Чоловіки, Лєночко, вони ж як дорогі туфлі на шпильці. Красиво, заздрісно, але ходити в них кожен день — пекельна мука. Хоча тобі-то звідки знати? Твій варіант — це скоріше домашні капці. Зручні, зношені і нікому, крім тебе, дарма не потрібні. Жанна струсила невидиму порошинку з рукава свого бездоганного блейзера і хижо посміхнулася. В офісній кухні повисла дзвінка тиша. Навіть кавомашина, здавалося, притихла, переставши напружено гудіти, щоб не пропустити реакцію Олени.
А реакція була передбачуваною. Лєна лише невиразно хмикнула, ховаючи очі в чашці зі студеним чаєм. Їй було 30. Вона страшенно втомилася. І вступати в словесну перепалку з головною зіркою відділу маркетингу в неї просто не було сил. Жанна царювала в офісі. Ні чоловіка, ні дітей, зате купа шанувальників, абонемент у найдорожчий фітнес і талія, якій заздрили навіть стажерки. Вона була з тих жінок, для яких життя — це вічне змагання. Їй було мало бути кращою. Їй треба було, щоб решта відчували себе програвшими. І Лєна зі своїм вічно втомленим виглядом, пучком на голові та загадковим чоловіком, якого ніхто ніколи не бачив, була ідеальною мішенню.
Ніхто не знав, що домашні капці Олени давно перетворилися на кайдани. Олег, її хрест, її валіза без ручки, її персональне покарання. Ось уже другий рік він шукав себе. Пошуки проходили переважно на дивані в горизонтальному положенні під акомпанемент звуків з телевізора. Коли Лєна поверталася додому, волоча пакети з продуктами, за акцією, звісно, адже зарплата одна, її зустрічали немиті посуд і спина чоловіка, згорблена перед екраном.
— Ти купила пельмені? Тільки не ті дешеві, від них печія, — зазвичай кидав він, навіть не обертаючись.
Інтелект Олега був зайнятий виключно телевізором. Вдома ж він не міг навіть лампочку вкрутити, посилаючись на тонку душевну організацію та депресію від непризнання його генія. Лєна терпіла. Чому? Звичка, страх самотності чи та сама проклята жіноча жалість. “Але ж куди він без мене? Пропаде ж”. Але в той вечір, після отруйної репліки Жанни, всередині Олени щось змінилося. Вона прийшла додому, спіткнулася об кросівки Олега, кинуті посеред коридору, і подивилася на чоловіка. “Капці, кажеш?” — подумала жінка, згадуючи слова колеги. “Нікому не потрібні, ага”.
Ідея народилася не одразу. Спочатку це було просто бажання захиститися, не дати Жанні приводу для нової насмішки. Ну, знаєте, маленька брехня заради власної самооцінки. Все почалося через пару днів на п’ятничному корпоративі. Напої лилися рікою. Жанна сяяла в новій сукні, голосно розповідаючи, як черговий залицяльник возив її на вихідні в Карпати.
— А ти, Олено? — раптом повернулася вона, примруживши підведені очі. — Вдома сиділа? Твій Олег тебе взагалі куди-небудь виводить, чи він боїться денного світла?
Навколо захихикали. Лєна зробила ковток напою, повільно поставила келих на стіл і посміхнулася.
Посміхнулася так загадково і томно, що смішки стихли.
— Ох, Жанно! — простягнула вона з надуманою втомою. — Якби ти знала, ми нікуди не ходимо, тому що нам і вдома занадто добре. Розумієш, Олег зараз на такому підйомі, його стартап… втім, не можу говорити, там все підпискою про нерозголошення. Скажу тільки, що інвестори в черзі стоять.
Жанна скептично вигнула брову, але в очах мелькнула цікавість.
— Стартап? Твій чоловік наче безробітній був.
