– На, тримай триста євро, а то не відчепишся, – Надія вийняла з гаманця купюри і кинула на старий диван.
Мар’яна не поворухнулась. Банкноти розсипались по витертому оксамиту, одна сповзла на підлогу й лягла біля її капця.
– Я просила не подачку, – тихо сказала вона. – Я просила допомогти з дахом. Ти бачила стелю в маминій кімнаті. Там вода тече просто на ліжко.
– Це копійки, Мар’яно, – Надія склала руки на грудях. – Я за мамині ліки минулого року віддала більше, ніж ти за три місяці заробляєш. А ти в курсі, що я на пам’ятник батькові лише місяць тому тисячу доларів заплатила? Тисячу. Одним платежем.
– В курсі. Ти мені про це вже чотири рази сказала.
– Бо хтось має нагадувати, що я теж щось роблю. Ти живеш у цьому домі, ти тут господиня, а я приїжджаю раз на два місяці й одразу в усьому винна.
– Я не казала, що ти винна.
– Ти так дивишся.
– Я дивлюся на гроші, які лежать на дивані, – Мар’яна нарешті нахилилась і підняла банкноту з підлоги. – Знаєш, скільки коштує листовий метал на цю покрівлю. Дві тисячі. А ти кидаєш триста, наче собаці кістку.
– Не перекручуй. Я привезла стільки, скільки змогла.
– Ти привезла нову сумку. Я бачила цінник, ти забула зрізати.
Надія спалахнула.
– Не смій рахувати мої гроші.
– А ти не смій рахувати мій час, – Мар’яна випросталась. – Шість років я вставала до мами о третій ночі. Шість років. Я кинула роботу в аптеці, бо не було кому її лишити. Ти хоч раз за цей час залишилась тут на ніч.
– Я працювала.
– Усі працювали.
– У мене були діти, школа, іпотека. Ти ж сама вирішила тут лишитись. Ніхто тебе не змушував.
– Ніхто. Просто більше нікого не було.
У кімнаті стало так тихо, що чути було, як у сусідній хаті цокає годинник. Надія відвернулась до вікна, де за мутним склом висіли голі гілки яблуні.
– Ти завжди так робиш, – сказала вона. – Робиш із себе мучениці, а потім дивуєшся, що тобі ніхто не вдячний.
– Я не чекаю вдячності.
– Чекаєш. Ти чекаєш цього з дитинства. Мама завжди казала: Мар’яна добра, Мар’яна тиха, Мар’яна допоможе. А я що, я була лиха.
– Ти була старша й сильніша.
– Я була боса й голодна, коли ти ще в колисці лежала. Батько тоді працював на трьох роботах, а мама ходила по людях просити борг. Я з дванадцяти років нянчила тебе. Ти цього не пам’ятаєш.
– Пам’ятаю, – Мар’яна зітхнула. – Я теж багато чого пам’ятаю, Надіє. Наприклад, як ти поїхала, коли мені було вісімнадцять, і ні разу не написала.
– Я писала.
– Двічі за три роки.
– Бо мені було соромно.
Це слово зависло між ними. Надія й сама ніби здивувалась, що його вимовила.
– Чого соромно, – обережно спитала Мар’яна.
– Нічого. Забудь.
– Ні, ти скажи.
– Я сказала, забудь.
З кімнати за стіною долинув слабкий кашель. Обидві завмерли. Потім заскрипіло ліжко, і знову стало тихо.
– Мама прокинулась, – прошепотіла Мар’яна.
– Хай спить. Нам ще треба закінчити.
– Що закінчити. Ти кинула гроші, я їх забрала. Усе.
– Ні, не все. Я хочу поговорити про будинок.
Мар’яна повільно присіла на край дивана, поруч із купюрами.
– Про який будинок.
– Про цей. Мама не вічна. Лікар сказав, що їй лишилось, може, рік. Ми з Тарасом уже говорили.
– Ви з Тарасом.
– Так. Він дзвонив мені з Німеччини. Він вважає, що будинок треба продати й поділити на трьох.
– А мене ніхто не питав.
– Тебе й питати нема чого, ти й так тут жила безкоштовно.
– Безкоштовно, – Мар’яна гірко всміхнулась. – Я вам обом потім покажу рахунки за газ, світло, дрова і ремонт грубки. Покажу, скільки я вкладала, поки ви вкладали у свої машини.
– Не перебільшуй.
– Я не перебільшую. У мене в зошиті все записано. Кожна гривня й кожен євро.
