– Наш син одружився, тепер і я можу почати нове життя. Подаю на розлучення, – оголосив чоловік дружині.
Знаєте, як це буває – живеш-живеш з людиною, а потім раптом усвідомлюєш, що все, край. Саме так зі мною і сталося. Тридцять років з Наталкою – це вам не жарт.
Тридцять років. Пам’ятаю, як познайомилися – молоді були. Я тоді тільки інститут закінчив, працював на заводі інженером-конструктором. Зарплата маленька, та перспективи хороші. Наталка в бухгалтерії сиділа, цифри перебирала. Вродлива була – очей не відірвати! Волосся русе до пояса, усмішка сонячна.
Познайомилися випадково – у заводській їдальні місце вільне було тільки за її столиком. Я підсів, розговорилися. За пів року одружилися. Молоді були, поспішали жити.
Спочатку все добре було. Кімнату в гуртожитку дали, потім квартиру заводську отримали. Вася з’явився – радості не було меж. Я на роботі пропадав – кар’єру робив, проєкти вів. Вона вдома з малим сиділа, потім знову в бухгалтерію повернулася.
А потім щось надломилося. Поступово, непомітно. День за днем, рік за роком. Наче й живемо як усі, і син росте, і достаток є. А радості дедалі менше.
Наталка змінилася. Раніше усміхалася часто, пісні співала, коли готувала. А тепер дедалі більше мовчить, хмуриться.
Син виріс – красень, розумник. В інституті добре навчався, роботу хорошу знайшов. Одружився вдало – дівчина з пристойної родини, освічена, скромна. Квартиру молодим купили – продали дачу, докинули заощадження.
А ми з Наталкою наче чужі стали.
– Федю, може у відпустку з’їздимо кудись? – це вона якось увечері запитала.
– Куди? Грошей немає, сам знаєш – усе на квартиру Васину пішло.
– Та хоч кудись… На море…
– На море! Розмріялася! А платити хто буде?
І так кожного дня. Кожного вечора. Кожна розмова. Вона щось пропонує – я відмахуюся. Я щось кажу – вона зітхає. Наче розучилися чути одне одного. А потім Вася одружився. І щось у мені клацнуло.
Сиджу ввечері, дивлюся на Наталку – і не впізнаю. Де та красуня з русою косою? Де та весела дівчина з бухгалтерії? Переді мною сидить стомлена жінка з фарбованим волоссям і зморшками біля очей.
– Наталко, нам поговорити треба.
– Про що, Федю?
– Про нас. Про життя. Про майбутнє.
– Що сталося?
– Розлучитися нам треба, Наталко.
Вона завмерла. Чашка в руці здригнулася.
– Що?..
– Розлучитися, кажу. Доки не пізно. Доки життя є.
– Федю, ти з глузду з’їхав чи що? У п’ятдесят три роки про розлучення говорити?!
– А що такого? Он люди й у сімдесят нове життя починають!
– Яке нове життя, Федю? ЯКЕ?! Тридцять років разом прожили!
– Отож! Тридцять років… Утомився я, Наталко. Хочу нового життя.
Вона дивилася на мене так, наче я запропонував на Місяць переїхати.
Так, я не красень, знаю. Живіт є – роки беруть своє. На роботі молодь уже скоса поглядає, коли я свої ідеї пропоную. «Застарілі підходи», «треба мислити сучасно» – чую за спиною. А я що, не сучасний? Може, в комп’ютерах не так добре тямлю, та голова-то працює!
Волосся порідшало, сивина пробивається. Зарплата… Ну яка є. На життя вистачає, не скаржуся. Та душа-то молода!
– Наш син одружився, тепер і я можу почати нове життя. Подаю на розлучення, – оголосив дружині.
Вона мовчала. Довго мовчала. А потім як заплаче…
– Ти про що думаєш, Федю? Про кого? Куди ти підеш? До кого?
– Розберуся! Я чоловік у розквіті сил!
Три дні не розмовляли. А потім син примчав. Весь червоний, скуйовджений:
– Мамо, тату, ви що творите?! Яке розлучення?! З глузду з’їхали?!
– Синку, зрозумій…
– Що зрозуміти?! Що ти маму кидаєш?! Після стількох років?!
– Я нікого не кидаю! Тільки хочу…
– Чого ти хочеш?! Молоду дружину знайти?! Тату, ну подивися на себе!
А я дивлюся. Кожного дня в дзеркало дивлюся. І бачу – так, не молодий. Так, не красень. Та маю право на щастя! МАЮ!
Розлучення пройшло швидко. Наталка не опиралася, тільки багато плакала. А я удавав, що не помічаю. І нашу двокімнатну квартиру довелося продати.
