Надія стояла перед дверима старого будинку на околиці Києва, де жив Тарас. Вітер з Дніпра дув холодний, осінній, і листя з дерев кружляло навколо її ніг, ніби намагаючись затримати.
Вона вже півроку не бачила цього місця, але все пам’ятала: потріскана фарба на дверях, скрипуча хвіртка, і той запах старого дерева, що завжди нагадував їй про дитинство Сергія.
Сергій… Її чоловік, брат Тараса. Вони разом, удвох, віддали ті гроші Тарасу на зберігання. А тепер Надія була тут одна і вимогою, яка не терпіла зволікань.
Вона постукала. Раз, два, три. За дверима почулися кроки, важкі, неквапливі. Двері відчинилися, і перед нею стояв Тарас – високий, з сивиною в бороді, очима, що завжди дивилися крізь тебе, ніби шукаючи брехню.
Він усміхнувся, але усмішка була кривою, наче нещира.
– Надіє? – здивовано сказав він, оглядаючи її з голови до ніг. – Що ти тут робиш? Сергій з тобою? Заходь, заходь, холодно ж надворі.
Надія не рушила з місця. Вона стиснула сумку в руках, відчуваючи, як пальці біліють.
– Ні, Тарасе, Сергій не зі мною. Я прийшла сама. І не на чай. Я прийшла за грошима.
Тарас нахмурився, але не відступив. Він жестом запросив її всередину, але Надія похитала головою.
– Давай говорити тут, на порозі. Не хочу затягувати. Пам’ятаєш, півроку тому ми з Сергієм принесли тобі ті гроші? Десять тисяч доларів. На зберігання.
Ти обіцяв, що вони в безпеці, що ніхто не дізнається. Тепер мені вони потрібні. Поверни їх.
Тарас засміявся, але сміх був нервовий, короткий.
– Ого, Надіє, ти серйозно? Десять тисяч? А чому Сергій не прийшов? Він же твій чоловік, мій брат. Ми завжди все робили разом, сімейно. Заходь, посидимо, поговоримо. Може, чаю?
– Ні, дякую, – відрізала Надія. – Сергій… Він зайнятий. Але гроші наші спільні. Ми їх удвох заробили, удвох віддали. Я маю право забрати.
Тарас похитав головою, спершись на одвірок.
– Ні, Надіє. Не так просто. Ви мені вдвох особисто їх давали, тому й віддавати я буду тільки вам двом також. Де Сергій? Подзвони йому, нехай приїде. Тоді й поговоримо.
Надія відчула, як гнів піднімається. Вона ступила крок ближче, дивлячись йому прямо в очі.
– Тарасе, ти жартуєш? Це не гра. Ми дали тобі гроші, бо довіряли. Ти ж знаєш, чому – через ті проблеми з банком, через ту історію з кредитом.
Сергій тоді сказав: “Брате, тримай у себе, в твоєму сейфі безпечніше”. А ти кивнув і взяв. Тепер поверни!
Тарас зітхнув, оглядаючись навколо, ніби шукаючи свідків.
– Надіє, послухай. Я не відмовляюся. Але правила є правила. Ви прийшли удвох, з сумкою, сіли за стіл, Сергій сказав:
“Тарасе, це наші заощадження. Тримай, поки не владнаємо”. Ти додала: “Так, тільки ти знаєш, де сховати”. Я пообіцяв. І тепер, щоб віддати, мені потрібні ви обоє. Це ж сімейна справа. А якщо Сергій не знає, що ти тут? А якщо ви посварилися?
Надія відступила, відчуваючи, як щоки горять.
– Як ти смієш? Сергій знає! Він… Він просто не міг прийти. Але гроші потрібні терміново. У нас проблеми, Тарасе. Великі проблеми.
Тарас склав руки.
– Які проблеми? Розкажи. Може, я допоможу. Але гроші – тільки удвох.
Так почалася їхня довга розмова, яка тягнулася годинами, перетворюючись на справжню битву слів. Надія не відступала, а Тарас стояв на своєму, ніби скеля.
Вони перейшли в двір, сіли на лавку під старою яблунею, де вітер шелестів листям, а сусідські кури кудахтали за парканом.
