— Навіщо тобі така дорога квартира? Купи щось простіше, а різницю віддай нам, — несподівано заявила свекруха.
Поліна повільно провела рукою по блискучій поверхні кухонного граніту. Двокімнатна квартира в елітному районі стала її гордістю. Панорамні вікна відкривали вид на парк, а всередині панувала світла гармонія: світлі стіни, мінімалістичні меблі, продуманий інтер’єр — усе це було результатом її наполегливої праці.
— Нарешті я маю власний дім, — прошепотіла вона, зачаровано дивлячись на захід сонця.
У свої тридцять один Поліна могла собі це дозволити. Три роки тому її ледь не зламало розлучення. Зрада чоловіка залишила глибокий слід. Але вона не здалася. Посада фінансової аналітикині у потужній компанії — те, чим вона пишалася. Її дохід дозволяв жити без компромісів і з гідністю.
Минув місяць після переїзду, коли доля зробила неочікуваний подарунок. Корпоратив був нудним — Поліна планувала піти раніше, аж раптом з’явився він.
— Перепрошую, ви не підкажете, де тут можна взяти каву? — звернувся до неї високий чоловік.
Андрій виявився інженером із сусіднього офісу. Темне волосся, теплий погляд, щира усмішка. Він не намагався справити враження дорогим годинником чи авто. Просто був собою.
— Ви тут працюєте неподалік? — поцікавився він.
— У тому ж бізнес-центрі, — усміхнулася Поліна. — Дивно, що раніше не перетинались.
— Напевно, я просто погано дивився навколо, — засміявся Андрій.
Розмова зав’язалася легко. Він щиро захоплювався її кар’єрою, розпитував про роботу, не проявляючи жодного натяку на поблажливість — такого звичного до успішних жінок.
— Як вам вдається так добре орієнтуватися у фінансах? — щиро дивувався він.
— Математика була моїм улюбленим предметом у школі, — відповіла вона. — А далі просто не зупинялася.
— Це неймовірно, — похитав головою Андрій. — Я б не впорався з такою відповідальністю.
Пів року промайнули, наче кілька днів. Вони бачилися щовихідних. Андрій захоплювався її самостійністю, розумом, внутрішньою силою. З ним Поліна вперше за довгий час змогла просто розслабитися. Відчути, що її люблять не за щось, а просто, що вона є.
— Поліно, ти неймовірна жінка, — казав Андрій, обіймаючи її у вітальні.
— Не перебільшуй, — усміхалася вона, відмахуючись.
— Я серйозно. Ти побудувала кар’єру, купила квартиру. Багато хто з чоловіків не здатен на таке.
Вони вирішили жити разом. Андрій орендував невеличку студію, тому переїхав до Поліни. Квартира стала їхнім спільним домом.
Пропозиція пролунала на даху будинку, де мешкала Поліна. Зоряна ніч, вогні міста внизу — усе було майже нереальним.
— Поліно, я хочу прожити з тобою все життя, — сказав Андрій, простягнувши їй каблучку.
— Андрію, звісно ж, так! — вигукнула вона крізь сльози радості.
Весілля було скромним. Лише найближчі друзі, простенька біла сукня, букет польових квітів. Поліна не прагнула гучного свята — для неї головне було одне: вони разом.
Перший візит свекрухи став справжнім випробуванням. Тамара Іванівна повільно ходила квартирою, зосереджено розглядаючи кожну деталь.
— Дуже… сучасно, — нарешті прокоментувала вона, поглянувши на кухонний гарнітур.
— Мамо, тобі подобається? — запитав Андрій.
— Звісно, сину. Просто незвично, — натягнуто усміхнулась Тамара Іванівна.
Вона зупинилася біля великого телевізора на стіні.
— А навіщо такий великий? — поцікавилась вона.
— Ми з Андрієм любимо разом дивитись фільми, — спокійно відповіла Поліна.
— Зрозуміло, — кивнула свекруха, хоча у голосі прозвучала тінь несхвалення.
У спальні вона затрималася біля дорогого комода.
— Напевно, чимало коштує? — не втрималася вона.
— Мамо, навіщо ці питання? — ніяково сказав Андрій.
— Просто цікаво, як зараз молодь живе, — знизала плечима Тамара Іванівна.
Під час обіду розмова не клеїлася. Свекруха явно почувалася не в своїй тарілці у такій обстановці.
— А де ти працюєш, Поліно? — раптом запитала вона.
— Я фінансова аналітикиня у консалтинговій компанії, — відповіла Поліна.
— Ого, солідно, — протягнула свекруха. — Напевно, непогано платять?
— Мамо… — попередив Андрій.
— А що такого? Просто питаю, — образилась Тамара Іванівна.