Після розлучення купив я однокімнатну квартиру на першому поверсі, на околиці. Без ремонту, звичайно. Шпалери старі, лінолеум потертий. Та це тимчасово, я ж плани будую. Великі плани на нове життя!
Першим ділом завів анкету на сайті знайомств. «Федір, 53 роки, шукаю супутницю життя» – написав чесно. І вимоги вказав – а чому ні?
Хочу, щоб була молода – років тридцяти, не більше. Вродлива – це обов’язково. Розумна – щоб поговорити можна було. З хорошою роботою – самі розумієте, на мою зарплату особливо не розгуляєшся. І характер щоб лагідний був, не як у Наталки.
А що з Наталкою було не так? Та все! Усе не так! Уранці встаю – вона на кухні гримить. І обов’язково помітить:
– Федю, ти б поголився. На роботу неголеним підеш?
Або:
– Сорочку зміни, ця вже несвіжа.
На роботу збираюся – коситься:
– Ти о котрій сьогодні?
– Як завжди.
– А конкретніше?
– Що ти пристаєш зранку?!
І так кожного дня. Кожного ранку. Тридцять років поспіль.
Місяць на сайті знайомств – тиша. Дивляться анкету, деякі навіть лайки ставлять. Та в листування ніхто не вступає.
Другий місяць – те саме.
– Що, Федю, не клюють красуні на твій профіль? – це Наталка з’їдувала, коли телефонували з приводу якихось документів.
– Ще буде! – обурився я тоді.
А самому прикро. Щоправда не клюють.
Інколи якісь повідомлення приходять, та все не те. То ровесниці пишуть – ні, мені такі не годяться. Я ж молоду хочу! То зовсім молоденькі, та вочевидь з якимись меркантильними цілями.
– А машина у вас є?
– Немає поки.
– А квартира в якому районі?
– На околиці.
– А подорожувати любите?
– Люблю, та поки можливості немає.
І все – тиша. Навіть не відповідають більше.
На роботі Сергій, старий приятель, підсів якось обідати:
– Федю, ти б хоч ремонт у квартирі зробив для початку. А то як ти дівчину приводитимеш у такі умови?
– Правильна дівчина полюбить мене й без ремонту. Ось побачиш!
– Ех, Федько-Федько… Сивина в бороду – біс у ребро?
– Та йди ти! Що я, не маю права на особисте щастя?
Тільки щось щастя не поспішає.
Сиджу вечорами, гортаю анкети. Молоді, вродливі, успішні… І все не про мене. Зовсім не про мене. А в голові Наталчині слова крутяться: «Ти про що думаєш, Федю? Про кого? Куди ти підеш?»
Інколи вона дзвонить, питає як справи. Я бадьорюся:
– Усе чудово! Життя тільки починається!
А сам думаю – може, й справді ремонт розпочати? Хоч би шпалери переклеїти… Та навіщо? Ось зустріну ту саму – разом і зробимо. От тільки де вона, та сама?
На роботі новий проєкт запустили. Молодь метушиться, нові технології впроваджує. А мене відсунули потихеньку – «консультантом» зробили.
– Федоре Михайловичу, ви нам своїм досвідом допомагайте, – це начальник відділу так чемно натякає, щоб під ногами не плутався.
А я що? Сиджу в своєму кутку, креслення перевіряю. Досвід, кажете? Та в мене цього досвіду – тридцять років стажу!
Син заходить інколи. Дивиться на мене з якоюсь сумішшю жалю й роздратування.
– Тату, може, схаменешся? Мама ж переймається.
– А я ні?! Думаєш, мені легко?!
– То повернися!
– Куди?! До чого?! До цих вічних докорів?!
А в голові крутиться – а може, й справді повернутися? Може, даремно все це?
– Васю, ти зрозумій – я ж не так собі вирішив. Мені ще жити й жити! Не можу я весь час з твоєю мамою вдавати, що все гаразд.
– А з ким буде гаразд, тату? З двадцятип’ятирічною красунею? Яка на твою зарплату погодиться? У квартиру без ремонту?
І знаєте що? Він не має рації. Зовсім не має! Подумаєш, квартира без ремонту – зате своя. Подумаєш, зарплата невелика – зате стабільна. А що немолодий – то це взагалі дрібниця. Головне – душею молодий!
Вирішив я тоді всім довести, що мав рацію. Уліз у кредит – великий, на п’ять років. Телефон новий купив – наймодніший, з великим екраном і хорошою камерою. У магазин одягу пішов:
– Мені б щось молодіжне…
Продавщиця дивиться здивовано:
– А який розмір?
– Ну… На мене щось…
Намучився я з нею, та приодягнувся.
