— Навіщо вона тобі, Мишку? Вона ж гуляща.
— Мамо, це неправда. Люди брешуть, язики довгі, от і мелють що попало. Вона красива, найкраща й найдобріша. Ти її просто не знаєш.
Чому Мишкова мама вирішила, що Лєна гуляща, ніхто не знав. Красива, це правда, усі це бачили. Статна, очі чорні, мов вуглинкою підведені, так про неї казала бабуся.
Батька Лєна спочатку не знала. Одного разу мама показала їй фотокартку. На чорно-білому знімку стояв красень, і хоч фото було без кольору, барви наче бризкали з нього. За маминими словами Лєна уявила, що сорочка в нього малинова, трохи розстібнута зверху. Він стояв, виставивши вперед ногу, і посміхався так, що розтанув би будь-хто. А очі, ах ці очі, точнісінько як у неї самої, мов вуглинкою підведені.
«Так ось у кого я така красуня», — думала дівчинка.
Мама в Лєни теж була красуня, а ось батько… Лєна багато разів просила показати їй заповітний знімок. Мама показувала потай від бабусі. Лєна брала фото обережно й гладила пальчиками рідне обличчя.
Коли підросла, вона спитала:
— Мамо, а тато знає про мене?
Мама спершу відмахувалась, а потім зізналась, що не знає. Тато поїхав на свою батьківщину й більше не повертався. Залишилась лише ця фотографія. Були й інші, де вони разом, і з друзями, але бабуся добралася до них і попалила всі.
— Мамо, — спитала Лєночка, — тут же написано «Милій Любаші». А ти не Люба. Це точно мій тато, ти нічого не плутаєш?
— Твій, твій. Раніше така мода була, молодь обмінювалась фотографіями. Цю мені віддала подружка, коли дізналась, що ти в мене з’явишся. Їй тато твій теж подобався, але він вибрав мене. А їй просто подарував знімок, як другові.
Так Лєна й росла: з мамою Вірою, бабусею і незаміжньою маминою сестрою, тіткою Ірмою. Бабуся все мріяла поїхати на якусь свою батьківщину, але мама з тіткою відмахувались. Колись у тітки Ірми було якесь кохання, чи то безнадійне, чи то неправильне, і родина про це не говорила. Тітка жила з ними й любила Лєну до нестями. Дівчинка відповідала їй тим самим.
Коли Лєні минуло років п’ять, мама округлилась: вона чекала дитину. За зачиненими дверима бабуся гучно сварилася з нею. Тітка здригалась і пригортала до себе Лєну, а мама відповідала щось тверде й різке.
— Ти одну на гріх штовхнула, а тепер сидиш і кукуєш! Зі мною цей номер не пройде! Не подобається щось? Я візьму дівчисько й піду, Ірма піде зі мною, вона Лєну любить. А ти залишишся сама, зрозуміла?
— Віро! — обурилась бабуся. — Не смій так казати! У тебе вже є дитина!
Далі вона перейшла на якісь незрозумілі слова. Лєна не розуміла ні що каже бабуся, ні що відповідає мама.
Оля з’явилася навесні. Розпускалися клейкі тополині листочки, клен викидав стрілки майбутніх сережок, берізка розгортала смарагдові листочки. Лєна любила цю пору, і саме тоді з’явилась сестра. Маленька, з синіми очима, вона безперестанку кричала.
— Тітонько, — питала Лєна, — чому Оля весь час кричить? Мама ходить сердита, з бабусею вони дедалі більше сваряться. Навіщо вона привела цю Олю? Через неї всі сварки.
— Що ти, що ти, дитинко, так не можна. Оля твоя сестра.
Потім у них оселився чоловік. Лєна ще ніколи не бачила чоловіків так близько. Це був тато Гена. Він носив Лєні цукерки, голосно сміявся і підморгував тітці. Мама нервувала й бігала за ним, а то й посилала Лєну подивитись, куди пішов «тато Гена».
Довго він у них не затримався. Якось він пішов, і більше Лєна його не бачила. Мама ще довго плакала, звинувачувала тітку. Тітка збирала речі, бабуся кричала своєю дивною мовою. Тоді Лєна вчепилась у тітку й заявила, що піде разом з нею. Усі розплакались і обнялись: бабуся, мама, тітка й Лєна, а в ліжечку прокинулася Оля.
Потім були ще тато Слава, тато Боря, тато Костя й тато Алік. Ніхто довго не затримувався: одних виганяли мама з бабусею, інші йшли самі.
