Максим стояв посеред кухні, тримаючи в руках чашку з охололим чаєм. Сонячне світло пробивалося крізь фіранки, відкидаючи довгі тіні на підлогу.
Його дружина, Олена, сиділа за столом, склавши руки, її очі блищали від гніву й сліз.
Поруч, у дитячій кімнаті, гралася їхня донька Настя, чотирирічна дівчинка з кучерявим волоссям, яка ще не розуміла, що відбувається в домі.
А за дверима, у сусідній квартирі, жила мати Максима, пані Галина, жінка з сильним характером, яка завжди знала, чого хоче.
Олена не витримала і випалила: “Не говори дурниць, Максиме, а краще вибирай: або я з Настею твоя сім’я, або мати зі своїми забаганками – то кави з тістечком, то новий кухонний комбайн. На всіх грошей точно не вистачить!”
Максим зітхнув, поставив чашку на стіл і сів навпроти. Його обличчя було втомленим, очі – червоні від безсонних ночей. Він працював інженером на заводі, де зарплата була стабільною, але не надто великою.
Останнім часом гроші йшли як вода: на потреби сім’ї, на дитячий садок для Насті, на комуналку. А мати… Вона завжди знаходила, на що витратити. То їй потрібна нова сукня, то поїздка до санаторію, то, як зараз, кухонний комбайн, бо “старий вже не ріже як слід”.
“Олено, ну що ти таке кажеш? – відповів Максим тихо, намагаючись не підвищувати голос, щоб не налякати доньку.
– Мама одна, батька не стало п’ять років тому. Хто їй допоможе, якщо не я? Вона мене виростила, все життя вклала в мене. Невже ти хочеш, щоб я її кинув напризволяще?”
Олена встала, її стілець заскрипів по підлозі. “Виростила? Так, виростила, але тепер у тебе своя сім’я! Ми з Настею – твоя родина, Максиме! А вона… Вона ж не потребує, вона вимагає!
Пам’ятаєш, минулого місяця? ‘Синку, купи мені кавоварку, бо сусідка має, а я що, гірша?’ І ти купив! А Насті на нові черевички не вистачило, довелося позичати в сестри. Скільки це триватиме? Я не проти допомагати, але не за наш рахунок!”
Максим потер скроні. Він любив Олену, вони були разом вже сім років. Зустрілися в університеті, де він вивчав механіку, а вона – економіку. Тоді все здавалося простим: кохання, весілля, дитина.
Але життя внесло свої корективи. Мати переїхала до них у будинок, і з того часу конфлікти не вщухали.
“Добре, – сказав він, намагаючись заспокоїти ситуацію. – Давай поговоримо з нею. Може, пояснимо, що бюджет обмежений.
Вона зрозуміє.”
Олена засміялася гірко. “Зрозуміє? Твоя мати? Вона ж завжди права! Пам’ятаєш, як вона сказала: ‘Олено, ти не вмієш готувати, тому мені потрібен цей комбайн, щоб допомагати на кухні’. Ніби я не вмію! Я працюю в банку, приходжу втомлена, а вона сидить і скаржиться. Ні, Максиме, це кінець. Або ми, або вона з її примхами.”
Настя забігла в кухню, тримаючи в руках ляльку. “Мамо, тату, граймося! Чому ви кричите?”
Олена присіла, обійняла доньку. “Ніхто не кричить, сонечко. Іди грайся, ми з татком поговоримо.”
Дівчинка пішла, а Максим подивився на дружину. “Бачиш? Для неї ми – сім’я. Не роби так, Олено. Давай знайдемо компроміс.”
Але компроміс не знайшовся того вечора. Олена пішла спати в дитячу, а Максим лишився на кухні, думаючи про минуле.
Він пригадав дитинство. Мати, Галина, була строгою, але люблячою. Батько працював на фабриці, мати – вчителькою. Вони жили скромно, але щасливо.
Коли батька не стало, мати залишилася одна. Максим, єдиний син, відчував обов’язок. Він запросив її жити поруч, у сусідній квартирі, яку купили на заощадження.
Спочатку все було добре: мати допомагала з Настею, готувала обіди. Але з часом її вимоги росли. “Синку, мені нудно, купи телевізор більший.” “Синку, поїдьмо в кафе, я хочу тістечко з кавою.” “Синку, комбайн старий, купи новий.”
Олена терпіла спочатку. “Добре, – казала вона. – Вона твоя мама.” Але коли гроші закінчувалися, а Настя потребувала більше, терпець урвався.
Наступного дня Максим пішов на роботу рано. На заводі, де він ремонтував машини, колеги помітили його задуманий вигляд.
“Що трапилося, Максе? – запитав друг Петро, тримаючи в руках ключ. – Виглядаєш, ніби не спав.”
Максим зітхнув. “Сімейні справи. Дружина з матір’ю не ладять. Олена каже: вибирай, або ми, або мама з її забаганками.”
Петро засміявся. “Класика! Моя теща теж така. Вимагала нову пральну машину, бо ‘стара шумить’. Я сказав: ‘Мамо, шумить – значить працює!’ Але брат, ти мусиш поставити кордони. Мама – мама, але сім’я – це дружина і дитина.”
“Легко сказати, – відповів Максим. – Вона одна, хто їй допоможе?”
“Допомагай, але не за рахунок своєї родини. Поговори з нею відверто.”
Максим кивнув, але в душі сумнівався. Після роботи він пішов до матері. Пані Галина сиділа в кріслі, дивлячись телевізор. На столі стояла чашка кави і тарілка з тістечками – свіжими, з кондитерської.
“Синку! – вигукнула вона, побачивши його. – Заходь, сідай. Хочеш кави? Я щойно купила нові тістечка, з кремом, як ти любиш.”