Джинси модні – в обтяжку. Кросівки яскраві – як у молоді. Куртка шкіряна – з заклепками й блискавками. На роботі фарбуватися почав – сивину маскувати. Спочатку ніяково було, а потім звик. Тільки от колеги шепочуться за спиною:
– Федько наш зовсім з глузду з’їхав.
– У молодість грається.
– І не соромно в його роки?
А мені байдуже! БАЙДУЖЕ! Хай говорять що хочуть!
Наталку зустрів нещодавно – ледь упізнав. Схудла, підтягнулася. У спортзал ходить, як з’ясувалося. Зачіску модну зробила – коротка стрижка, колір гарний. Іде, усміхається. А я стою, у своїй шкірянці новій.
– Федю, – каже, – ти б з цим фарбованим волоссям обережніше. Не личить тобі.
– А тобі яка справа?! – обурився я. – Я тепер вільна людина! Що хочу, те й роблю!
– Та роби що хочеш…
Махнула рукою й пішла. А я стояв і дивився їй услід. І щось таке защеміло всередині…
Син заходити перестав. Зовсім. Тільки телефоном інколи:
– Тату, ти подивися на себе! Ти ж посміховиськом став!
– Це я-то посміховисько?! Та я живу як хочу! Перший раз у житті – як хочу!
Перший раз у житті… Тільки радості щось нема.
На сайті знайомств уже п’ять анкет завів. У кожній вік різний указав – де п’ятдесят, де сорок п’ять, а в одній навіть сорок. Фотки обробив – зморшки прибрав, сивину замаскував, фігуру підправив. Дивишся, і пощастить.
На вихідні в клуб спробував сходити. Молодіжний, сучасний. Черга на вході, фейс-контроль. Охоронець подивився на мене дивно, та пропустив.
Усередині – гуркіт, натовп, світлові ефекти. Народу багато, усі молоді, вродливі. Танцюють, сміються, спілкуються. А я стою біля стінки, як пам’ятник самому собі. У шкірянці новій, у джинсах модних. І такий чужий, аж самому неприємно.
Простояв увесь вечір – ніхто навіть не глянув. Молодь обтікала мене, як ріка камінь. Навіть бармен, приймаючи замовлення, дивився кудись мимо. Та я ж не здамся! Ще доведу всім, що життя в п’ятдесят три тільки починається!
Додому повернувся під ранок. Ноги гудуть з незвички, у вухах дзвін від музики. Сів на кухні – і така туга накотила… Та ні! Я ж вільна людина тепер! Вільна!
На роботі нова неприємність – премію вкоротили. Оптимізація, кажуть. Молодим фахівцям платити треба, а у вас, Федоре Михайловичу, і так стаж великий.
А у мене кредит. За телефон платити, за одяг цей модний. За квартиру комуналку. Ремонт так і не розпочав – який там ремонт…
Сиджу вечорами, гортаю анкети на сайті знайомств. Одну, другу, десяту… Дивляться на мене з екрана молоді красуні, усміхаються. А толку? Ну й що, що не відповідає ніхто? Ну й що, що кредит висить? Ну й що, що на роботі скоса дивляться? Зате я вільний! Зате сам по собі! Зате… зате…
А вчора новина – Наталка заміж виходить. За якогось бізнесмена свого віку. Пристойна людина, кажуть. Машина хороша, квартира в центрі.
Син подзвонив:
– Тату, мама заміж виходить. Людина добра трапилася, шаноблива. Може, схаменешся? Може, поговориш з нею?
– Та будь ласка! – кричу в трубку. – Хай виходить! У мене ще все попереду!
А в самого руки тремтять. І в горлі клубок.
Сергій з роботи якось підсів у їдальні:
– Федю, ти це… Зав’язував би з молодіжним прикидом. Смішно ж.
– Кому смішно?!
– Та всім! Увесь завод судачить. Кажуть…
– Мені байдуже, що вони кажуть!
А самому образливо. Аж до сліз.
На минулому тижні зарплату знову вкоротили – оптимізація, кажуть. А в мене кредит. А в мене квартира без ремонту. А в мене… А в мене нічого не лишилося.
І от сиджу тепер у своїй квартирі, гортаю анкети молодих красунь і переконую себе, що все правильно зробив. Що інакше не можна було. Що попереду ще стільки всього хорошого! Тому що я ж маю рацію! Маю! І крапка. Та я не здаюся. Не можу здатися.
Тому що як визнаю, що помилився – це означатиме, що сам усе зруйнував. А цього я собі ніколи не пробачу. І от так і живу – між мрією і реальністю. Тільки мрія дедалі далі, а реальність дедалі суворіша. Та я тримаюся. Тому що вибору вже нема. Точніше, був колись. Та я його вже зробив.
