На весіллі дівчині підкинули букет нареченої, хоча вона зовсім не збиралася його ловити. Та найбільша несподіванка чекала на неї не серед квітів, а в тихому коридорі, де новий знайомий застав її в сльозах із зовсім несподіваної причини. І хто б міг подумати, що до цієї зустрічі доклала руку її власна мама!

На весіллі дівчині підкинули букет нареченої, хоча вона зовсім не збиралася його ловити. Та найбільша несподіванка чекала на неї не серед квітів, а в тихому коридорі, де новий знайомий застав її в сльозах із зовсім несподіваної причини. І хто б міг подумати, що до цієї зустрічі доклала руку її власна мама!

— Я не піду, — Оля вперто подивилася на матір. — Чого я там забула?

— Не «чого», а «що», — машинально виправила Ірина. — Що ти там забула.

— Мамо, яка різниця? Головне — суть! А суть у тому, що на це весілля я не піду ні за які гроші!

Ірина зробила вигляд, що замислилася.

— А як щодо медівника?

Оля насторожилася.

— Якого ще медівника?

— Бабуся обіцяла спекти. З горіхами, родзинками, медом… А я ще й свій яблучний пиріг зроблю. Той, який ти любиш.

— Мамо, ти мене не підкупиш!

— Та хіба я тебе підкуповую? Просто пропоную поїсти. Ти ж у нас самою зеленню харчуєшся. Он уже на огірок схожа.

— Дуже смішно!

— А що тут смішного? Я хвилююся. Дитина голодна, а мати навіть шматочком пирога не може нагодувати.

Ірина ледь стримувала усмішку. Вона добре знала свою доньку: якщо вже Оля щось собі надумала, то нізащо не поступиться. У цьому вони були схожі, як дві краплі води. Тільки одна з них мала на двадцять років більше життєвого досвіду.

Оля на мить замовкла. Саме слово «медівник» викликало в неї неабияку цікавість. Бабусина випічка була неперевершеною. А мамин яблучний пиріг з корицею вона могла їсти хоч щодня.

Але не можна. Категорично не можна!

За п’ять днів мав відбутися кастинг для рекламного проєкту одного відомого українського бренду одягу. Оля мріяла потрапити до модельної агенції й нарешті отримати шанс на справжню роботу в цій сфері.

Тільки от кастинг-директор Тарас, який проводив попередній відбір, був чоловіком із доволі неприємною манерою спілкування. Коли він востаннє вимірював їй талію, то скривився й кинув:

— Шістдесят два з половиною? Олю, ми ж домовлялися про шістдесят. Куди я тебе з такими параметрами поставлю? Рекламувати домашні вареники?

Оля тоді ледь стрималася, щоб не відповісти йому щось різке. Вареники вона любила. Дуже. Але рекламувати їх замість модного одягу не збиралася.

Вона хотіла бачити себе на сторінках глянцевих журналів, виходити на подіуми й працювати з відомими дизайнерами. А не слухати чергові зауваження про два зайві сантиметри.

— Ну хоч до шістдесяти дотягни, — поблажливо додав тоді Тарас. — Ти ж розумієш, у нас конкуренція.

Оля розуміла. Тому останні дні харчувалася так, що мама тільки хапалася за голову.

— То що, весілля? — знову запитала Ірина.

Донька важко зітхнула.

— Ти все одно не відчепишся, так?

— Не відчеплюся.

— Гаразд. Піду. Але якщо якась тітка Люба чи тітка Надя почне мені розповідати, що я надто худа, що в мене самі кістки стирчать і треба сісти та з’їсти пиріжок, я розвернуся й поїду додому!

— Домовилися, — несподівано легко погодилася Ірина. — Ніхто тебе не чіпатиме. Але й ти не сиди з таким обличчям, наче тебе не на весілля запросили, а на допит викликали.

— І як у тебе це виходить? — Оля підвелася з дивана. — Усе одно свого доб’єшся!

Вона вийшла з кімнати, а Ірина подивилася їй услід і тихо промовила:

— Не всього. От якби ще тебе нагодувати…

Заміж виходила троюрідна сестра Олі. Звали наречену Марічкою. Близькою родичкою вона не була, бачились вони хіба на великих родинних святах, але для Ірини це не мало значення.

