Тиша накрила кімнату так щільно, що було чутно, як у кухні крапає з крана вода. Дванадцятеро гостей застигли з виделками в руках. Подруга Оксана втупилася в тарілку з салатом. Колега Тараса, Віктор, раптом дуже зацікавився візерунком на скатертині.
– Ангеліно, сядь, – сказала Галина Степанівна. Вона не підвищила голосу, і саме через це кожен зрозумів, що справа серйозна.
– Мамо, ти бачила, що вона принесла? Мені сьогодні тридцять. Тридцять, розумієш? Я просила торт із Києва, з фісташковим кремом, а мені приносять оце.
Вона вказала на білу тарілку посеред столу. На ній справді лежали три сирники, темні по краях, із чорною скоринкою знизу. Поряд стояла маленька свічка, встромлена в найбільший.
Надія Петрівна, мати Тараса, стояла в дверях кухні з рушником у руках. Вона була невисока, у своїй найкращій блузці, яку, мабуть, діставала спеціально для цього дня. Вона не промовила ні слова. Тільки повільно склала рушник удвічі, потім учетверо.
– Я сказала, сядь, – повторила Галина Степанівна.
– Ви що, всі проти мене? – Ангеліна обвела поглядом стіл. – Тарасе, скажи хоч ти щось.
Тарас сидів на краю дивана і дивився на власні коліна.
– Я б хотів, щоб ми не робили цього при людях, – тихо мовив він.
– Це я не роблю при людях? Це мене принизили при людях. Мене, іменинницю, посадили за стіл з обгорілою мукою.
– Не з мукою, а з сиром, – несподівано озвалася Надія Петрівна. – Із домашнього. Я його у Марічки з Побережжя брала, вона корову тримає.
– Дякую, дуже цінна інформація, – холодно кинула Ангеліна. – Тільки я не просила вас нічого готувати. Я замовляла кондитера.
– Кондитер відмовив тобі в четвер, – сказала Галина Степанівна.
Ангеліна повернулася до матері так різко, що стілець під нею скрипнув.
– Звідки ти знаєш?
– Мені подзвонила дівчина з кондитерської. Ти залишила мій номер як запасний, коли оформлювала замовлення. Вона сказала, що ви не змогли домовитися про оплату.
– Це непорозуміння.
– Це не непорозуміння, доню. Ти не внесла аванс. Вона чекала три дні, а потім віддала замовлення іншим.
Гості почали ніяково перезиратися. Оксана непомітно потяглася до своєї сумочки, але зупинилася, зрозумівши, що встати зараз означало б привернути до себе увагу.
– То чому ти мені нічого не сказала? – вже тихіше спитала Ангеліна.
– Бо ти б розлютилася. Я вирішила, що ти сама розкажеш чоловікові. Але ти не розповіла, правда? Тарас дізнався тільки вчора, коли Надія Петрівна приїхала з Верхнього і побачила порожній холодильник.
Ангеліна подивилася на чоловіка. Той нарешті підняв очі.
– Так, – сказав він. – Мама приїхала з двома торбами. Вона думала, що допоможе тобі з накриванням. А тут нічого. Ні торта, ні основних страв. Тільки салати з магазину.
– Ми замовляли ресторан, – мовила Надія Петрівна, і голос її здригнувся. – Я ж тобі, Ангелінко, давала гроші на ресторан. Двадцять тисяч. Я їх три роки збирала.
– Я не просила в вас гроші.
– Ти не просила, а я принесла сама. Бо хотіла, щоб у тебе був гарний день. Тарас казав, що ти мрієш про ресторан на березі озера, з музикою.
– І що з тими грошима? – запитала Галина Степанівна, не зводячи очей з доньки.
У кімнаті стало так тихо, що було чути, як хтось з гостей ковтнув воду.
– Мамо, не треба.
– Ні, треба. Я бачила в тебе нову сумку. Ту, з золотою застібкою. Ти її сховала в шафі, але вона там стоїть. Скажи мені, скільки вона коштує.
– Це мої гроші.
– Ні, це гроші Надії Петрівни, – чітко промовила Галина Степанівна. – Двадцять тисяч гривень, які вона принесла тобі на день народження. А ти витратила їх на сумку і нікому не сказала. Ти скасувала ресторан, перенесла свято додому, а гостям розповідала, що свекруха наполягла готувати власноруч, бо у вас економія.
Ангеліна стала білою як скатертина.
– Хто тобі таке сказав?
– Оксана.
Усі повернулися до Оксани. Та зашарілася до кінчиків вух.
– Я не хотіла, – прошепотіла вона. – Ти ж сама мені так сказала в понеділок. Я думала, це правда.
– Дякую, подруго, – з гіркотою мовила Ангеліна.
