— Йой, Ганю… — зітхаю важко, витираючи руки об фартух. — Коли моя Маринка і таланти свої показала, і гарну роботу знайшла — я тоді на сьомому небі була. Бачиш оці квітники біля хати? Це все вона своїми руками зробила.
— Ого! — дивується подруга, уважно оглядаючи квіти. — Справжній ландшафтний дизайн. Дійсно, твоїй дочці таланту не позичати!
— Ой, я ж її всім сусідам прорекламувала, — усміхаюся з гордістю. — Хай у неї більше замовників буде! Вона ж не просто дизайнер — це її натхнення, покликання. І коли заміж вийшла за Максима, я вже й думала: «Ну, нарешті! Вдалий шлюб і щастя їм буде».
— То як там Маринка з Максимом? — цікавиться Ганна, придивляючись до мене.
Я зітхаю, відвожу погляд й відповідаю тихіше:
— Ну… Знаєш, не все так гладко, як здається. Вона наче й дзвонить, і приїздять до мене часто. Все, що треба — привозять, наче все добре, але…
— Але що? — підштовхує мене подруга.
— Якась вона чужа стала, — важко видихаю. — Не моя вже Маринка, а зовсім інша. Я питаю: «Доню, ну що там, онуки коли будуть? Тобі ж вже 32 роки, час задуматися!». А вона мені холодно так: «Ми не хочемо дітей, мамо».
Ганна від здивування аж на місці завмерла:
— Як це «не хочуть»? Ти ж казала, що у них все добре.
— Я теж так думала! — підіймаю руки догори. — Я їй кажу: «Як це не хочеш? Діти ж — це сенс життя! Кому ти все це залишиш — свій бізнес, свої досягнення?» А вона тільки плечима знизує: «У Максима вже є донька від першого шлюбу. Ми її виховуватимемо».
— Ти що! — обурюється Ганна. — Виховуватиме дитину від першого шлюбу? А та жінка хіба дає дитину їм на виховання?
— Та де там, – відповідаю з обуренням. – Вони її тільки раз на два тижні беруть на вихідні. І то, у парк звозити, на батут та у кімнату розваг. Іноді ще у кінотеатр водять. Ось і все виховання. А якщо моя донька їй зауваження зробить, чи не так подивиться, то мала погрожує, що пожаліється матері, а та більше не відпустить її до тата. Ось так і живуть. Своїх дітей немає, а від першого шлюбу їм не дають виховувати.
— А своїх чому не хоче мати? Та вона ж розумна дівчина, що з нею сталося?
— Не знаю, Ганю, не знаю… — сумно похитую головою. — Я їй кажу: «Доню, не будь такою! Максим вже мав сім’ю, а ти? Тобі треба мати своїх діток». А вона тільки усміхається, та якась холодна ця усмішка. Вже й не знаю, що й думати.
— І Максим що, теж такої думки? — не вірить подруга. — Він же, здається, нормальний чоловік.
— Максим? Та він теж… якось мовчить. Наче його це не обходить. Хоч би слово сказав, підтримав мене! Але ні, стоїть на стороні Маринки. Вона йому як каже — так і роблять. Я вже й не знаю, що це за шлюб у них. Наче вдалий, але як подивишся ближче — щось не так, наче щось зламалося між ними.
— Ну а ти що? Пробувала ще раз поговорити?
— Та як же не пробувала! — з розпачем вигукую. — Я їй прямо кажу: «Може, просто зараз часу нема? Може, перехідний період? Рано чи пізно пошкодуєш, доню!». А вона тільки киває головою, але я бачу, що не слухає мене. Вони всі молоді зараз такі. Думають, що мають час на все, а потім як не буде в них дітей? Що тоді?
Ганна задумується на мить, а потім говорить м’якше:
— Олю, може, це їхній вибір? Може, вони щасливі так, як є?
— А я ж що? Я тільки хочу, щоб вона була щаслива! — відповідаю з жалем у голосі. — Але як може мати бути щасливою без дітей? Як?
Ганна киває з розумінням, але я бачу, що і вона вже не знає, що сказати. Серце моє не витримує цієї невідомості. Що ж робити, як допомогти дитині, коли вона не хоче цієї допомоги?