Вона належала до тих людей, які вважали, що родинні зв’язки треба підтримувати. Не щодня телефонувати й не бігати одне до одного з пирогами, але хоча б інколи зустрічатися, вітати зі святами й не забувати, що ви рідня.

Оля ж мала на це власний погляд. Їй здавалося, що їхати через усе місто на весілля людини, з якою вона майже не спілкується, — марнування часу.

Проте сперечатися з матір’ю було марно.

Весілля виявилося веселим. Ресторан прикрасили квітами й гірляндами, столи ломилися від страв, музика грала гучно, а гості раз у раз вигукували тости.

Ірина була в чудовому настрої. Їй подобалося все: і гарна сукня нареченої, і щасливий наречений, і зустріч із родичами, яких вона давно не бачила. Вона встигла поговорити з двоюрідною сестрою, взяти участь у конкурсі й навіть потанцювати з давнім знайомим.

Не подобалося їй тільки одне — доньчине обличчя.

Оля сиділа за столом, наче виконувала важливе державне завдання. Усміхалася рідко, розмовляла неохоче, а на всі пропозиції потанцювати відповідала відмовою.

Молоді гості тим часом не нудьгували. Друзі нареченого знайомилися з подружками нареченої, запрошували дівчат на танці, жартували.

Кілька хлопців звернули увагу й на Олю. Вона була вродливою, мала гарне довге волосся, виразні очі й чудово виглядала в елегантній сукні.

Але кожного, хто намагався зав’язати розмову, зустрічала таким холодним поглядом, що бажання знайомитися швидко зникало.

— Оце характер, — прошепотів один хлопець своєму товаришеві. — Наче ми їй винні.

— Та не чіпай. Видно, принцеса сьогодні не в гуморі.

І лише один хлопець не поспішав відступати. Його звали Богданом. Оля йому відразу сподобалася. Не тільки зовнішністю. У її холодному погляді він помітив щось таке, що захотілося розгадати.

— Слухай, а чого ти така сердита? — запитав він, підійшовши до її столика.

— Я не сердита.

— Ага. Тоді це в тебе обличчя таке святкове?

Оля зміряла його поглядом.

— Тобі щось потрібно?

— Хотів запросити на танець.

— Не хочу.

— Може, хоч познайомимося?

— Ми вже познайомилися. Ти — Богдан. Тобі цього мало?

Хлопець засміявся.

— Ну, з початком знайомства все зрозуміло.

Він ще кілька разів намагався привернути її увагу, але зрештою теж відійшов. Не хотілося цілий вечір стукати в зачинені двері.

Тим часом ведучий оголосив чергову весільну традицію:

— А тепер, дорогі гості, час дізнатися, кому з незаміжніх дівчат найближчим часом усміхнеться доля! Наречена кидатиме букет!

Дівчата весело загомоніли й почали збиратися позаду Марічки. Серед них опинилася й Ірина.

— Іро, ти куди? — засміялася її двоюрідна сестра. — Ти ж заміжня!

— А хто сказав, що мені не можна? Я теж хочу перевірити, чи вмію ловити букети!

— Та ти, мабуть, заради розваги.

— Аякже! — підморгнула Ірина.

Вона ще в університеті грала за баскетбольну команду й досі мала непогану реакцію. Коли наречена підняла букет над головою, Ірина вже прикинула, куди той полетить.

Марічка розмахнулася й кинула квіти.

Дівчата скрикнули, хтось підстрибнув, хтось простягнув руки. Ірина теж зробила крок уперед і в останню мить легенько торкнулася букета кінчиками пальців. Квіти змінили напрямок і полетіли просто до столика, де сиділа Оля.

Букет упав їй на голову.

— Ой! — вигукнула дівчина, хапаючись за волосся.

Гості засміялися. Хтось навіть зааплодував.

Оля зняла квіти з голови й розгублено подивилася на них.

— Ну й подарунок, — пробурмотіла вона.

Ірина ледве стримувала усмішку. «Ось тобі й не хотіла на весілля. А тепер маєш букет нареченої», — подумала вона.

Та невдовзі, коли жінка глянула на доньчин столик, Олі там уже не було. Не було й букета.

