Синові Анастасії виповнилося лише десять днів, коли її чоловік раптом оголосив, що мусить поїхати на невизначений час доглядати за бабусею.
— Настю, зрозумій, у мене іншого виходу немає, — сказав він, збираючи речі у велику дорожню сумку.
Приголомшена дружина стояла посеред кімнати, тримаючи малюка на руках, і не знаходила слів.
— Ну, Настю, заспокойся, — намагався заспокоїти її чоловік.
Вони з Дмитром були одружені два роки. Жили у квартирі, яка належала Анастасії. Це була однокімнатна оселя, яку батьки подарували їй після закінчення університету. У сім’ї не водилося великих статків — просто її батьки довго відкладали, у всьому собі відмовляли, економили, але вирішили допомогти доньці стати на ноги. Замість того щоб здавати квартиру й мати з неї прибуток, вони віддали її Насті. Самі ж мешкали у невеликій двокімнатній квартирі у панельному будинку.
Дмитро був не з місцевих — приїхав з іншого міста. Його мати вдруге вийшла заміж і від вітчима у неї з’явилося ще троє дітей. Жінка працювала майже без відпочинку, а вітчим їздив на вахти. Молодшому братові Дмитра щойно виповнилося сім років — цього року він пішов у перший клас.
Анастасію ця сімейна історія не стосувалася. Дмитро ще у сімнадцять років залишив рідний дім: спершу навчався у коледжі, а згодом переїхав до столиці. До матері навідувався рідко, хоча вони часто телефонували одне одному — майже через день.
За весь час подружнього життя Анастасія бачила свекруху лише один раз, а вітчима чоловіка не знала й зовсім — на їхнє весілля він був у відрядженні.
У Дмитра була ще бабуся, яка жила в іншому приблизно за сто кілометрів від його матері. Вона до останнього намагалася бути самостійною, але роки взяли своє і бабуся не могла обходитися без допомоги. Тоді мати Дмитра подзвонила синові:
— Сину, я не можу доглядати за бабусею. У мене ж свої діти — їх треба годувати, прати, стежити за ними. А квартира у нас маленька, двокімнатна, і чоловік ось-ось повернеться з відрядження. Ти ж знаєш, у нього з бабусею стосунки не склалися, він не дозволить мені взяти її до себе.
Усе це сталося саме тоді, коли Анастасія принесла з пологового немовля. Бабусю чоловіка забрали у лікарню. На Дмитро домовився про відпустку й попередив керівника, що, можливо, доведеться брати ще й відпустку за власний рахунок, бо справа може затягнутися.
І лише потім повідомив жінці, поставивши її перед фактом:
— Настю, я мушу їхати. Хто, крім мене, доглядатиме за бабусею? Вона мене виростила, коли мама виходила заміж. Ти ж розумієш, це мій обов’язок. Мати працює з ранку до вечора, за братами дивиться — вона не може їх залишити. Ти постав себе на моє місце. Якби це трапилося з твоєю рідною бабусею, ти ж теж не змогла б сидіти склавши руки.
Анастасія стояла мов укопана. Її щойно виписали з пологового, вона не спала ночами, і тепер мала залишитися з немовлям зовсім сама — навіть не знаючи, на який термін.
— А як же з грошима? — тихо спитала вона. — На що ми житимемо з сином? Ти ж зараз у відпустці, потім, якщо залишишся там, зарплату не платитимуть, а, може, й узагалі доведеться звільнитися. Що буде далі?
Дмитро роздратовано зітхнув:
— Ти все ускладнюєш, Настю. Ти ж не одна — поруч твої батьки, тут лікарні, служби, доставлення продуктів. І подруг у тебе багато — казала ж сама, що рідко з ними бачишся. Зараз усе можна вирішити онлайн. Ми ж не можемо перевезти бабусю сюди, у нашу однокімнатну квартиру, це навіть не обговорюється.
— А гроші? — не вгамовувалася вона.
— Якщо доведеться залишитися надовго, ви з сином переїдете до твоїх батьків, а квартиру можна буде здати. До того ж ти отримаєш допомогу по догляду за дитиною.
— Як я здам квартиру? — у відчаї вигукнула Настя. — Батьки мене з дитиною не кликали до себе… Хоча, звісно, не виженуть, приймуть і допоможуть.
Батьки Анастасії обурилися вчинком зятя.
— Треба ж таке вигадати! — сердився батько. — Залишив дружину з немовлям! Ні совісті, ні сорому. Я б на твоєму місці подала на розлучення. Або хоча б на аліменти.
— Доню, прошу тебе, заспокойся, — лагідніше мовила мати, витираючи Настині сльози. — Не плач, тобі не можна хвилюватися. Може, все скоро владнається. Може, свекруха щось придумає, або ти до бабусі переїдеш. Вона ж там все життя жила, дітей виховувала, отже, у неї всі зручності є. Дивно, що тебе чоловік не покликав. Можливо чекає, коли дитина підросте?
Тільки заспокоїтись Настя не могла. Дмитро казав, що питання про лікування бабусі обговорювали, тож треба стежити, щоб вона вчасно приймала ліки.
Ввечері подзвонила свекруха. Вона ще раз пояснила сімейну ситуацію і чому саме Дмитро має допомогти бабусі. На остано вона додала:
— Ну що, Анастасіє, я четверо дітей сама виростила, а ти з одним не впораєшся? І це при тому, що твої батьки живуть поруч! Дмитро повинен залишитися тут — бабуся його виховала. Твоя дитина здорова, міцна. Чого тобі ще треба?
Ось і вся розмова. Ніхто й слухати не хотів про те, щоб Дмитро повернувся. “Справляйся сама”, — ніби вирок пролунало у Настиних вухах.
