Я народилася і виросла в маленькому місті. Так ось, на зорі моєї юності, була у мене подружка Вірочка, красуня і розумниця. Коли нам було 15, Віра почала стосунки зі своїм сусідом – Юрою. Любов була прям неземна, ну у всякому разі, всі так говорили. Я ж ці стосунки не розуміла, ще на початковому їх етапі.
Юра був (за мірками нашого села) з дуже забезпеченої сім’ї, він був старший за нас і вже був студентом престижного ВНЗ в столиці, приїжджав додому тільки на канікулах. Але навіть на канікулах, їхні стосунки зводилися до того, що він говорив Вірі сидіти вдома, вчити уроки, поки сам тусувався з друзями, хоча офіційно при цьому, вони залишалися парою, їх мами називали одна одну свахами і розмов було тільки, ось закінчить Вірочка школу і зіграємо весілля.
Як я вже говорила, Вірочка була розумниця, красуня і відмінниця, при чому не заучка, а саме здатною, яка легко хапала на льоту і була на порядок далі в шкільній програмі, ніж інші однокласники. Всі вчителі пророкували Вірочкі блискуче майбутнє, але у її мами були інші плани. За її задумом, єдине призначення дочки це стати дружиною багатого Юри, і як сир у маслі кататися. Нагадаю, нам було 15!
Ми заходили за подружкою.
– Здрастуйте тьоть Кать, а Віра вийде?
– Не вийде. Ідіть звідси. Ніколи їй з вами вештатись, у Віри наречений є.
Я не розуміла хто з нас старший, тому що мені міркування тітки Каті, як мінімум, здавалися ненормальними: ну є у неї хлопець, що тепер, з подружками по вулиці пройти не можна.
Поступово Віра увійшла в роль, повірила в унікальність своєї долі і відносин, і стала спілкуватися з однолітками з почуттям легкої переваги. Ну і Бог з тобою, думала я, а незабаром і зовсім, наша сім’я переїхала в інше місто, і з Вірочкою ми безнадійно загубилися.
Я приїжджала назад не щороку, але кожного разу чутка доносила, що Вірочка народила чергового спадкоємця. Природно вчиться вона нікуди не поїхала, як і мріяла її мама, вона вийшла заміж відразу після закінчення школи. У 18 Віра вже народила дочку.
Минулого року ми з чоловіком їздили на мою малу Батьківщину, дуже вже хотілося показати коханому звідки я родом. Як водиться повела показувати місцевий центр Всесвіту-ринок, чи то пак. Йдемо ми з чоловіком по ринку, люди обертаються на нашу англійську мову і мало не пальцем тикають і тут мене гукає такий знайомий голос.
– Вірочка!, – я посміхнулася, вона змінилася звичайно дуже, але очі, очі все такі ж волошкові.
– Привіт-привіт, майже розсміялася вона. Ми розговорилися.
У Вірочки четверо дітей, робота продавщицею в будівельному магазині, і … розлучення. Юра відпетляв, як тільки народилася четверта, поїхав у невідомому напрямку з нашого села і ніяких аліментів. Свекруха, та сама, яка свого часу всім розповідала яка у неї буде чудова невістка, тепер кляне на чому світ стоїть.
Віра дуже змарніла, видно що життя у неї не цукор, і під кінець розмови вона раптом сказала: – Знаєш, у мене дочка така красуня і талановита, їй би вчитися їхати, та грошей немає. Вона через 3 роки школу закінчує, що буде робити не знаю, може пощастить заміж вийти вдало, за забезпеченого.
– «Віро, Віро, – нічому тебе життя не вчить», – подумала я і вголос додала, Дай Бог!
Фото ілюстративне з вільних джерел