Рік подружнього життя приніс змішані емоції. Андрій був ідеальним чоловіком — уважним, турботливим, чуйним. Він підтримував Поліну у всьому, захоплювався її досягненнями й ніколи не ставив під сумнів її вибір. Вона відчувала з ним легкість, довіру й спокій.
— Полю, тебе підвищили! — радів Андрій. — Я так тобою пишаюся!
— Без твоєї підтримки я б не впоралася, — щиро усміхалася Поліна.
Тільки Тамара Іванівна ставала джерелом постійної напруги. Її візити почастішали, а коментарі ставали дедалі важчими.
— Андрійку, любий, може, вже час подумати про власне житло? — сказала вона під час чергового недільного обіду.
— Мамо, ми ж це вже обговорювали. Нам тут добре, — спокійно відповідав син.
— Авжеж, добре. Просто кожному потрібен свій куток, — скривила губи Тамара Іванівна.
Поліна ледь стрималася, намагаючись не реагувати на колючі зауваження.
— Мамо, ми ж сім’я. У нас усе спільне, — втручався Андрій.
— Та звісно, спільне. Особливо Полінина зарплата, — хитро додала свекруха.
Найбільше її дратувала різниця в доходах. Свекруха з чоловіком тулилися у старенькій однокімнатній квартирі на околиці міста. Поліна ж заробляла у кілька разів більше за Андрія.
— А скільки ти отримуєш, Полю? — якось прямо запитала свекруха під час візиту.
— Мамо, це нетактовно, — почервонів Андрій.
— А чому ж нетактовно? Ми ж одна сім’я. Чи у вас таємниці одне від одного? — не відставала Тамара Іванівна.
Поліна озвучила суму. Обличчя свекрухи витяглося.
— Ого. А Андрійко ж отримує утричі менше, — протягнула вона.
— Зарплата не визначає цінність людини, — спокійно відповіла Поліна.
— Звісно-звісно. Просто… незвично, коли жінка заробляє більше за чоловіка, — похитала головою Тамара Іванівна.
Після її відходу Андрій вибачався за матір.
— Полю, не зважай. Вона просто хвилюється за мене, — казав він.
— Розумію, Андрію. Але мені незручно через її натяки, — зізналася Поліна.
— Вона звикне. Дай їй трохи часу, — запевняв чоловік.
Та час минав, а стосунки тільки псувалися. Тамара Іванівна знаходила все нові й нові способи висловити своє невдоволення успіхами невістки.
— Полю, а навіщо вам такий дорогий посуд? — дивувалася вона, розглядаючи фарфорові тарілки. — Ми з Андрієвим батьком усе життя з простого посуду їли.
— Це подарунок колег на весілля, — пояснювала Поліна.
— Ага, у тебе ж заможні колеги, — кисло усміхалась свекруха. — Не те що у простих інженерів.
Кожен її візит перетворювався на випробування. Вона критикувала все — від вибору штор до марки кави.
— Навіщо купувати таку дорогу каву? — обурювалася вона. — Розчинна ж не гірша.
— Мамо, Поля любить якісну каву, — заступався Андрій.
— Любить вона… А економити — ні, — бурчала свекруха.
Недільна вечеря проходила у звичній напруженій атмосфері. Тамара Іванівна традиційно знаходила причини для невдоволення.
— А от у сусідів квартира менша, зате яка затишна! — зауважила вона, окидаючи поглядом вітальню.
— Кожному своє, — дипломатично відповіла Поліна.
Задзвонив телефон. На екрані висвітилося ім’я автодилера.
— Перепрошую, це важливий дзвінок, — сказала Поліна й встала з-за столу.
Вона пройшла до спальні й зачинила двері. Менеджер салону був готовий обговорити деталі купівлі.
— Добрий вечір! Ми готові оформити кредит на авто, — радісно повідомив менеджер.
— Чудово! Які умови ви можете запропонувати? — поцікавилася Поліна.
— Перший внесок. Решту суми можна розбити на виплати протягом року.
— Мене влаштовує. А коли можна буде забрати машину?
— За тиждень автомобіль буде готовий до видачі. Колір — металік, як ви і просили.
Поліна усміхнулась, уявляючи себе за кермом новенької машини. Вона давно мріяла оновити транспорт.
— Чудово! Завтра приїду підписати документи, — зраділа вона.
— Чекаємо вас о десятій ранку. Візьміть паспорт і довідку про доходи.
— Звісно, усе зрозуміло. До побачення!
Завершивши розмову, Поліна озирнулася. У дверному проході стояла Тамара Іванівна. Її обличчя було багряне від обурення, а очі палахкотіли.
— Це ще що таке? — холодно запитала вона.
— Перепрошую? — розгубилася Поліна.