Ірина озирнулася, але вирішила не здіймати галасу. Донька доросла, нехай трохи побуде сама.

Богдан тим часом вийшов у коридор. Він шукав тихе місце, де можна було б перепочити від музики й гучних розмов. І раптом почув плач. Не тихе схлипування, а справжнісінькі ридання, від яких ставало ніяково навіть незнайомій людині. Він зупинився біля прочинених дверей і зазирнув усередину.

На підлозі, притулившись спиною до стіни, сиділа Оля. Поруч лежав букет нареченої.

Богдан на мить розгубився. Першою думкою було тихенько піти, щоб не заважати. Але дівчина плакала так гірко, що він не зміг залишитися осторонь.

— Олю, ти чого? Хтось образив?

Вона лише заплакала ще сильніше. Богдан присів поруч навпочіпки.

— Ну скажи хоч щось. Що сталося?

— Їсти хочу, — нарешті прошепотіла дівчина.

Хлопець кліпнув очима.

— Що?

— Їсти хочу!

— Та так і скажи! Тут столи повні. Іди та їж, чого душа бажає.

Оля підняла на нього заплакані очі.

— Не «чого», а «що».

— Що? — перепитав Богдан.

— Мама завжди виправляє. Каже, що правильно «їж, що душа бажає», а не «чого».

Хлопець кілька секунд дивився на неї, а потім усміхнувся.

— Зрозумів. У тебе мама вчителька української?

— Філолог. І виправляє мене все життя. Навіть коли я плачу.

— Ну, тоді не буду сперечатися. А тепер поясни, чому ти сидиш тут голодна, коли за стіною стільки їжі?

Оля витерла сльози.

— Я на дієті. Мені за п’ять днів треба схуднути до кастингу. А я сьогодні майже нічого не їла. На весілля не хотіла йти, але мама змусила. І тут усі ці запахи… М’ясо, салати, пироги… Я вже не можу!

Богдан підвівся.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

— Та ти ж така гарна! Куди тобі худнути?

— Тобі легко говорити. У мене талія на два з половиною сантиметри більша, ніж потрібно.

— І що?

— Як це «і що»? Мене не візьмуть!

Богдан похитав головою.

— Знаєш, я не фахівець із модельного бізнесу, але якщо там відмовляють дівчині через два сантиметри, то, може, не така вже й велика втрата?

Оля хотіла щось заперечити, але в животі голосно забурчало. Богдан подивився на неї.

— Так. Зрозумів. Розмови про красу відкладаються. Нікуди не йди, я зараз повернуся.

— Куди?

— По їжу. Бо голодна людина — не співрозмовник, а стихійне лихо.

Він зник за дверима.

Оля подивилася на букет, потім на свої руки й важко зітхнула. Їй було соромно за сльози, за дивну розмову з незнайомцем і за те, що вона не могла викинути з голови запах запеченого м’яса.

За кілька хвилин Богдан повернувся. У руках він тримав велику тарілку, на якій лежали шматочки м’яса, картопля, овочі, кілька канапок і шматок торта. В іншій руці була пляшка напівсолодкого напою.

— Не знав, що ти любиш, тому взяв потроху всього. А це, — він підняв пляшку, — для настрою. Келихи зараз принесу.

— Не треба, — швидко відповіла Оля. — Давай так.

— Як знаєш.

Він поставив тарілку між ними й подав їй виделку.

Оля спочатку сором’язливо взяла шматочок картоплі. Потім скуштувала м’ясо. А тоді, забувши про всі свої обіцянки й правила, почала їсти з таким задоволенням, що Богдан лише усміхався.

— Ну що, смачно?

— Дуже.

— А ти казала, що не хочеш на весілля.

— Я не хотіла, бо знала, що тут буде їжа.

— Дивна причина.

— Для людини, яка п’ять днів харчується салатним листям, це дуже поважна причина.

Богдан засміявся.

Вони сиділи на підлозі, притулившись до стіни, і потроху спорожнювали тарілку. Коли Оля нарешті відклала виделку, на її обличчі з’явилася така блаженна усмішка, що хлопець не втримався:

— От тепер ти схожа на людину, а не на голодну вовчицю.

