Соломії було двадцять шість, і вона вже давно звикла, що в родині її вважають надто розсудливою. Старший брат Тарас, якому виповнилося тридцять, нерідко поводився так, ніби йому все ще дванадцять.
Власного житла в нього не було, постійної роботи теж. Він купив у знайомого старий «Фольксваген», возив на ньому пасажирів, а коли таксі не приносило достатньо, підробляв на будівництві або виходив охоронцем у нічну зміну.
Дружина Тараса, Мирослава, чекала на другу дитину. Старшому синові, Назарку, було чотири роки. Мати, Галина Петрівна, допомагала молодим, скільки могла: купувала одяг, коляску, іграшки, коли народився Назарко, і зараз так само збиралася витрачатися на новонародженого.
Соломія жила разом із мамою. Вона платила за комунальні послуги, вносила гроші на ремонт, наповнювала холодильник. Працювала вона програмісткою в американській компанії, і директор виплачував їй зарплату в доларах.
Ці гроші були її гордістю, а ще більше її втомою, бо за кожною купюрою стояли відмови собі в дрібницях.
Подарунки
У суботу Соломія принесла племіннику пакет із новими футболками та шортами. Мирослава сиділа на дивані з новеньким телефоном у руках і навіть не підвелася.
— Це що, знову одяг, — вона зазирнула в пакет і скривилася. — Краще б гроші дала. Я сама знаю, що дитині купити.
— Він ходить у речах із секонд-хенду, — спокійно відповіла Соломія. — Я просто хотіла зробити йому приємне.
— Секонд-хенд нормальний. Але те, що ти приносиш, взагалі не модне. Діти зараз такого не носять.
— Не модне. А телефон у тебе який модний, — Соломія кивнула на її руки. — Новий, у кредит, правда ж?
— А ти мої кредити не рахуй.
— Я не рахую. Я бачу, що Назарко не має навіть звичайної машинки, з якою можна погратися.
— Ага, тобі дай гроші, ти на себе їх витратиш, — Мирослава відкинулася на спинку. — Знаємо ми вас, розумних.
Соломія поклала пакет на стілець і мовчки вийшла до кухні. Там мама ставила чайник, і по її обличчю було видно, що вона все чула.
— Ти б могла бути м’якшою, — тихо мовила Галина Петрівна.
— Мамо, я була дуже м’якою. Я принесла дитині одяг, а мені пояснили, що він немодний.
— Вона при надії, їй зараз важко.
— Їй важко, а телефон у неї за вісімнадцять тисяч гривень, — Соломія зітхнула. — Добре, давай не будемо про це.
Між Соломією та невісткою давно склалися холодні стосунки. Вони не сварилися щодня, але кожна розмова закінчувалася однаково: колючими словами й важким мовчанням.
Насправді Соломія мала план, і він був дуже конкретним. Вона хотіла придбати невелику однокімнатну квартиру ще на початку будівництва, коли ціни найнижчі.
Через рік будинок мали здати, а за цей час вона збиралася відкласти ще й на ремонт, щоб заїхати в готове житло.
За півтора року їй вдалося назбирати вісімнадцять тисяч доларів. Вона не купувала новий телефон, не їздила з подругами на море, відмовилася навіть від манікюру в салоні.
Про цю суму вона нікому не розповідала. Єдиною, хто знав, була мама, бо Соломія колись обмовилася за вечерею.
Галина Петрівна, звісно, переказала це синові. Мати не вважала це зрадою, вона просто раділа, що в доньки все складається.
Тарас прийшов у неділю ввечері. Він довго крутився на кухні, жартував, питав про роботу, а потім сів навпроти сестри й сказав те, заради чого, власне, прийшов.
— Слухай, Солю, є до тебе розмова. Позич мені ті гроші, що ти назбирала.
— Які саме гроші, — Соломія повільно відставила чашку.
— Ну, мама казала, що в тебе є вісімнадцять тисяч. Мені треба нову машину. Мій «Фольксваген» уже ледве їздить. Куплю кращу, буду більше таксувати, і все віддам.
— Ні, Тарасе.
— Чому ні. Я ж не прошу назавжди.
— Тому що я тебе знаю. Ти витратиш ці гроші на що завгодно, тільки не на машину.
— Яка ти недовірлива, — Тарас образився й відсунув стілець. — Я хочу пожити нормально, у своє задоволення. Що в цьому поганого.
— У тебе дружина при надії і чотирирічна дитина, — Соломія говорила тихо, але кожне слово звучало твердо. — Ти досі граєш в комп’ютерні ігри до ранку, й живеш у чужій квартирі, за яку не платиш. Візьмися за розум, нарешті.
— Я не просив тебе мене повчати.
— А я й не повчаю. Я пояснюю, чому не дам.
У цей момент у кухню зайшла мама. Вона стояла в дверях, і Соломія одразу зрозуміла, на чийому боці та опиниться.
— Соломіє, ну що тобі, шкода, чи що, — сказала Галина Петрівна. — Він же половину повернув би.
— Половину, мамо. Ти сама чуєш, що кажеш.
— Якщо ти боїшся, я можу взяти кредит. Нехай він купить машину, а ти не хвилюйся.
— Не вигадуй казок, будь ласка. Я цю суму збирала півтора року. Я відмовляла собі в усьому. І ні з ким ділитися не збираюся.
— Ти поводишся так, ніби гроші тобі дорожчі за рідних, — мама стиснула губи. — Брат у біді, а ти торгуєшся.
— Він не в біді. Він просто не хоче працювати як слід.
— Не смій так говорити про брата.
— Я кажу те, що бачу. Тарас до кінця життя цих грошей не віддасть, і ви обоє це чудово знаєте.