– Ти ще й зошит завела, – Надія схопилась за голову. – Господи, це ж родина, а не бухгалтерія.
– Це ти почала рахувати. Пам’ятник, ліки, тисяча доларів. Я просто відповідаю тією ж мовою.
– Тоді давай відповідати до кінця, – Надія повернулась до неї обличчям, і очі її стали холодні. – Ти думаєш, що тільки ти тут жертва. А хто платив за твоє весілля. Хто дав гроші на перший внесок, коли ти розлучалась і лишилась без даху. Хто.
– Мама.
– Мама, але з моїх грошей. Я їх передавала через Тараса.
– Мама казала, що це її заощадження.
– Мама багато чого казала.
Мар’яна підвелась. Руки її тремтіли.
– Тобто ти хочеш сказати, що весь цей час я була тобі винна.
– Я не це хочу сказати.
– А що.
– Що ти не одна тут страждала, от що.
– Знаєш, що найгірше, – Мар’яна говорила тепер дуже спокійно, і від цього спокою ставало моторошно. – Що я дивилась на твій пам’ятник. Гарний, граніт, золоті літери. Коштує, мабуть, і справді тисячу. Тільки є одна дрібниця.
– Яка.
– Я була в майстра. Прізвище Гнатюк, у райцентрі. Хотіла замовити табличку для мами, коли прийде час. Він показав мені папери. Ваш пам’ятник коштував шістсот сорок доларів.
Надія зблідла так, що навіть губи стали сірі.
– Він помилився.
– Він показав мені квитанцію. З твоїм підписом.
– Він щось плутає.
– Надіє.
– Не дивись на мене так.
– Де ще триста шістдесят доларів.
– Це не твоя справа.
– Це справа батька. Це його могила.
– Я додала на оформлення, на встановлення, на…
– На що. Майстер сказав, що встановлення входило у вартість.
Надія раптом сіла на стілець і затулила обличчя долонями. Плечі її здригнулись.
– Мені були потрібні гроші, – прошепотіла вона. – Тоді, у вересні. Чоловік втратив роботу. Ми прострочили кредит, нам погрожували забрати квартиру. Я взяла різницю. Я збиралась повернути.
– Ти взяла гроші з батькової могили.
– Не кажи так.
– А як мені казати.
– Я думала, ніхто не дізнається. Я хотіла потім доплатити. А потім ти почала просити на дах, і я не змогла ні відмовити, ні зізнатись. Тому й кинула ці триста, щоб ти замовкла.
Мар’яна дивилась на неї довго, без гніву, ніби вперше бачила.
– Ти могла просто сказати.
– Як. Я ж завжди була та, яка все вміє. Яка допомагає. А тут я мала визнати, що не впоралась.
– Ти ж сама вважала мене слабкою, – тихо промовила Мар’яна. – А виявилось, що слабка ти.
– Не добивай мене.
– Я не добиваю. Я просто не розумію, як ми дійшли до цього.
У дверях кімнати скрипнули дошки. Обидві обернулись. На порозі, спираючись на ціпок, стояла їхня мати, Ганна Степанівна, у білій нічній сорочці, дрібна й зігнута, ніби висохла гілка.
– Мамо, чого ви встали, – Мар’яна кинулась до неї.
– Бо у власному домі я ще маю право ходити, – голос її був слабкий, але рівний. – Сядьте обидві. Я все чула.
– Мамо, ми не хотіли.
– Я знаю, що ви не хотіли. Ви ніколи не хотіли. Воно само виходить.
Вона повільно дійшла до дивана й опустилась на нього, зачепивши рукою розсипані гроші.
– Тримаєте мене за глуху, – продовжила вона. – А я чую краще, ніж ви гадаєте. Я чула, як ви говорили про будинок. Я чула про Тараса.
– Мамо, то нічого не означає, – почала Надія.
– Мовчи. Тепер мовчи й слухай, бо я не знаю, скільки ще зможу говорити.
Стало тихо. Надія сиділа, не підводячи очей.
– Про пам’ятник я знала з самого початку, – сказала мати.
– Як, – Надія підняла голову.
– Гнатюк приходив до мене. Він думав, що я маю право знати, куди пішли гроші. Я відповіла йому, що це наша справа. Я попросила не розповідати нікому.
– Ви знали й мовчали.
– Я знала, що в тебе біда. Ти ж мені нічого не казала, але матері не треба слів. Я бачила, як ти схудла, як ти дивилась у стіну. І я подумала, що нехай. Якщо дочка бере з могили батька, значить, їй тепер важче, ніж йому.
