На весіллі теща так брикалася на візочку, що наречений ледь не перекинув її. А потім вона п’ять років не давала молодим спокійно жити. А зять тоді хотів як найкраще для тещі.
— Та відчепіться ви від мене! Я вам що, мішок картоплі, щоб мене на тому візку возити?!
Лідія Степанівна вчепилася обома руками в дерев’яні бортики й так смикнулася, що мало не перекинула прикрашений стрічками візочок.
— Мамо, ну не ганьбіть мене перед людьми! — благала наречена Оксана.
— А ти не командуй! Я сама знаю, що мені робити!
На подвір’ї стояли столи, гості вже добряче розвеселилися, музиканти чекали, коли закінчиться черговий весільний обряд. За місцевим звичаєм зять мав провезти тещу на візочку до столу, а потім помити їй ноги. Богдан, наречений, сприйняв усе з гумором. Навіть підготував для цього новенький рушник.
Але теща не збиралася піддаватися.
— Я нікуди не поїду! Поставте мене!
— Та я ж обережно, Лідіє Степанівно, — сміявся Богдан. — Ви тільки не брикайтесь.
— Я ще тобі покажу, як брикатися треба!
Гості реготали. Хтось вигукнув, що зятеві вже можна поспівчувати. А літній сусід, який сидів за крайнім столом, підняв чарку:
— Богдане, запам’ятай цей день. Якщо сьогодні вона тебе на візку покатала, то завтра сама тебе запряже!
Тоді всі знову засміялися.
І тільки Богдан згодом зрозумів, наскільки влучними були ті слова.
Після весілля Оксана переїхала до чоловіка. Богдан жив у великому будинку неподалік батьків. Його родина мала господарство, кілька гектарів землі, трактор, автомобіль. Сам Богдан працював у будівельній фірмі, добре заробляв, а у вільний час допомагав батькові.
Оксана теж працювала. Молоді не бідували, хоча й не купалися в розкоші. Мріяли добудувати гараж, облаштувати подвір’я, згодом завести дітей.
Лідія Степанівна жила в сусідньому селі. Мала власний будинок, чималий город і звичку, яку донька знала з дитинства: якщо мати щось вирішила, то всі повинні виконувати.
Спочатку Богдан навіть не заперечував. Теща телефонувала, просила підвезти її до міста, забрати щось із магазину, привезти мішок борошна.
Він допомагав.
— Дякую, Богдане. От бачиш, який ти в мене хороший, — казала вона.
Але невдовзі прохання перетворилися на розпорядження.
Одного вечора Богдан повідомив дружині:
— У суботу поїдемо до Луцька. Я домовився подивитися матеріали для гаража. Потім десь пообідаємо, погуляємо.
Оксана зраділа. Вони давно нікуди не вибиралися удвох.
Але в п’ятницю зателефонувала мати.
— Завтра приїдете картоплю копати.
— Мамо, ми завтра в місто збиралися.
— Яке місто? Картоплю треба викопати, поки погода стоїть!
— То поклич когось із сусідів.
— Ага, сусідів! А зять для чого? Машина є, руки є, а допомогти тещі не може?
Оксана спробувала пояснити, що вони вже домовилися про поїздку.
— Ти диви, які паничі! Тепер у вас кожна субота розписана!
Коли Богдан почув цю розмову, тільки зітхнув.
— Оксано, ми ж не можемо кожного разу скасовувати свої плани.
— Я знаю. Я їй скажу.
Але наступного ранку вони все-таки поїхали копати картоплю. Богдан не хотів починати сімейне життя зі сварок через тещу. Він тоді ще не розумів, що картопля була тільки початком.
Згодом Лідія Степанівна взялася за закрутки.
— У мене стільки помідорів, що самій не впоратися. Оксано, приїжджайте в суботу. Богдан нехай привезе банки, а ти мені допоможеш.
— Мамо, ми хотіли побути вдома.
— Та що ти там робитимеш? У тебе дітей немає, господарства немає. Який тобі дім?
— Мамо, ми теж працюємо цілий тиждень.
— Ой, не починай. Я у твої роки і на роботі була, і господарство тримала, і вас виховувала!
Богдан почув останні слова й не витримав:
— Лідіє Степанівно, ми приїдемо, коли матимемо вільний час. Але не треба призначати нам роботу без запитання.
— Ти мені ще будеш розповідати, коли мені доньку бачити?
— Та бачтеся хоч щодня. Але чому я маю кожну суботу працювати у вас?
— Оксано! Ти чуєш, що він мені говорить?!