Тато Алік пішов до тітки Ліди з сусіднього будинку й став татом її доньки Каті. Лєні було шкода тата Аліка, він був добрий. Щодня смажив м’ясо, змушував Лєну наїдатись досхочу, співав протяжні пісні й обіцяв обов’язково показати їй гори й море. Оля теж хотіла побачити гори й море, лізла до тата Аліка на руки й кричала.
Коли тато Алік пішов, Лєна ходила засмучена. А Катя вдома хвалилась, що це її тато покаже їй гори й море, і Лєна плакала.
Побачила вона його в парку, коли гуляла з Олею та тіткою Ірмою.
Лєна завмерла на мить, а потім стрімко рушила до купки людей, які фотографувались: красиві, молоді, засмаглі. З ними були дівчата з гарними зачісками, в коротких сукнях і золотих босоніжках. Усі сміялись і веселились. А він стояв у центрі всієї цієї веселості.
Лєна зупинилась навпроти й не зводила з нього очей.
— Ой, яка гарна дівчинка! Дивіться, давайте візьмемо її сфотографуватись!
— Дівчинко, як тебе звати?
— Лєна, — відповіла вона, не відриваючи погляду від красеня.
— Лєночко, ходімо фотографуватись! Хлопці, дивіться, яка краса!
— Вай, яка красуня, — він підійшов і присів перед нею. — Як тебе звати?
— Лєна.
— Ой, Анваре, ви з дівчинкою така схожі! — вигукнула білявка й залилась рум’янцем.
— Лєно! Лєно, де ти? — стежкою бігла тітка, тягнучи за руку Олю, що впиралась.
— Як звати твою маму? — швидко спитав він.
— Віра, — прошепотіла дівчинка.
— А тітка Ірма? Це вона гукає? Твоя мама не Ірма?
Лєна похитала головою.
— Ні, мама Віра, а тітка Ірма.
— Мені треба відійти, — схвильовано сказав той, кого назвали Анваром.
Але ж як таке може бути? Мама казала, що тата звати інакше. Він що, обдурив маму? Невже це не тато? Треба бігти, ось тітка… Але чоловік тримав дівчинку міцно за руку.
— Тітонько Ірмо, — закричала Лєна, — я тут!
Тітка підбігла й подивилась на чоловіка.
— Георгію?
— Ні, Ірмо, я Анвар. Пам’ятаєш хлопчика, якому ти розповідала казки?
— Анварчику? Боже, як ти виріс і як схожий…
— На мого брата? Так, я знаю. Скажи, Лєна, вона…
Тітка показала очима, що дівчаткам краще піти погуляти. Самі вони з Анваром ходили туди-сюди стежкою, а вся компанія притихла й стежила за ними.
Додому йшли мовчки. Тітка про щось думала, Лєна мовчала, навіть Оля притихла. Тітка з мамою зачинились у кімнаті й довго про щось говорили. Бабуся скиглила під дверима, стукала у двері й вимагала її впустити. Потім її впустили. Вона сварилася, благала, тупала ногами, а тоді замовкла.
Дівчатка сиділи тихенько. Нарешті двері розчинились, вибігла заплакана тітка, накинула курточку й кудись помчала.
А ввечері в них були гості.
Літній чоловік, ще один чоловік і той, з парку, Анвар. Мама, красива й розчервоніла, тітка охайна, а бабуся сиділа в кімнаті в куточку й шипіла, не піддаючись жодним вмовлянням вийти до гостей.
Гості принесли багато фруктів, солодощів й соку.
— Лєно, знайомся, — сказала мама. — Це твій дідусь. Це брат твого дідуся, він теж дідусь, хоч і молодий. А це дядько Анвар, молодший брат твого тата.
— А де тато? — несміливо прошепотіла Лєна.
— Твій тато далеко, дівчинко, — сказав дідусь, — але серце його тут, з нами. Він радий, що в нього є така донька. Ти поїдеш до нього. Прийдеш у його дім, і він скаже тобі, що серце в нього велике.
Родичі все літо приходили до них, приносили смаколики. Лєна написала для тата листа й передала його дідусеві. Дідусь з дядьком Анваром невдовзі поїхали, а другий дідусь, молодий, брат дідуся, продовжував до них ходити.
Мама стала весела, тітка сумна. Вона дедалі частіше пригортала до себе Лєну й Олю. Оля переселилась з маминої кімнати до тітки й Лєни.
А бабуся геть висохла, зменшилась, дивилась сухими злими очима, коли приходив молодий дідусь, і щось злісно шепотіла.
