Сама я дівчина з центру, а мій чоловік з глухого села. Опустимо тут подробиці чому ж так сталося – в житті все буває. Так вийшло.
Вирішили ми одружитися, так скромно посидіти. Він звичайний електрик, а я працюю в перукарні майстром.
За планом у нас все було скромно – о 14:00 нас розписують, ми трохи фотографуємося, а потім йдемо в кафе, де у нас було заброньовано 5 місць: для мого батька і мами, для мами мого чоловіка і для нас.
Кафе доречі, вибрали дуже пристойне – подія то така рідко. Вже краще без сукні, але затишно посидіти!
Вирішили нікого не запрошувати, так як і з грошима туго, а ще й на роботу завтра всім. Але тут, свекруха проговорилася родичам про те, що її єдиний син одружується. А ті давай нам телефонувати:
– Чого не запрошуєш? А банкет буде?
Але ми не звертали на це особливої уваги – чоловік мій майбутній з родичами майже не спілкувався, у них там був поділ з майном, коли батька не стало і в підсумку всі посварилися ще в попередньому поколінні.
Настав заповітний день. Приходимо ми до загсу, ось ось повинні батьки підійти, а чоловік і каже:
– Родичі з’явилися. Он копійка стоїть на старих номерах. Ну чому ж їх даішники не зупинили … у них ні страховки нічого ніколи немає.
З родичів була його тітка і кілька двоюрідних братів і сестер. Вони навіть дітей з собою взяли! Не знаю, як вони в цій машині все вмістилися – велике питання.
І тут вони побачили нас:
– О, братан, ми тут дізналися, а ти все не хочеш щоб ми на торжество прийшли! Правда ми без подарунків, але ж ми самі як подарунки! Гірко! гуляємо до ранку!
А мій майбутній чоловік відповів:
– Вибачте, а у нас гулянки то і не буде. Не заплановано.
– Та ну тебе, все ти соромишся!
Потім щось їм пояснювала свекруха. Але вони все одно потрапили на церемонію. Але вона пройшла дуже швидко. За нами заїхав знайомий і ми ледве ледве втиснулися туди і поїхали в кафе.
Але копійка поїхала за нами. Попетляли трохи – не відстають. Але на останньому світлофорі вдалося відірватися.
Але як навмисне, кафе то наше розташовувалося на березі річки. І вони звичайно ж здогадаються що ми там. Приїхали в кафе, здавалося б все добре – минуло півгодини, ми так затишно сиділи.
Як тут з’явилися вони. Всім натовпом. Бідний хостес, як він їх не пускав. Але вони його відсунули і пройшли. До слова, в кафе місця були, але на них була табличка RESERVED (зарезервовано). А вони давай прямо в нахабну столи посувати.
Я метнулася до адміністратора. Ця мила жінка не знала що їй робити і була дуже розгублена.
В її практиці такого мабуть ніколи і не було, а відмовити то вона і не може, вигнавши гостей.
В принципі, поводили родичі себе нормально. Хіба що нахабно. Я їй порадила викликати охорону, інакше ніяк.
В результаті приїхала охорона 4 людини і вивели їх за межі кафе. А вони потім ще довго чекали нас (я бачила на сходах у вікно). Просидівши в кафе до пізна, ми роз’їхалися по домівках.
Через кілька днів дзвонить мама нареченого і каже:
– Мені весь паркан білою фарбою розмалювали «погані жадібні!».
Ось так буває.