Після цього дзвінка дружина довго сиділа мовчки.
— Не звертай уваги, — сказав Богдан. — Вона звикла, що всі бігають за її свистком.
Оксана образилася на чоловіка за ці слова, але сперечатися не стала.
Згодом у Лідії Степанівни з’явилася ще одна звичка — телефонувати зранку й повідомляти, куди сьогодні має їхати подружжя.
То треба було відвезти її до лікарні, то на базар, то до сестри в сусіднє село.
Одного разу Богдан саме збирався на роботу, коли вона зателефонувала.
— Ти сьогодні машину маєш?
— Маю. А що сталося?
— Мені треба на ринок. Забереш мене о дев’ятій.
— Я працюю.
— То заїдеш дорогою. Що тобі, важко?
— Лідіє Степанівно, я не можу посеред робочого дня їздити на ринок.
— Отже, для своєї матері в тебе час знаходиться, а для мене ні?
— Мамо, не починай, — озвалася Оксана, яка стояла поруч.
— А ти мовчи! Я до зятя звертаюся.
Богдан поклав слухавку.
Увечері теща вже телефонувала доньці й розповідала, який у неї невдячний чоловік.
— Ти подивися, як він зі мною розмовляє! Наче я йому щось винна!
— Мамо, він працює.
— А я що, не бачу? Його батьки багаті, машина під вікнами, грошей вистачає. То невже важко мене підвезти?
Оксана втомлено потерла чоло.
Вона любила матір, але дедалі частіше ловила себе на думці, що перед кожними вихідними чекає не відпочинку, а чергового телефонного дзвінка.
Найбільше Богдана дратувало навіть не те, що теща просила допомоги. Він міг допомогти. Його ображало, що вона не визнавала за ними права відмовити.
Одного разу вони з Оксаною домовилися поїхати до друзів на день народження. Купили подарунок, приготувалися, навіть замовили столик.
За годину до виїзду зателефонувала Лідія Степанівна.
— Ви де?
— Вдома. Збираємося.
— От і добре. Приїжджайте до мене. Треба перекопати грядку під часник.
— Мамо, ми сьогодні не можемо.
— А коли можете? У вас тільки свої розваги на думці!
— Ми вже домовилися з людьми.
— То скасуйте. Я що, чужа?
Богдан узяв телефон.
— Лідіє Степанівно, ми не приїдемо. У нас свої справи.
— Та які у вас справи?! Ти п’ять хвилин не можеш для мене знайти!
— Я п’ять років знаходжу для вас час. Але в мене теж є життя.
— Оксано! Ти чуєш, що він собі дозволяє?!
Того вечора вони таки поїхали до друзів. Але наступного дня теща зустріла доньку словами:
— Я тебе не впізнаю. Раніше ти була доброю дитиною, а тепер чоловік тобою крутить.
— Мамо, він нічого мені не забороняє.
— То чого ти мене покинула саму з городом?
— Бо я не зобов’язана кожні вихідні працювати на твоєму городі! У нас свій є.
Лідія Степанівна образилася й кілька днів не розмовляла з донькою.
Оксана навіть відчула полегшення. Але ненадовго.
Навесні Богдан із батьками взялися облаштовувати подвір’я. Купили матеріали, домовилися про роботу, а на літо запланували невелику відпустку.
Оксана вже мріяла про кілька днів удвох. Та одного дня мати з’явилася на подвір’ї з великою сумкою.
— Я тут подумала, — заявила вона, — що цього року треба мені дах перекрити. Бо старий зовсім поганий.
— То треба майстрів шукати, — відповіла Оксана.
— Яких майстрів? Богдан усе зробить.
Богдан саме вийшов із гаража.
— Що зроблю?
— Дах у мене перекриєш. Матеріали я потроху купуватиму, а ти зі своїми батьками допоможете.
— Лідіє Степанівно, я не займаюся дахами. У мене своя робота й свої плани.
— Та що ти таке говориш? У тебе батько будівельник, ти сам у будівництві працюєш. Хто мені допоможе, як не ти?
— Я можу знайти вам майстрів, порадити з матеріалами. Але сам робити не буду.
Теща повернулася до Оксани.
— Ти чула? Отак тепер живемо! Для своїх батьків усе, а для мене нічого!
Богдан нічого не відповів і пішов до гаража.
А Лідія Степанівна ще довго говорила про невдячність, чужих людей і про те, що донька після заміжжя зовсім забула матір.
Останньою краплею стала історія, яку Оксана не забуде ніколи.