Надія розплакалась голосно, по-дитячому. Мар’яна стояла осторонь, не знаючи, куди діти руки.
– Тепер ти, – мати повернулась до молодшої. – Ти думаєш, я не бачила, як ти продала свій золотий ланцюжок.
– Мамо.
– Той, що тобі батько подарував на повноліття. Ти продала його минулої зими, щоб купити мені ліки, коли аптека відмовила в борг. А Надії сказала, що то вона привезла.
– Я не казала, що то вона.
– Ти дозволила їй так думати. Бо знала, що вона любить бути доброю в очах людей.
Надія підняла червоне заплакане обличчя.
– Це правда.
– Правда, – кивнула Мар’яна. – Я не хотіла, щоб ти почувалась боржницею.
– А я весь цей час тобі пред’являла рахунки, – Надія стиснула скроні. – Господи, який сором.
– Сором не мине від того, що ти сидітимеш і ридатимеш, – сказала мати. – Помогти треба. Обом. І собі також.
Вона важко піднялась і поклала руку на спинку дивана.
– Мар’яно, піди принеси ножа з кухні.
– Навіщо.
– Принеси.
Мар’яна пішла й повернулась із кухонним ножем. Мати вказала на бокову обшивку дивана, де тканина була давно потерта й заштопана.
– Розпори тут.
– Мамо, що ви кажете.
– Розпори, кажу.
Мар’яна, ще не розуміючи, обережно підчепила швів. Нитка піддалась. Всередині, між пружинами й старим поролоном, лежав товстий конверт, перев’язаний шпагатом.
– Це що, – прошепотіла Надія.
– Це татові гроші, – сказала мати. – Він збирав усе життя, ще з тих часів, коли ходив на заробітки. Казав мені перед смертю: не чіпай, поки діти не посваряться. Тоді віддай.
– Посваряться, – повторила Мар’яна.
– Він знав вас, – мати сумно всміхнулась. – Знав, що колись воно настане. Каже: якщо вони дійдуть до крику, значить, настав час.
Мар’яна розв’язала шпагат. У конверті лежали пачки старих купюр, перев’язані гумками, і складений навпіл аркуш із почерком батька. Вона розгорнула його й прочитала вголос, запинаючись.
– Дівчатка мої. Якщо ви читаєте це, значить, ви знову не можете між собою поділити те, що ділити не треба. Тут усе, що я зміг відкласти. Поділіть порівну, а якщо не вмієте, то залишіть матері, вона вас розсудить. Але пам’ятайте головне. Дім стоїть не на камінні, а на тому, що ви в ньому не залишаєтесь самі. Ваш тато.
Вона опустила аркуш. Сльози текли тепер по обох обличчях, і ніхто більше не вдавав, що ні.
– Скільки там, – спитала Надія майже пошепки.
– Не знаю, – Мар’яна перерахувала пачки. – Багато. Тут хватить і на дах, і на лікаря, і на все.
– Тоді віддай мамі, – сказала Надія. – Я не візьму ні копійки.
– І я не візьму, – відповіла Мар’яна. – Хай лежить, поки не зрозуміємо, що з нею робити.
– Дурні ви обидві, – мати махнула рукою, але очі її сяяли. – Візьміть те, що потрібно. На дах, на ліки, на борги. А решту поділіть, як батько просив. І ніколи більше не рахуйте між собою, хто скільки віддав.
Надія нахилилась, зібрала розкидані триста євро й стиснула їх у долоні.
– Ці я залишу тобі, – сказала вона сестрі. – Не за дах. Просто за все, що ти зробила й не сказала.
– А я їх візьму, – відповіла Мар’яна після паузи. – Але тільки щоб купити на вихідні торт. Той, із вишнями, який мама любить.
– Купимо разом.
– Разом.
Мати опустилась на диван між ними, поклала одну руку на плече Надії, другу на плече Мар’яни, і вони так сиділи в напівтемній кімнаті, поки за вікном повільно гасло небо.
– Тарасу я сама подзвоню, – сказала Ганна Степанівна. – Скажу, що будинок не продається. Принаймні поки я жива.
– Скільки це ще буде, – прошепотіла Надія.
– Скільки Бог дасть, – мати усміхнулась. – Але тепер, здається, довго.
Надія засміялась крізь сльози, Мар’яна вперше за багато місяців не відвернулась. А на старому дивані, в розпореній обшивці, лежав батьків конверт, і здавалось, що навіть він тихо видихнув, нарешті відпущений на волю.
Світлана Малосвітна