– Не звинувачуй її, – втрутилася мати. – Вона просто повторила твої слова. Це ти збрехала.
– Я не брехала. Я просто не уточнювала.
– Ти розповіла людям, що твоя свекруха бідна й жадібна, – голос Галини Степанівни тепер звучав жорстко. – Що вона змушує тебе жити скромно. А вона в цей час лежала без сну, щоб випекти тобі хоч щось.
– Я не казала жадібна.
– Ти сказала, що вона економить на твоєму святі.
– Може, і сказала, – видихнула Ангеліна. – Але я мала право на нормальне свято. Я працюю по дванадцять годин. Я заслужила щось гарне.
– Заслужила, – погодилась Надія Петрівна несподівано спокійно. – Тільки ж можна було сказати. Я б і торта купила. Не з Києва, звичайно, але наш, місцевий, там дуже хороші кондитери на Шевченка.
– Ви б не зрозуміли.
– Чого б я не зрозуміла?
– Того, що мені потрібне було це все. Не торт, не ресторан. Мені потрібно було, щоб на мене дивилися. Щоб Оксана заздрила. Щоб Віктор бачив, що Тарас має дружину, яка варта уваги.
Віктор закашлявся й відсунув тарілку.
– Це вже ти мене не вплітай, – пробурмотів він.
– Тобто ти хотіла показати себе, – повільно проговорила Галина Степанівна. – Для цього ти взяла гроші в літньої жінки, яка мало заробляє, і спустила їх на сумку.
– Вона їх мені подарувала.
– На свято. А не на сумку.
– А яка різниця? Це мій день народження, і я вирішую, на що витрачати подарунки.
Надія Петрівна повільно підійшла до столу й узяла з тарілки один сирник. Роздивилася його з усіх боків, потім відламала шматок і поклала до рота. Прожувала. Усі дивилися на неї, мов на фокусника.
– Підгорів, – сказала вона. – Це правда. Плита у вас дуже гаряча, я не встигла вчасно перевернути. Я ж ще й салати нарізала, і стіл накривала, бо ти з роботи приїхала тільки о четвертій.
– Я не просила вас приходити зранку.
– А хто б накривав? Тарас? Він із гайковим ключем краще дружить, ніж із ножем.
Хтось із гостей нервово засміявся і одразу замовк.
– Мамо, припини, – мовив Тарас.
– Я не припиню. Мене назвали при людях тією, хто принесла підгорілі сирники. Нехай це будуть підгорілі сирники. Але я принесла їх із любов’ю.
– Любов’ю не наїсишся, – буркнула Ангеліна.
– Наїшся, якщо нема нічого іншого, – відрізала Галина Степанівна. – Ти що, забула, як ми з тобою жили, коли батько пішов? Ми по три дні їли тільки картоплю. І я пекла тобі оладки на воді, бо не було молока. Ти їх їла й дякувала.
– Мені було вісім.
– А зараз тобі тридцять, а поводишся ти гірше, ніж у вісім.
Ангеліна схопилася на ноги. Очі її блищали від сліз, але в голосі лунала злість.
– Вам усім добре. Ви сидите й судите. А ви хоч раз подумали, як мені було? Мені тридцять років, а в мене ні кар’єри, ні нормального житла. Ми живемо в орендованій квартирі, у якій плита горить, як вогнище. Тарас заробляє мало, ви всі рахуєте кожну копійку. Я просто хотіла один день почуватися людиною.
Тарас підвівся.
– Ти могла сказати мені.
– Ти б розсердився.
– Я б не розсердився. Я б сказав, що розумію. Може, ми б разом щось придумали.
– Що придумали? Продали б щось? У нас нічого немає.
– У нас є одне одного, – мовив він тихо.
– Не говори штампами, Тарасе. Це не допомагає.
– А що допомагає? Брехня допомагає? Ти збрехала мені, мамі, своїй матері, навіть подрузі. Усім. І заради чого? Заради сумки.
– Заради того, щоб не бути жалюгідною, – гірко прошепотіла вона.
Надія Петрівна поставила недоїдений сирник назад на тарілку.
– Ангелінко, – сказала вона, – ти не жалюгідна. Ти налякана. Це інше.
– Не треба мене жаліти.
– Я не жалію. Я розумію. Я була така сама. Мені було двадцять вісім, коли чоловіка не стало, а Тарасик ще ходив до школи. Я працювала на двох роботах і ненавиділа кожну жінку в гарних черевиках. Мені здавалося, що світ дивиться на мене зверху вниз.
– І що ви зробили?
– Купила собі черевики. Гарні, шкіряні. Заплатила за них місячну зарплату. Тарас тоді їв лише макарони цілий тиждень.
Тарас здивовано підняв брови.
– Мамо, ти мені ніколи цього не розповідала.