Віддати бабусю до будинку для літніх людей вони навіть не розглядали. Казали, що туди потрапляють лише самотні люди, у кого немає рідних. А у провінційному містечку, де жила бабуся, всі про всіх все знають. Тож, сорому якось.
Жінка ніяк не могла змиритися, що доведеться самій виховувати дитину.
— Дімо, — благала Анастасія телефоном, — можна ж домовитися з кимось, щоб людина доглядала бабусю в обмін її на житло, або за гроші?
Та не встигла вона договорити, як у слухавці пролунав холодний голос свекрухи:
— Не командуй чужими квартирами, люба невістко. Це взагалі негарно — розпоряджатися тим, що тобі не належить. Своїм життям займайся. У мене троє дітей, про них треба думати.
Настя сиділа у своїй однокімнатній квартирі, у сльозах. Четвертий поверх без ліфта — навіть вийти погуляти з дитиною було справжнім випробуванням. Вона не уявляла, як житиме далі.
«Я не впораюся сама, — думала вона, — але чому я взагалі маю залишатися самою? У мене ж є чоловік. Я не самотня».
Того вечора батьки знову прийшли до неї. Мати ніжно обійняла доньку й сказала:
— Переїжджай до нас, доню. Але знай: такого зятя ми не хочемо бачити. І ти, і твій син йому, видно, теж не потрібні. Не сподівайся, що він швидко повернеться. Його бабусі потрібен постійний догляд, а він там навіть роботи не знайде. Скажи, навіщо тобі такий чоловік і батько твоїй дитині?
Анастасія довго вагалася, але зрештою послухалася батьків. Зібрала речі, акуратно спакувала дитячі ковдри, пляшечки, невеличку колиску — і переїхала до мами з татом. Її квартира довго стояла порожня. З важким серцем Настя вирішила здати її, щоб хоч якось підтримати себе й сина, адже гроші танули на очах, а допомога від Дмитра ставала дедалі меншою.
Спершу чоловік дзвонив майже щодня. Питав, як малюк, як вона, чи вистачає всього. Настя щоразу ловила себе на тому, що рахує години до його дзвінка, тішиться кожним його словом, хоч і коротким. Та з часом дзвінки ставали все рідшими. Спершу раз на тиждень, потім — раз на два. Далі — мовчання.
— У нього, мабуть, клопотів багато, — виправдовувала Настя, дивлячись на телефон, який мовчав днями. — Може, у бабусі стан погіршився…
Мати лише зітхала, не кажучи нічого. Вона бачила: донька досі вірить, що Дмитро повернеться.
Минали тижні. Малюк підростав, починав усміхатися, впізнавав мамин голос. У ці миті Настя відчувала, що заради цього маленького хлопчика мусить триматися, як би важко не було.
Одного вечора, коли дитина вже спала, вона взяла телефон і переглянула старі повідомлення від Дмитра — короткі, іноді теплі, іноді байдужі. Останнє було два тижні тому: «Усе нормально. Потім подзвоню».
Відтоді — тиша. І тоді Анастасія вперше дозволила собі подумати, що, можливо, їхнє життя вже не буде таким, як раніше.
Минуло пів року. Малюк добре розвивався. Настя, хоч і жила тепер у батьків, почала потроху звикати до нового життя, без чоловіка. Але думка про Дмитра не давала спокою — чому він так рідко дзвонить? Чому не приїжджає?
Одного ранку, жінка вирішила не чекати й поїхати провідати Дмитра.
— Треба все побачити на власні очі, — сказала вона матері.
Настя знала де живе бабуся, він колись сам показував їй будинок. Жінка залишила дитину на матір, зібрала сумку з гостинцями: домашні пиріжки, фрукти, дитячі фото, щоб показати. Хотіла підтримати, поговорити, переконатися, що з все гаразд.
Дорога була довгою, але спокійною. Настя навіть уявляла, як здивується чоловік, коли побачить. Можливо, зрадіє, обійме, розповість, що чекав цього візиту. Вона так хотіла в це вірити.
Та коли підійшла до знайомого двору, серце стислося. Звідти долинав гомін — сміх, дзвін чашок, чиїсь голоси. Настя спинилася біля хвіртки. На ґанку сидів Дмитро. Поруч — жінка, якої вона ніколи не бачила. Молода, яскрава, у легкій сукні. Вони пили чай, весело щось обговорювали. Дмитро нахилився до неї, щось шепнув, і вона ніжно торкнулася його руки.
Анастасія завмерла. У неї перехопило подих. Сумка з гостинцями впала просто на землю. Її погляд зупинився на чоловікові — рідному й водночас чужому. Усе стало зрозуміло без слів.
Вона навіть не спробувала підійти ближче, не закричала, не заплакала. Стояла кілька секунд, ніби закам’яніла, а потім тихо розвернулася і пішла до дороги. Дмитро її побачив, проте не підійшов. Удав, що не впізнав.
Дорогою додому Настя мовчала. Сльози не лилися — вони висохли ще десь усередині, там, де обірвалося щось важливе. Вона зрозуміла: це кінець. Її сім’я розпалася не через відстань, не через обставини — через байдужість. І тепер не було сенсу чекати.
Вона повернулася до батьків, обійняла сина, і, вперше за довгі місяці, сказала сама собі вголос:
— Ми впораємося. Без нього.
Жінка не стала чекати пояснень. За кілька днів після тієї поїздки вона подала на розлучення. Дмитро не прийшов ні на одне засідання, не телефонував, не написав. Зник — так само раптово, як колись поїхав.
Минуло два роки. Вона виховувала сина, працювала, іноді згадувала його, як щось далеке, майже забуте. Дмитро так і не дав про себе знати. І Настя зрозуміла остаточно: справжнє життя почалося саме тоді, коли вона залишила минуле позаду.