Вони з Богданом давно збирали гроші на земельну ділянку неподалік будинку. Хотіли розширити подвір’я, зробити майстерню, посадити сад. Нарешті знайшли підходяще місце й домовилися з власником про оформлення документів.
Усе було вирішено. На суботу призначили зустріч.
У п’ятницю ввечері Лідія Степанівна зателефонувала й повідомила:
— Завтра приїдете до мене. Треба картоплю копати. Я вже домовилася із сусідами, що ви допоможете.
Оксана спершу навіть не зрозуміла, що почула.
— Мамо, ми завтра маємо їхати оформляти землю.
— Перенесете.
— Не можемо. Людина нас чекає.
— А я що, не чекаю? Я цілий тиждень готувалася!
— Мамо, ми не приїдемо.
— Що значить не приїдете?!
— Те й значить.
Уранці Лідія Степанівна сама приїхала до них. Богдан саме виносив із будинку теку з документами. Побачивши тещу, зупинився.
— Ви чого так рано?
— Приїхала подивитися, чи совість у вас прокинулася.
— Ми вже виїжджаємо.
— Куди? На ту землю? А картопля сама себе викопає?
— Лідіє Степанівно, ми домовилися з людиною. Я не можу скасувати все через ваш город.
— Ти взагалі розумієш, що говориш? Я тобі хто? Чужа жінка? Ти мою доньку забрав, живеш у достатку, а для мене пальцем не хочеш поворухнути!
Оксана вийшла на ґанок.
— Мамо, досить!
— Не смій мені наказувати!
— А ти чому постійно наказуєш нам? Чому кожна наша субота має бути твоєю? Чому ми не можемо поїхати кудись удвох, не вислуховуючи потім докорів? Чому ти вирішуєш, коли нам копати картоплю, коли робити закрутки, куди їхати й скільки грошей витрачати?
— Бо я твоя мати!
— І що з того? Я твоя донька, а не твоя власність!
Лідія Степанівна зблідла.
— Ось воно що! То це він тебе навчив так зі мною говорити?
— Ні, мамо. Це ти мене навчила. Тільки ти не зрозуміла, що я маю власне життя.
— Я тебе виростила! Я для тебе все робила!
— Я цього не заперечую. Але ти не можеш усе життя вимагати, щоб ми відпрацьовували твою любов.
Богдан стояв осторонь і не втручався.
Теща повернулася до нього:
— А ти чого мовчиш? Скажи їй, нехай схаменеться!
— Лідіє Степанівно, я п’ять років намагався з вами ладнати. Возив вас, допомагав, працював на вашому городі. Але ви жодного разу не запитали, чи маємо ми час, чи хочемо ми цього. Ви просто вирішували за нас. Я більше так не хочу.
— Та хто ти такий, щоб мені умови ставити?!
— Чоловік вашої доньки. І господар власного життя.
Лідія Степанівна ще щось хотіла сказати, але Оксана вже відчинила хвіртку.
— Мамо, ми поїдемо. Якщо захочеш побачити нас — телефонуй, домовимося. Але більше не приїжджай із готовими розпорядженнями.
Вона сіла в автомобіль поруч із чоловіком. А мати залишилася стояти посеред подвір’я.
Того дня вони оформили землю. Повернулися додому втомлені, але задоволені. Лідія Степанівна не телефонувала майже два тижні. Потім таки зателефонувала доньці й сухо запитала, як справи.
Оксана відповіла спокійно. Не сварилася, не дорікала, але й не кидалася виконувати кожне прохання.
Поступово мати звикала до того, що зять приїжджає тоді, коли може, а не тоді, коли вона наказала. Що вихідні молоді проводять на власний розсуд. Що допомога — це не обов’язок без вихідних.
Іноді Лідія Степанівна ще намагалася повернути старий порядок.
— Оксано, я думала, ви в суботу приїдете. Мені треба город копати.
— Мамо, ми ці вихідні вдома.
— Знову вдома! Ну що ви там робите?
— Живемо, мамо. Просто живемо.
І щоразу після таких розмов Оксана згадувала весілля. Той візочок, прикрашений стрічками, розгубленого Богдана, мамині крики й сміх гостей.
Тоді Лідія Степанівна не хотіла, щоб її кудись везли. Брикалася, пручалася, вимагала поставити її на землю.
А потім п’ять років намагалася посадити у той самий візочок доньку із зятем і змусити їх їхати тільки туди, куди хотіла вона. Та цього разу вони нарешті зійшли з її дороги.