вулицю мене виганяєте?
Лєна прикусила губу. Їй захотілося нагадати, що ніхто нікого не виганяв, що йшлося про квартиру, яку Андрій успадкував від батька. Але вона мовчала — за п’ять років спільного життя навчилася.
Все почалося так добре. Вони з Андрієм познайомилися на третьому курсі економічного факультету. Він писав найкращі курсові на потоці. Вона — активістка, організаторка всіх студентських заходів. Здавалося б, що спільного? Але притягання виявилося сильнішим за відмінності.
Після весілля молодята поселилися у Тамари Іванівни — тимчасово, як думали обоє. Перші два місяці минули відносно мирно. Свекруха розчулювалася, готувала зранку млинці, розпитувала про плани.
— Лєночко, їж, їж! Ти зовсім худенька! — Тамара Іванівна підкладала третій млинець.
— Дякую, мам, я вже наїлася.
Квартира Андрія, яка дісталася йому від батька, що рано відійшов у вічність, давно здавалася. Орендна плата справно надходила на картку Тамари Іванівни — «на господарство», як пояснював Андрій.
— А може, нам ці гроші відкладати? — несміливо запропонувала якось Лєна. — На ремонт тієї квартири чи ще на щось…
— Навіщо відкладати? — відмахнувся Андрій. — Мама ж на них господарство веде. Нам поки що й так нормально.
Потім трапилася пропозиція, від якої неможливо було відмовитися. Велика IT-компанія шукала економіста для філії в іншому місті.
— Лєно, дивись! — Андрій влетів додому з сяючими очима. — П’ятдесят тисяч гривень на місяць! І квартира службова!
— Ого! Але це ж на Західній Україні.
— І що? Зате які перспективи!
Зарплата — втричі вища за мою, службова квартира, перспективи зростання. Андрій погодився, не роздумуючи.
П’ять років пролетіли як один день. Вони облаштувалися в новому місті, завели друзів, навіть подумували про дитину. Але контракт закінчився, а продовжувати його компанія не стала — криза, оптимізація, скорочення регіональних офісів.
Повернення додому здавалося логічним кроком. У Лєни швидко знайшлася робота — головна бухгалтерка в будівельній фірмі. Андрій теж отримав кілька пропозицій. Залишалося вирішити житлове питання.
— А чому б нам не переїхати в твою квартиру? — спитала якось Лєна, розбираючи речі в квартирі свекрухи.
Тамара Іванівна, до того гостинно метушлива з чаєм та пиріжками, раптом завмерла.
— В яку квартиру? — її голос став крижаним.
— Ну, в ту, що від тата залишилася, — пояснив Андрій. — Ми ж думали там жити.
Далі почалося видовище. Свекруха схопилася за серце, потягнулася до ліків, почала голосити про невдячних дітей. Надвечір того ж дня вона вже показувала сусідці зошит, де охайним почерком були записані всі суми орендної плати за останні п’ять років.
— Ось, Валентино, дивись — сама заробляю! — гордо тицяла вона пальцем у колонки цифр. — Нікого не прошу, сама справляюся!
Сусідка співчутливо кивала і скоса поглядала на Лєну, яка мила посуд біля раковини.
Жити під одним дахом із Тамарою Іванівною ставало дедалі нестерпніше. Дім просочився запахом ліків. Щовечора — стогнання про хвороби, щоранку — докори в черствості. Інколи викликали швидку — «серце прихопило».
Одного разу Лєна повернулася з роботи особливо пізно — річний звіт, перевірка, всі справи. Тамара Іванівна лежала на дивані у вітальні з театрально закинутою на лоба рукою.
— Я цілий день сама, думала, що не витримаю — а ви де? На чужих дядьків працюєте? — простогнала вона, не розплющуючи очей.
Андрій саме знімав куртку в передпокої. Почувши материнські голосіння, важко зітхнув.
— Мам, Лєна працює. У нас у обох робота. Нам потрібні гроші, щоб жити.
— Гроші, гроші… Тільки про гроші й думаєте! А про матір хто подумає?
Того вечора Андрій твердо вирішив переїжджати і повідомив матері:
— Мам, це моя квартира. Тато залишив її мені. Ми з Лєною будемо там жити.
Тамара Іванівна схопилася з дивана як ужалена. Хвороби миттєво забулися.
— Твоя квартира? Твоя?! Та я стільки років її утримувала! Ремонт робила! За комуналку платила!
— Комуналку платили квартиранти, — тихо зауважила Лєна.
Свекруха повернулася до неї, очі метали блискавки:
— А ти взагалі мовчи! Приїхала тут, квартири чужі ділити!