– Бо соромилась. Але потім зрозуміла, що соромитися треба не черевиків, а мовчання. Я не сказала тобі, як мені було важко, і ти ріс з думкою, що я залізна.
– Я справді так думав.
– От бачиш. А я не залізна.
Ангеліна повільно опустилася на стілець. Її плечі обм’якли.
– Я не знала.
– Звідки ж тобі знати, якщо ніхто нічого не розповідає, – озвалася Галина Степанівна. – Ми всі жили в мовчанні, і виходить, що навчили тебе робити так само.
– Мамо, ти теж мовчала про кондитерську.
– Так. І це моя помилка. Треба було одразу поговорити з тобою, а не чекати, поки ти зіб’єш стіл у присутності гостей.
– Я нічого не збивала.
– Ти кричала на жінку, яка принесла тобі останнє, що мала.
– Не останнє, – заперечила Надія Петрівна. – Остання тисяча лежить у мене в шухляді. Я тримаю її на всяк випадок.
Хтось із гостей тихо засміявся, і цього разу сміх підхопили ще двоє. Напруга почала спадати, хоча розмова ще не закінчилася.
– Ангеліно, – сказав Тарас, – ти повинна повернути гроші.
– Звідки я їх візьму?
– Продай сумку.
– Вона ж нова.
– Саме тому її легко продати.
– Тарасе, це чудова сумка.
– Це двадцять тисяч мами.
Ангеліна заплющила очі, глибоко вдихнула, потім видихнула.
– Добре, – мовила вона. – Я продам.
– І вибач, – додала Галина Степанівна.
– Я ще нічого не вирішила.
– Ангелінко, – лагідно звернулася Надія Петрівна, – ти не мусиш просити вибачення просто зараз. Може, потім, коли заспокоїшся.
– Ні, – різко перебила Ангеліна. – Не потім.
Вона піднялася, обійшла стіл і зупинилася перед свекрухою.
– Мені соромно, – сказала вона. Голос тремтів. – Я не повинна була так говорити. Ні про сирники, ні про вас. Я була несправедлива, і я це розумію.
Надія Петрівна дивилася на неї довго, уважно, наче шукала в очах щось важливе.
– Дякую, – нарешті мовила вона. – Але вибачення не повертає гроші.
– Я поверну.
– Знаю. Бо ти не погана. Ти просто заплуталась.
Ангеліна невпевнено всміхнулася крізь сльози. Потім узяла з тарілки найпідгорілішого сирника, відкусила й почала жувати з таким виразом, наче проковтнула вугілля.
– Ну як? – спитав Тарас.
– Жахливо, – чесно відповіла вона. – Але дуже смачно.
Гості нарешті розсміялися вголос. Оксана витерла очі серветкою, Віктор потягнувся по сирник, і за хвилину тарілка спорожніла.
– Ну що ж, – мовила Галина Степанівна, дивлячись на порожню тарілку. – Пропоную випити за іменинницю. Тридцять років, чесне слово, чудовий вік для того, щоб почати говорити правду.
– Підтримую, – сказав Тарас і підняв келих.
Надія Петрівна тихо витерла руки об рушник, і Ангеліна помітила, що на її блузці, на самому рукаві, темніла маленька пляма від жиру.
– Дозвольте, я виперу, – сказала вона.
– Не треба, – відмахнулася та. – Це ж не страшно.
– Страшно, – наполягла Ангеліна. – Це ваша найкраща блузка. Я бачила, як ви її гладили в суботу.
– Ти підглядала?
– Випадково.
Надія Петрівна усміхнулася вперше за весь вечір.
– Гаразд, – погодилась вона. – Перуть удвох. Ти миєш, я полощу.
Вони вийшли на кухню разом. Ззаду ще лунав гомін гостей, дзвін келихів і чийсь тост. А на плиті, в тій самій гарячій духовці, що спалила три сирники, стояла остання тарілка. Там лежав четвертий. Золотистий, рівний, ідеально спечений, який Надія Петрівна заховала про всяк випадок, коли ще вранці зрозуміла, що перші вийшли невдалими.
– Ви його приховали, – здивувалась Ангеліна.
– Хотіла перевірити, чи розповіси ти правду, – спокійно мовила Надія Петрівна. – Якби ти відразу розкричалася, я б нічого не показала.
– А я розкричалась.
– Так. Але потім сказала те, що справді мала сказати.
Ангеліна взяла тарілку обома руками й понесла назад до кімнати. Свічка в сирнику вже не горіла, але вона запалила її знову, поставила перед собою й заплющила очі.
– Бажання, – прошепотіла вона, – загадую, щоб наступного разу я встигла сказати правду раніше за вогонь.
Усі засміялися, і хтось тихо додав, що цього разу бажання точно збудеться.
Галина Червона