Тарас підвівся й мовчки подивився на сестру. У його очах була не злість, а якась тупа образа, як у дитини, якій не купили іграшку.
— Значить, ти нам не допоможеш, — сказав він.
— Я допоможу будь-чим, крім цього. Допоможу знайти нормальну роботу, допоможу скласти бюджет. Але цих грошей ти не отримаєш.
— Мені не потрібні твої поради. Мені потрібні гроші.
— Саме тому ти їх і не отримаєш.
На цей шум із кімнати вийшла Мирослава, притримуючи рукою живіт. Вона слухала недовго.
— Я знала, що так і буде, — сказала вона. — Вона завжди була жадібною.
— Мирославо, не втручайся, — попросила Соломія.
— А чому не втручатися. Це мій чоловік і моя сім’я.
— Ваша сім’я живе за мамин рахунок, — відповіла Соломія. — Мама годує вас, одягає ваших дітей, платить за все. І ви ще маєте сміливість казати, що хтось жадібний.
— Ось бачиш, мамо, — Мирослава повернулася до свекрухи. — Вона нас принижує.
— Соломіє, досить, — мама підняла руку. — Ти переходиш межу.
У кухні стало дуже тихо. Усі троє дивилися на Соломію так, ніби вона була чужою людиною, яка прийшла без запрошення. Вона відчула, як у горлі стискається клубок, але плакати не стала.
Наступного ранку вона склала речі у дві великі сумки. Мама стояла біля порога й мовчала, лише перед самим виходом спитала:
— Ти справді йдеш.
— Так, мамо. Я не можу жити там, де мене вважають ворогом через мої ж гроші.
— Ніхто не вважає тебе ворогом.
— Вчора здавалося інакше.
— Ти ж знаєш, що я тебе люблю.
— Знаю. Тому й кажу тобі чесно: я піду, а ти подумай, чи правильно робиш, що тягнеш усіх на собі.
Мама нічого не відповіла. Соломія поцілувала її в щоку й вийшла.
Приютила її подруга Олеся, яка приїхала з іншого міста й саме шукала сусідку, щоб ділити оренду на двох. Витрати на житло для Соломії виявилися приблизно такими, як вона раніше віддавала мамі на комунальні та продукти.
Тож бюджет майже не постраждав. До кінця літа вона розраховувала внести перший внесок за квартиру, а ремонт відкласти на пізніше.
Увечері Олеся поставила перед нею тарілку з гречкою та сказала:
— Ти виглядаєш так, ніби тебе вигнали з дому.
— Майже так і сталося.
— А ти не думала, що твоя мама просто не знає, як сказати синові слово «ні».
— Думала. І саме це мене найбільше засмучує.
— Тобі шкода її.
— Дуже шкода, — Соломія посміхнулася сумно. — Вона все життя тягнула нас обох. А тепер ще й внуків.
— Але ж це її вибір.
— Вибір, до якого її підштовхнули.
Олеся не стала сперечатися. Вона лише підсунула ближче чашку з чаєм і тихо сказала, що Соломія нічого поганого не зробила.
Те, що виявилося згодом
Прийшов вересень. Одного вечора Соломії зателефонувала мама, і голос у неї був утомлений.
— Тарас із Мирославою переїхали до мене, — сказала вона.
— Як це переїхали.
— Їх виселила господиня квартири.
— Чому.
— Виявилося, що вони вже два місяці не платили ні за оренду, ні за комунальні послуги.
— Мамо, ти ж давала їм гроші на квартиру.
— Давала, — Галина Петрівна замовкла. — Я не знаю, куди вони їх подівали.
— Я знаю, — тихо відповіла Соломія. — Нові снасті для риболовлі, чергові ігри, кредит за телефон. Скільки це мало тривати.
— Не говори так, будь ласка. Вони мої діти.
— І я твоя дитина, мамо. Просто мене ти пам’ятаєш лише тоді, коли потрібні гроші.
В слухавці надовго стало тихо. Соломія пошкодувала про свої слова, але повертати їх було пізно.
— Я не хотіла так, — сказала вона після паузи. — Пробач.
— Нічого. Ти права, і мені від цього найважче.
— Як вони там.
— Живуть. Мирослава весь час лежить, каже, що їй треба берегти себе. Тарас каже, що шукає роботу, а сам цілими днями сидить за комп’ютером.
— А діти.
— Назарко часто питає про тебе. Хоче знати, коли ти повернешся й принесеш йому цукерки.
Соломія заплющила очі. Усередині щось боляче стиснулося.
— Передай йому, що я скоро прийду, — сказала вона. — І що цукерки обов’язково будуть.
— Передам.
— Мамо, а ти сама як.
— Втомилася, донечко, — вона вперше за довгий час назвала її так. — Дуже втомилася.
Після розмови Соломія довго сиділа на підвіконні й дивилася на вогні вечірнього міста. У неї були гроші, мрія, робота, яка їй подобалася, і подруга, що підтримувала. А ще був брат, який не збирався дорослішати, і мама, яка щодня стомлювалася ще більше.
Вона не могла виправити Тараса одним розмовами чи подарунками. Вона розуміла, що змінитися може тільки він сам, коли дійсно захоче. Але ця думка не робила легшим жодного вечора.
Завтра вона збиралася підписати договір на квартиру. А ще купити Назарку велику червону машинку з відкритими дверцятами, ту саму, яку він колись бачив у вітрині й довго не відводив погляду.
Соломія запитувала себе, чи є в Тараса шанс стати іншою людиною. Відповіді вона не знала. Проте знала інше: свої гроші вона зберегла, а межі, які поставила, не збиралася зсувати, навіть якщо вся родина вважатиме її чужою.
Тетяна Макаренко