Після цієї розмови атмосфера в домі стала зовсім нестерпною. Лєна та Андрій почали активно вирішувати питання з мешканцями. Ті погодилися виїхати за півтора місяця — шукали квартиру ближче до метро.
Тамара Іванівна розгорнула справжню суперечку. Телефонувала родичам, скаржилася, що «діти відбирають гроші». Демонстративно збирала валізу, погрожувала поїхати до сестри в село. Зрозуміло, нікуди не поїхала — за годину вже сиділа на кухні й уїдливо коментувала кожен рух невістки.
За вечерею вона клала в тарілку Лєни пересолену до неможливості їжу.
— От у своїй квартирі будете готувати, як хочете, — кидала вона, спостерігаючи, як Лєна відкладає ложку.
Того вечора Лєна зрозуміла: зворотного шляху немає. Або вони з’їжджають, або їхній шлюб не витримає.
Кульмінація настала за тиждень. Черговий виклик швидкої, фельдшер втомлено зітхав, міряючи цілком нормальний тиск. Сусіди перешіптувалися в під’їзді — мовляв, син із матір’ю знущається, довів.
Лєна не витримала першою:
— Це не ваша квартира! — випалила вона, коли швидка поїхала. — Ми не зобов’язані вас утримувати! У вас є пенсія, є ця квартира. Ви здорова людина, можете працювати, якщо пенсії не вистачає!
Тамара Іванівна відкрила рота, готуючи нові аргументи, але тут заговорив Андрій:
— Лєна має рацію, мам. Годі маніпулювати. Ми переїжджаємо, і крапка.
Мати подивилася на сина як на зрадника. В її очах читалося щире нерозуміння — невже її хлопчик, її Андрійко, став на бік «цієї»?
Останні тижні в домі свекрухи тяглися як роки. Тамара Іванівна оголосила їм бойкот — демонстративно не розмовляла, гриміла каструлями, вмикала телевізор на повну гучність.
Нарешті, довгоочікуваний день настав. Мешканці звільнили квартиру. Лєна й Андрій стояли на порозі свого житла — обшарпаного, що потребував ремонту, але свого.
— Та тут же жити неможливо! — сплеснула руками Тамара Іванівна, яка все-таки прийшла подивитися. — Шпалери відклеюються, лінолеум увесь у дірках!
— Нічого, впораємося, — спокійно відповів Андрій.
Першу ніч вони спали на надувному матраці просто посеред вітальні, серед коробок і сумок. Але обоє відчували неймовірну свободу. Ніхто не стогнав за стінкою, не дорікав, не влаштовував сварок.
— Знаєш, — сказала Лєна, дивлячись у стелю, — я така щаслива.
Андрій притягнув її до себе:
— Я теж. Вибач, що так довго не наважувався.
Вранці вони взялися до облаштування. Лєна розвішувала перші фіранки — прості, білі, куплені в найближчому магазині. Андрій прикручував нову лампочку в коридорі — стара перегоріла ще за мешканців. Вони сміялися з кожної дрібниці, раділи як діти.
Тамара Іванівна не з’являлася на порозі, але телефонувала щовечора. Скаржилася на самотність, на хвороби, на черствість молодого покоління. Андрій терпляче вислуховував, але на пропозиції «повернутися додому» відповідав відмовою.
Минуло кілька місяців. Квартира перетворилася — новий лінолеум, свіжі шпалери, затишні меблі. Лєна стояла біля вікна з чашкою ранкової кави й думала: «Ми могли б жити так уже давно. Якби не віддавали гроші від оренди».
Тамара Іванівна поступово змирилася. Знайшла підробіток. Тепер скаржилася сусідкам, що «все сама тягне», але в голосі вже не було колишнього надриву.
— Може, покличемо маму на вечерю? — запропонував якось Андрій.
Лєна кивнула. Вони обоє розуміли: рішення жити окремо врятувало не лише їхній шлюб, а й стосунки з Тамарою Іванівною. На відстані свекруха ставала майже милою — приносила домашні пиріжки, розповідала кумедні історії з аптеки, навіть іноді сміялася.
— Знаєш, — сказала вона одного разу, — може, воно й на краще. Я тут із подругами в театр почала ходити. Коли ви жили, все ніколи було.
Лєна й Андрій перезирнулися. У цьому зізнанні було більше правди, ніж у всіх попередніх істериках. Тамара Іванівна звикла бути жертвою, страждальницею, жінкою, яка поклала життя на вівтар материнства. А тут раптом виявилося, що можна жити інакше — для себе, у своє задоволення.
