Я повинна сама проживати своє життя, так як хочу і бачу, а не так як говорить мені свекруха

Майже рік, як вийшла заміж. Воно менше чим моє, але що не зробиш заради кохання. Спочатку мене це влаштовувало – я перейшла на заочну форму в інституті, знайшла тут цікаву роботу, ми були поруч, і все було чудово. Тут у нього квартира, живемо з дідусем. Батьки окремо. Спершу мама приходила і робила всю домашню роботу. Готую непогано, налаштовувала себе на те, що тепер господиня бо моєї мами поруч немає.

На цьому грунті були перепали, і свекруха почала рідше приходити. Але вона спокійно могла прийти у вихідні, готувати їжу, навіть якщо є що поїсти. Після численних розмов, це теж зійшло нанівець.

Потім, коли я навчалася, під час сесії дізналася, що чекаю на дитину. Хоча поки не планувала, так швидко, хотіла спочатку вивчитись, але, тим не менш, нічого вже не зробиш. Всі пораділи. Після сесії уже повернулася назад, але роботу вже не шукала. Чоловікові, тим часом, запропонували хорошу посаду в столиці. Місто, де ми живемо, в 3 годинах їзди від столиці.

Чоловік живе в дядька, на вихідні приїжджає сюди. Я очікуючи на дитину сиджу вдома. І я більше не витримую. Всі його родичі ставляться до мене, як до маленької. Так, в силу віку, трішки наївна, але мізки у мене на місці, є своя думка, погляди. Якщо я кудись йду, повинна попередити, вони можуть шукати, якщо я десь три години гуляю. За відчуттями, я від своїх батьків переїхала до інших. Мені дуже не вистачає чоловіка, я сумую за своїми батькам і друзям, набридла ця гіперопіка його родичів.

Я боюся, що не готова до цієї дитини. Мене нервує, що я живу, як в гостях – його мама може прийти в будь-який момент і господарювати тут. Мені здається це все не моє, не моє життя. І ні з ким не можу цим поділитися, навіть чоловікові сказати, та й нити не хочеться. За це рік відбулося стільки змін, що мені здається ніби це не зі мною.

Дайте якусь слушну пораду. Я повинна сама проживати своє життя, так як я хочу і бачу, а не так як говорить мені свекруха.

Фото спеціально для Osoblyva.com