Надія розповідала, сперечалася, згадувала минуле, намагаючись переконати.
– Пам’ятаєш, як все почалося? – почала Надія, намагаючись зачепити його спогадами. – Шість місяців тому, в березні. Ми з Сергієм тільки повернулися з тієї поїздки до Львова. Він тоді втратив роботу, пам’ятаєш? Фірма збанкрутувала, і нам загрожували колектори.
Сергій сказав мені: “Надю, не хвилюйся, у нас є заощадження. Але в банку їх заблокують. Давай віднесемо до Тараса, він надійний”.
Я погодилася. Ми сіли в машину, приїхали до тебе ввечері. Ти відкрив двері, усміхнувся: “Брате, Надіє, що трапилося?” Ми сіли в кухні, Сергій дістав сумку: “Тарасе, ось десять тисяч. Долари. Тримай у своєму сейфі. Ніхто не знає, тільки ми троє”. Ти кивнув: “Добре, хлопці. Я збережу. Коли треба – поверну”. І все. А тепер ти кажеш “тільки удвох”?
Тарас кивнув, дивлячись на землю.
– Так, пам’ятаю. Кожне слово. Сергій виглядав стурбованим, ти – наляканою. Я взяв гроші, сховав. Але чому зараз тільки ти?
Де мій брат? Чому він не подзвонив, не сказав: “Тарасе, віддай Надії”?
Надія зітхнула, відчуваючи сльози на очах.
– Бо… Бо ми посварилися. Так, зізнаюся. Сергій знайшов нову роботу, але вона в Одесі. Він поїхав туди тиждень тому, сказав:
“Надю, я повернуся з грошима, все владнаємо”. Але я не можу чекати! У нас борг за квартиру, колектори дзвонять щодня.
Вони кажуть: “Платіть, або виселимо”. Мені потрібні ті гроші зараз!
Тарас підвівся, походив по двору.
– Посварилися? Ого. Сергій не казав. Він дзвонив мені позавчора, говорив про роботу, але про гроші – ні слова. Сказав:
“Брате, все гаразд, Надія передає привіт”. Чому він не згадав?
Надія відчула холод по спині. Сергій дзвонив Тарасу? Чому не сказав їй?
– Він… Він, мабуть, не хотів турбувати. Але Тарасе, будь ласка. Я – його дружина. Гроші спільні. Поверни їх мені.
– Ні, – твердо сказав Тарас. – Ви дали удвох, віддам удвох. Це принцип. А якщо Сергій не хоче, щоб ти брала? А якщо це тест?
Надія розсердилася.
– Тест? Який тест? Ми сім’я! Пам’ятаєш, як ви з Сергієм росли? Ваш батько завжди казав: “Брати – це назавжди”. Ти допомагав йому, коли він вчився в університеті, давав гроші на книги. Сергій казав: “Тарасе, ти мій рятівник”. А тепер ти мене так?
Тарас сів назад, зітхаючи.
– Так, батько казав. І я пам’ятаю. Але саме тому я стою на своєму. Сергій – мій брат, ти – його дружина. Я не хочу сваритися з ним. Уявімо, я віддам тобі гроші.
Ти підеш, а ввечері Сергій подзвонить: “Тарасе, де гроші? Надія сказала, що ти не віддаєш”. Що тоді?
– Він не подзвонить так! – вигукнула Надія. – Він знає, що я тут. Я сказала йому вчора: “Сергію, я поїду до Тараса, заберу наші заощадження”.
Він відповів: “Добре, кохана, роби як знаєш”. Але він зайнятий, в Одесі справи.
Тарас похитав головою.
– Чому ж він не подзвонив мені? Хоча б повідомлення: “Брате, віддай Надії”. Ні, нічого. Підозріло.
Надія витягла телефон.
– Добре, давай подзвоню йому зараз. Нехай скаже тобі сам.
Вона набрала номер Сергія. Гудки, довгі гудки. Ніхто не відповів.
– Бачите? Зайнятий. Мабуть, на зустрічі.
Тарас усміхнувся.
– Або не хоче говорити. Надіє, послухай. Давай почекаємо. Завтра приїдь з ним, або нехай приїде. Я віддам.