— Це легенда, — Лєна понизила голос, нахиляючись ближче. — Для податкової та зависників. Насправді він геній. Працює на одну азіатську корпорацію. Гроші там, ну, сама розумієш. Але справа навіть не в грошах.
Лєна зробила паузу, насолоджуючись тишею.
— Справа в тому, яким він став уважним, пристрасним. Вчора подарував мені підвіску.
Вона несвідомо торкнулася шиї, де висіла звичайна біжутерія, куплена сто років тому.
— Сказав: “Це тільки початок, королево моя”. Я навіть втомлююся від його натиску, чесно кажучи.
Брехня лилася з неї легко, як пісня. Вона описувала не свого Олега з брудною головою і танчиками, а того чоловіка, якого колись придумала собі в юності. І чим більше вона брехала, тим більше змінювалося обличчя Жанни. Скепсис змінився настороженістю, а потім зеленим вогником заздрощів. Як же так? У сірої миші Олени багатий чоловік.
Повернувшись додому, Лєна подивилася на сплячого з відкритим ротом Олега і подумала: “А чому б і ні?” Жарт затягнувся, але відступати було пізно, та й не хотілося. В понеділок вона перейшла до активних дій. План був простим, як все геніальне. Потрібно було створити видимість дефіцитного товару.
В обідню перерву до офісу під’їхав кур’єр. Величезний букет бордових троянд. Лєна, скрегочучи серцем, віддала за нього майже 2 тисячі — гривень, відкладені на нові чоботи. Але інвестиція того вартувала.
— Вам просили передати, — буркнув кур’єр, вручаючи квіти.
Лєна пройшла через увесь офіс з букетом, відчуваючи на собі погляди. Жанна, яка якраз фарбувала губи, завмерла з помадою в руці.
— Від кого це?
— Від Олега.
Лєна недбало кинула букет на стіл, ніби їй кожен день таке приносять.
— Знову вибачається. За що? За те, що вночі спати не давав. Каже, натхнення знайшло. Хотіла поділитися радістю від закритого проєкту. Ой, дівчатка, я така невиспана, сил нема.
Вона бачила, як Жанну перекосило. Для самотньої мисливці немає нічого привабливішого, ніж чуже щастя. Особливо якщо воно дісталося тій, хто цього не заслуговує. Жанна звикла бути першою. Думка про те, що Олена володіє чимось або кимось унікальним, зводила її з розуму.
— Слухай, — ніби невипадково підійшла Жанна в четвер. — Я сьогодні на машині. Тобі в який бік? Можу підкинути.
Лєна внутрішньо раділа. Риба попалася на наживку.
— Ой, мені на Соборну, але незручно якось.
— Та годі, нам по дорозі, заодно побалакаємо.
Усю дорогу Жанна випитувала про Олега. Лєна відповідала ухильно, але смачно. Мовляв, складний характер, генії вони такі, вимагають особливого підходу, але віддача колосальна.
— Знаєш, Жано, мені іноді здається, що я його не заслуговую, — зітхнула Лєна, дивлячись у вікно. — Йому потрібна така яскрава жінка, муза, а я борщі та затишок. Він каже, що я його заземляю, а йому літати хочеться.
Жанна вчепилася в кермо так, що кісточки побіліли. Вона вже бачила себе в ролі тієї музи.
Коли вони під’їхали до дому, Олена запросила колегу зайти.
— Зайди, хоч води попий. Пробки жахливі, перечекаєш. Та й Олег, напевно, вдома.
— Олеже, познайомся. Це Жанна, моя колега, — представила Олена.
Олег, побачивши яскраву блондинку, яка пахла дорогим парфумом і дивилася на нього як на восьме диво світу, миттєво перевтілився. Він втягнув живіт, пригладив засалене волосся і видав свою коронну, давно забуту посмішку.
— Дуже приємно. Жанна — гарне ім’я. Рідкісне.
