Баба Маруся була доброю, спокійною та терплячою, її онуки згадували з ніжністю та сумували за тим запахом гарячої випічки, якою жінка завжди балувала їх.
А от діда Павла зовсім по-іншому сприймали. Він був досить грубий у словах, нетерплячий, можливо через те що цілими днями він працював на залізниці.
Так як робота важка була у них, то керівництво час від часу пропонувало своїм працівникам поїздки до різних санаторіїв.
То звісно і Павлу теж не один раз пропонували, однак чоловік завжди відмовлявся. Адже не привик він до такого, щоб цілими днями вилежуватись та у воді хлюпатись.
Якось вже в пізню осінь, коли проводили ремонтні роботи, дід Павло сильно потягнув спину. І спеціалісти самі йому відправили до санаторію.
Баба Маруся швидко зібрала йому валізу та дуже раділа з цього. Адже попереду в неї було три тижні спокою, ніяких сварок в хаті.
Коли дід Павло поїхав, то жінка напекла пиріжків та насмажила соняшникового насіння та й цілими днями просиджувала у своїх сусідських подружок то за серіалами то просто попліткувати.
А ще говорила своїм подружкам як вона рада, що позбулася нарешті від свого чоловіка, що нехай би він звідти й взагалі не повертався.
Та коли жінка через три тижні, не дочекалася діда Павла додому а отримала тільки телеграму від нього, то геть по-іншому заговорила.
Дід Павло надіслав листа, в якому повідомив бабу Марусю, що він зустрів жінку своєї мрії, і залишиться з нею жити.
Як же після цього бідкалася та “кусала себе за лікті” жінка.
Що мовляв сама собі таке “накаркала”, та вже нічого не можна було змінити.
Ось така історія, яка говорить про те, що потрібно цінувати що маєш і не говорити в голос того, чого б не хотіли щоб воно здійснилось.
А то так просто як кажуть “ляпати язиком” може і боком вилізти. Ви згідні зі мною?
Чекаю на ваші коментарі.
Галина Червона