Але Надія не здавалася. Вона почала згадувати більше деталей, намагаючись переконати. Розмова тягнулася, переходила від спогадів до звинувачень.
– Пам’ятаєш нашу весілля? – сказала вона. – П’ять років тому. Ти був свідком. Сергій сказав тост: “За брата, який завжди поруч”. Ти відповів: “За сім’ю, яка не розлучається”. А тепер ти мене відштовхуєш?
Тарас кивнув.
– Пам’ятаю. Було весело. Ти танцювала, Сергій сміявся. Але це не змінює справи. Гроші – серйозна річ. Десять тисяч – не жарти. Я сховав їх надійно, в сейфі в підвалі. Ніхто не чіпав.
– То покажи! – сказала Надія. – Відкрий сейф, дай подивитися.
– Ні, – відрізав Тарас. – Тільки з Сергієм.
Вони сперечалися далі. Надія розповідала про своє життя: як вона росла в селі, як зустріла Сергія в Києві, як вони будували сім’ю.
“Ми з ним удвох проти світу”, – казала вона. Тарас ділився своїми історіями: як він втратив дружину десять років тому, як жив сам, як Сергій завжди допомагав.
– Коли Олени не стало, Сергій приїхав першим, – сказав Тарас. – Сказав: “Брате, тримайся. Я з тобою”. Ти принесла їжу, сиділа зі мною. Я вдячний. Але принцип є принцип.
Надія заплакала.
– Тоді чому не допоможеш зараз? Мені погано, Тарасе. Колектори дзвонять, кажуть: “Платіть, або суд”. Сергій в Одесі, обіцяє, але я не можу чекати.
Тарас задумався.
– Гаразд, розкажи більше про ці проблеми. Може, я позичу свої гроші.
– Ні, мені потрібні наші! – наполягала Надія.
Розмова тривала до вечора. Сонце сідало, двір темнів. Вони перейшли в будинок, сіли за стіл. Тарас заварив чай, Надія пила, але не їла.
– Давай подумаємо логічно, – сказав Тарас. – Якщо гроші спільні, чому Сергій не тут? Може, він витратив частину, не сказав тобі?
– Ні! – вигукнула Надія. – Він не такий.
Але сумніви закралися. Чому Сергій не відповідає?
Нарешті, телефон задзвонив. Сергій.
– Алло? Надю? – почувся голос.
Надія ввімкнула гучний зв’язок.
– Сергію, я в Тараса. Він не віддає гроші без тебе.
Сергій зітхнув.
– Брате, привіт. Так, віддай їй. Вона права.
Тарас усміхнувся.
– Добре, брате. Але чому не сказав раніше?
– Забув. Вибач.
Тарас пішов до підвалу, приніс сумку.
– Ось, беріть. Але наступного разу – удвох.
Надія взяла гроші, подякувала. Але в очах Тараса був сумнів. Історія не закінчилася – попереду були нові розмови, нові таємниці. Але того дня гроші повернулися.
Коли Надія взяла сумку, вона відчула полегшення, але й щось дивне. Сумка здавалася легшою. Вона відкрила, порахувала.
– Тарасе, тут не десять тисяч! Тут вісім!
Тарас зблід.
– Що? Не може бути. Я не чіпав.
Надія вигукнула.
– Ти вкрав? Сергій, чуєш?
Сергій з телефону: – Брате, що це означає?
Тарас заперечував.
– Ні, я не брав! Може, ви дали вісім?
Почалася нова сварка. Надія кричала: “Ти обманув!” Тарас: “Ви помиляєтеся!” Сергій: “Приїду завтра, розберемося”.
Вони говорили всю ніч. Надія згадувала деталі: “Ми порахували перед тобою – десять пачок по тисячі”. Тарас: “Може, хтось вкрав? Але сейф зачинений”.
Виявилося, Тарас позичив дві тисячі другові.
– Вибач, – сказав він. – Думав, поверну до того, як запитаєте.
Надія: – Як ти міг?
Сергій: – Брате, повертай негайно.
Тарас пішов до банку, повернув. Але довіра похитнулася.
До ранку гроші були цілі, але сім’я змінилася – стали ближчими, але з осадом.
Тетяна Макаренко