— Дуже дякую за комплімент.

— Я ще не закінчив. Ти гарна. І усміхнена ти мені подобаєшся значно більше.

Оля почервоніла.

— Я хочу стати моделлю, — раптом сказала вона. — Мені здається, це мій шанс. Я стільки сил витратила, щоб потрапити на той кастинг.

— А якщо не візьмуть?

— Не знаю. Буде прикро.

— То спробуй. Але не мордуй себе голодом. Невже ти думаєш, що краса вимірюється сантиметровою стрічкою?

Оля задумалася.

— Ти завжди такий розумний чи це напій на тебе так діє?

Дівчина засміялася.

— Ходімо танцювати, поки ти не почала виправляти мою українську.

Богдан подав їй руку. Оля підвелася, але раптом озирнулася.

— Ой! Букет!

Вона підняла квіти з підлоги.

— Уявляєш, він мені просто на голову впав. Я тоді так розгубилася, а потім подивилася на нього й…

— І що?

Оля зніяковіло усміхнулася.

— Тільки не смійся.

— Обіцяю.

— Я подумала, чи не можна його з’їсти.

Богдан спочатку завмер, а тоді розсміявся так голосно, що Оля теж не втрималася.

— Тепер зрозуміло, чому ти плакала! — сказав він. — Ти, мабуть, і від троянд не відмовилася б, якби їх подавали з майонезом.

— От іди ти!

— Куди? Я ж тебе танцювати запросив!

Вони вийшли до зали саме тоді, коли музиканти заграли повільну мелодію.

Ірина, яка помітила доньку з незнайомим хлопцем, спершу здивувалася, а потім задоволено усміхнулася.

Оля танцювала, сміялася й час від часу щось говорила Богданові на вухо. Жодного сліду від її похмурого настрою не залишилося.

Ірина зробила ковток соку й подумки подякувала всім весільним традиціям одразу.

На кастинг наступного четверга Оля не пішла. Коли Ірина запитала, чи донька підготувалася, та лише махнула рукою.

— Не піду я туди.

— Чому? Ти ж так мріяла!

— Та ну його! Я не збираюся все життя рахувати сантиметри й боятися з’їсти зайвий шматок. Якщо для роботи мені треба бути голодною й сердитою, то це не моє.

— А що, вже знайшла іншу роботу?

Оля загадково усміхнулася.

— Мене Богдан у кіно запросив. Сьогодні ввечері.

Ірина старанно приховала усмішку.

— Той хлопець із весілля?

— Ага. Він, до речі, дуже хороший. І смішний. І зовсім не такий, як інші.

— Це добре, доню.

Оля забрала сумочку й побігла до своєї кімнати. Коли двері зачинилися, Ірина дістала телефон і набрала двоюрідну сестру — маму нареченої.

— Ти не повіриш, як усе вдало склалося! — радісно сказала вона.

— Що сталося?

— Пам’ятаєш, я тобі казала, що Оля ніяк не хоче знайомитися з хлопцями? Так от, на вашому весіллі вона знайшла собі кавалера!

— Та невже? А хто?

— Богдан. Хороший хлопець, здається. І найголовніше — нагодував мою дитину!

Сестра засміялася.

— То це ти букет їй підкинула?

Ірина на мить замовкла, а тоді весело відповіла:

— А ти думала, я просто так у свої роки в гурт незаміжніх дівчат полізла? Колись баскетболом займалася, не забула ще, як м’яч перехоплювати!

— Іро, ти хитра!

— Та ні, я мама. А мама, як відомо, знає, де в її дитини слабке місце.

Вона поклала слухавку й усміхнулася.

Звісно, вона не могла знати, чи складеться в Олі з Богданом. Але принаймні того вечора донька вперше за довгий час забула про дієти, сантиметри й чужі вимоги. А це вже було чимало.

І хто знає, може, той букет і справді був не випадковим.

P.S. Для тих, хто любить щасливі закінчення: Оля та Богдан одружилися через вісім місяців після знайомства. А весільний букет Марічки Оля зберегла на згадку. Щоправда, тепер вона жартує, що найкращим подарунком того вечора була не квітка, а повна тарілка смачної їжі.