Із далекої країни прийшла посилка від Лєниного тата. Він писав, що радий мати таку гарну й чудову доньку. Прислав смаколики, сукенки, навіть для Олі! А ще фотографії трьох дорослих хлопців. Це були Лєнині брати, старші за неї, і всі дуже схожі. Тато кликав у гості Лєну, маму, тітку й Олю.
«Видно, в мого тата й справді велике серце», — думала дівчинка.
Тато писав листи й надсилав посилки, брати теж писали. Настала осінь, молодий дідусь поїхав, і мама засумувала. Дівчатка теж, бо встигли його полюбити. Бабуся трохи ожила. А мама знову чекала дитину.
Олежик з’явився навесні, так само як колись Оля. Чорнявенький, дуже схожий на Лєну. Вона відразу полюбила його.
— Мій прекрасний брате, — співала вона йому пісню, яку склала сама.
Оля ревнувала старшу сестру. Лєна любила й Олю, але не так, як Олега.
Бабуся злягла. Вона шепотіла, що це Бог карає її за Ірму, й просила в доньки пробачення.
— Перестаньте, мамо, — казала тітка. — У мене й так достатньо дітей: Лєна, Оля, Олежик.
— Ти не зрозумієш, що таке бути матір’ю, — шепотіла бабуся. — Прости мені, прости. Це я винна.
— Мамо, не в цьому вина, що ми полюбили одного чоловіка.
— Віра… Віра з дитинства була розбещена, це я її розпестила. Коли не стало вашого батька, їй був рік, а тобі три. Я думала, що ти вже доросла. Прости мені, дівчинко. Вона завжди хотіла те, що належало тобі…
Так Лєна дізналась таємницю.
— Тітонько Ірмо, — спитала Лєна, — та твоя дитина… вона була від мого тата?
Тітка почервоніла й спробувала уникнути розмови.
— Я вже доросла! Я хочу знати!
— Так, — прошепотіла тітка. — На цій фотографії було написано «Моїй коханій Ірмі». Я віддала її твоїй мамі, коли вона сказала, що чекає дитину. Мама попросила хоч знімок для малюка. Ми разом переписали підпис на «Любаші», щоб бабуся не здогадалась.
— Тому бабуся так не любила все, що пов’язане з батьком? Тому попалила всі його фото?
Тітка кивнула.
— Усе складно, дитинко. Не суди. Твоїй мамі було сімнадцять років. Як це сталося, я не знаю. Він клявся, що й сам не розумів, як усе вийшло. Моя мати сказала йому, що подасть у суд. Він поїхав у поспіху й кликав мене з собою. Ми плакали обоє. Він просив поїхати з ним, а я не змогла покинути маму й сестру. До того ж у нього там уже була сім’я, хоч він і казав, що мене не покине, і його брати те саме говорили. А мама не давала спокою… Потім сестра сказала, що вона при надії… Але не склалося. Але я не скаржусь. У мене є ти. Ти моя найголовніша людина на світі. Ти моя донечка, я люблю тебе більше за життя.
— А ти моя мамочка, — заплакала Лєна, вже майже доросла дівчина. — Ми поїдемо до тата, чуєш? Він кличе нас у кожному листі.
Мама взялася збирати документи для виїзду на історичну батьківщину. Вона поспішала, щоб бабуся встигла побачити місця свого дитинства. І вони встигли.
Лєна з тіткою лишилися тут. У Лєни було кохання до Мишка, а в тітки до Лєни.
— Чому Мишкова мама вирішила, що Лєна гуляща? Вона ж ні з ким не спілкувалася, крім Мишка. Але згодом Мишкова мама полюбить Лєну всією душею.
На весілля приїхали родичі: веселі, говіркі, щедрі. Лєнині брати, її тато й татів дядько. Молодим надарували повні руки. На весілля сестри приїхав і Олег, вже підліток, із вусиками, що пробивались, сором’язливий і гарний. Він приїхав разом із мамою й сестрою Олею. Тут Олег уперше побачив тата й усіх родичів. Він поки не міг розібратись у ступенях рідства, та, правду кажучи, ніхто не міг, хто кому ким доводиться.
— Знаєш, брате, — сказала йому Лєна, — якби не татова фотографія, яку мені залишили на згадку, тебе могло б і не бути. Я так багато дивилась на неї в дитинстві, що запам’ятала кожну рисочку татового обличчя. І коли побачила в парку дядька Анвара, то здалеку впізнала рідні риси й подумала, що це мій тато. Так я, самі того не знаючи, познайомила нашу маму з твоїм татом. Бо дядько Анвар розповів своєму батькові, що зустрів доньку брата, і вони прийшли до нас у гості…