— Нова машина! Перший внесок! — майже кричала свекруха. — Ти адекватна?
Поліна миттєво все зрозуміла — Тамара Іванівна підслухала всю розмову. Її поведінка вражала.
— Це моя особиста справа, — стримано відповіла вона.
— Особиста? — заверещала свекруха. — А сім’я? А потреби близьких?
Вони вийшли до вітальні, де їх чекав Андрій.
— Що тут відбувається? — стривожено запитав він.
— Твоя дружина купує машину! — вигукнула мати. — Замість того, щоб допомогти родині!
— Мамо, заспокойся, — спробував угамувати її син.
— Як заспокоїтися? — Тамара Іванівна не могла заспокоїтися. — Ми з батьком у маленькій квартирі тулімося! А вона гроші на авто витрачає!
— Я нікому нічого не винна, — твердо сказала Поліна.
— Не винна? — свекруха підійшла ближче. — А совість? А родинні зв’язки?
— Які зв’язки? Ви постійно критикуєте мій спосіб життя!
— Бо він неправильний! — волала Тамара Іванівна.
Андрій метався між ними, не знаючи, кого підтримати.
— Дівчата, давайте поговоримо спокійно, — благав він.
— І взагалі, навіщо тобі така дорога квартира? Щоб тикати нам в обличчя своїм багатством? — кричала свекруха, досягаючи емоцій. — Купи щось скромніше, а різницю віддай нам!
Поліна завмерла. Усередині все похололо від образи та обурення. Ось воно — справжнє обличчя Тамари Іванівни.
— Ви хочете, щоб я продала квартиру? — перепитала жінка.
— А що тут такого? — відповіла свекруха. — Молодим і однокімнатної вистачить. А нам допомога потрібна!
— Мамо, що ти таке кажеш? — обурився Андрій.
— Правду кажу! — не здавалася Тамара Іванівна. — Пора подумати про старших!
Поліна спробувала пояснити свою позицію:
— Я роками працювала, щоб купити цю квартиру. Ніхто не має права диктувати мені умови.
— Диктувати? — обурилася свекруха. — Я прошу справедливості!
— Справедливості? — Поліна не могла повірити почутому. — Ви цілком здатні розв’язувати свої проблеми самостійно!
— Ми пенсіонери! У нас немає таких доходів! — закричала Тамара Іванівна.
— Це не мої проблеми! — різко відповіла Поліна. — Я не зобов’язана утримувати дорослих людей!
— От яка! — випалила свекруха. — Кар’єристка!
Андрій намагався заспокоїти обох, але кожна спроба примирення лише загострювала ситуацію.
— Андрію, — звернулася Поліна до чоловіка. — Ти чуєш, що каже твоя мати?
— Полю, вона просто засмучена, — знітився Андрій.
— Засмучена? Вона вимагає продати мою квартиру!
— Мамо, тобі краще піти, — наполягав чоловік, раптово зібравшись з думками. — І, будь ласка, більше не приходь. Принаймні поки не навчишся поводитися гідно.
— Що? — Тамара Іванівна аж відсахнулася. — Це ти мені, матері, кажеш піти?!
— Так, — холодно підтвердив він. — Мені набридли ці сварки й безкінечні вимоги. Поліна — моя дружина. І вона має право витрачати свої гроші як хоче.
Свекруха обурилася й рушила до виходу, грюкнувши дверима. Поліна стояла мовчки, не вірячи своїм вухам. Їй здавалося, що щойно побачила зовсім іншого Андрія.
— Чому ти раптом… — почала вона.
— Бо не хочу тебе втратити, — перебив чоловік. — Я просто хочу, щоб усе було тихо і спокійно, — вів далі Андрій. Ти сильна, успішна, розумна. І я це ціную. Мама просто… не може з цим змиритися.
Поліна мовчала. Їй було все зрозуміло. Андрій не стільки її любив, скільки не хотів втратити зручність, фінансову стабільність, престиж. Проте вона бачила — він таки зробив вибір.
Андрій не просив дружину допомагати його батькам. Але таємно від Поліни він усе ж підтримував їх: оплачував комунальні послуги, іноді переказував гроші батькові — невеликими сумами, аби не викликати підозр і щоб Поліна нічого не дізналася. Для чоловіка це був компроміс — зберегти мир удома і не залишити родину напризволяще.
Поліна ж більше не дозволяла нікому порушувати свої межі. Вона чітко окреслила правила: жодного втручання у їхню сім’ю. Їхній шлюб змінився. Відтепер кожен у ньому знав своє місце. І неважливо, якщо Поліна не знає, що її чоловік таємно допомагає своїм батькам. І, можливо, для збереження гарних стосунків між подружжям, їй про це не обов’язково знати.