Максим сів, але не торкнувся нічого. “Мамо, нам треба поговорити. Про гроші.”
Вона здивовано підняла брови. “Гроші? Що з ними? Ти ж заробляєш добре.”
“Не так добре, як здається. Ми з Оленою ледь зводимо кінці з кінцями. Настя росте, витрати збільшуються. А ти… то комбайн, то кавоварка. Ми не можемо все купувати.”
Пані Галина скривилася. “Ах, це Олена наговорила? Вона завжди скупилася! Я ж не для себе, для вас. Комбайн – щоб готувати для Насті. А каву з тістечком – то раз на тиждень, розвага для старої жінки. Невже я не заслуговую?”
“Заслуговуєш, мамо, але ми не багатії. Давай обмежимо витрати. Може, знайдеш хобі дешевше?”
Вона образилася. “Хобі? Я все життя працювала, а тепер маю сидіти на хлібі й воді? Ти мене виганяєш, так? Олена хоче, щоб я пішла?”
“Ні, мамо, ніхто не виганяє. Просто… баланс.”
Але розмова закінчилася сльозами. Мати плакала: “Я тебе виростила, а тепер ти на боці невістки!” Максим пішов додому з важким серцем.
Вдома Олена чекала. “Ну? Поговорив?”
“Так. Вона образилася. Каже, що ми її не цінуємо.”
Олена закотила очі. “Звичайно! Вона завжди жертва. Максиме, я серйозно. Якщо так триватиме, я візьму Настю і поїду до батьків.”
Це було як удар. Батьки Олени жили в селі, за 200 кілометрів. “Не роби цього, будь ласка. Давай дамо час.”
Але час не допоміг. Наступні дні були наповнені мовчанням. Мати не заходила, Олена не говорила з Максимом більше, ніж потрібно.
Настя відчувала напругу. “Чому бабуся не приходить? – запитувала вона. – Вона сердиться?”
“Ні, сонечко, – відповідав Максим. – Просто зайнята.”
Одного вечора пролунав дзвінок. Це був брат Олени, Андрій. “Привіт, зятю. Олена подзвонила, розповіла. Хочеш поради?”
“Хочу, – сказав Максим. – Що робити?”
“Постав ультиматум матері. Скажи: ‘Мамо, ми допомагатимемо, але в межах. Якщо ні – живи самостійно.’ Жорстко, але необхідно.”
Максим подумав. Може, так. Але серце боліло.
Тим часом пані Галина сиділа вдома, думаючи. Вона любила сина, але звикла до комфорту. “Може, я переборщила, – шепотіла вона собі. – Але ж я стара, мені потрібно.”
Вона подзвонила подрузі, Марії. “Маріє, син каже, що грошей немає. А я хочу комбайн.”
Марія засміялася. “Галино, ти ж маєш пенсію. Купи сама! Не тягни з дітей.”
“Пенсія мала. А вони молоді, заробляють.”
“Але в них дитина. Подумай про онуку.”
Пані Галина зітхнула. Може, подруга права.
Наступного дня Максим вирішив. Він пішов до матері з планом.
“Мамо, давай складемо бюджет. Ти маєш пенсію, я додаватиму щомісяця фіксовану суму. Але ніяких імпульсивних покупок.”
Вона подивилася на нього. “Добре, синку. Я спробую. Але пообіцяй, що не кинеш мене.”
“Обіцяю.”
Він розповів Олені. “Вона погодилася.”
Олена посміхнулася вперше за тиждень. “Справді? Це добре. Але стеж, щоб дотримувалася.”
Минали тижні. Спочатку все йшло гладко. Мати не просила нічого зайвого, допомагала з Настею.
“Бабусю, почитай казку!” – просила дівчинка, і пані Галина читала.
Але одного дня вона прийшла з пакетом. “Олено, я купила тістечка. Для всіх.”
Олена напружилася. “Звідки гроші?”
“З пенсії. Не хвилюйся.”
Це був початок. Мати навчилася економити, але іноді балувала себе. Олена терпіла, бо бачила зусилля.
Та конфлікт не зник повністю. Одного разу Настя захворіла, потрібні були ліки. Гроші були, але тісно. Мати запропонувала: “Я віддам свою частину.”
Олена здивувалася. “Дякую, мамо.”
Так, вона назвала її “мамо” вперше.
Максим радів. “Бачите? Ми – сім’я.”
Але життя – не казка. Через місяць мати захотіла поїздку до моря. “Синку, мені потрібно для здоров’я.”
Максим зітхнув. “Мамо, ми не можемо. У нас ремонт.”
Олена втрутилася: “Галино Петрівно, поїдьте з подругами. Ми дамо трохи.”
Вона образилася, але поїхала. Повернулася щасливою. “Дякую, діти. Я зрозуміла – не можна все вимагати.”
З часом стосунки налагодилися. Настя росла, сім’я міцнішала. Максим навчився балансувати, Олена – терпіти, мати – цінувати.
Одного вечора, за столом, Олена сказала: “Максиме, пам’ятаєш той день? Коли я сказала ‘вибирай’?”
Він кивнув. “Пам’ятаю.”
“Добре, що ти не вибрав. Ми всі разом.”
Мати додала: “А я рада, що ви мене не кинули. Тепер я знаю – сім’я це не тільки вимоги, а й підтримка.”
Настя засміялася: “Я люблю всіх!”
Історія тривала. Вони пережили ще багато: кризи, радості, свята. Максим отримав підвищення, гроші стало більше. Мати знайшла хобі – вишивання, і перестала просити комбайни. Олена народила сина, і сім’я розрослася.
Але той вибір залишився в пам’яті як урок: сім’я – це не “або-або”, а “разом”.
Галина Червона