Жанна розцвіла. Вона почала щебетати, нахвалювати його неіснуючі успіхи, про які так багато чула від Олени. Олег спочатку остовпів, але швидко орієнтувався. Дурнем він не був, просто ледаром. Якщо гарна жінка каже, що він геній, хто він такий, щоб сперечатися?
— Так, проєкти складні, — важливо кивав він, опираючись об одвірок. — Олена от не розуміє масштабу. Все про побут піклується, а мислителю потрібен простір.
Лєна стояла осторонь, притискаючи до себе сумку, і з усіх сил намагалася не зареготати. Це було схоже на сюрреалістичний театр. Жанна, досвідчена, відкрито фліртувала з її чоловіком-паразитом, а той роздувався від важливості, як індик.
Наступні два тижні Лєна спостерігала, як її чоловік упливає. Він став загадково зникати по вечорах, ніби на ділові зустрічі. Від нього почало пахнути чужими духами. Жанна в офісі ходила з виглядом переможниці, кидаючи на Олену співчутливі погляди.
Фінал настав швидко. В один із вечорів Олег, надівши свій єдиний пристойний піджак, сів навпроти Олени на кухні. Вигляд у нього був урочистий і трагічний.
— Лєно, нам треба поговорити.
Жінка завмерла з чашкою в руках, але обличчя вона зробила перелякане.
— Що трапилося, Олежечку?
— Я йду. Я зустрів жінку, яка розуміє мене, яка бачить у мені особистість, а не просто джерело доходу. Ну, тобто потенційного доходу. З тобою я задихаюся. Ти хороша, Лєно, але ти тягнеш мене вниз. А Жанна, вона дає мені крила.
Лєна поставила чашку. Їй навіть не довелося особливо грати. Сльози виступили на очах. Сльози полегшення і сміху, який вона вдало видала за істерику.
Він збирав речі дві години. Забрав усе: комп’ютер, улюблену кружку, навіть старий плед. Лєна сиділа на дивані, шмигала носом і стежила, щоб він випадково не прихопив її фен.
Розлучення оформили швидко. В офісі Олена грала роль кинутої дружини бездоганно. Вона ходила бліда, схудла — дякувати дієті на радощах. І всі її жаліли. А на Жанну дивилися косо: “Увела чоловіка у подруги. Яка низькість”. Але Жанні було байдуже. Вона ходила з гордо піднятою головою, волочачи за собою Олега на корпоративи, як призового пуделя.
Правда, тріумф тривав недовго. Місяця через два Лєна помітила зміни. Жанна, завжди бездоганна, почала виглядати м’ятою. Під очима залягли тіні, які не міг приховати навіть консилер. Вона стала дратівливою, гарчала на підлеглих. Новий манікюр з’являвся все рідше, а оповідки про геніального чоловіка зникли з її репертуару.
Лєна ж розцвіла. Вона змінила зачіску, купила ті самі чоботи, на які збирала до букета. Очі в неї сяяли. Розв’язка трапилася в тій самій офісній кухні біля кавомашини. Коло замкнулося.
Лєна наливала собі капучіно, коли увійшла Жанна. Виглядала вона так, ніби не спала тиждень. Вона агресивно ткнула кнопку еспресо і повернулася до Олени.
— Ти знала?
Це було не питання, а твердження. Голос Жанни тремтів від стримуваної люті.
— Про що ти? — Лєна невинно блимала очима.
— Про те, що він… що він — пусте місце, — прошипіла Жанна. — Який до біса геній! Він вкотрий місяць сидить у мене на шиї, цілими днями грає у свої дебільні ігри й жере. Він вимагає, щоб я готувала йому три рази на день, бо в нього, бачте, гастрит від доставки. Він навіть сміття винести не може. Каже, що це порушує його “потік”.
Жанна перевела дух.
— Ти брехала. Ти спеціально все це влаштувала. Ти розповідала про романтику, про подарунки, а він мені на день народження подарував килимок для миші свій старий, бо собі новий купив на мої ж гроші.
Лєна неквапливо розмішала цукор у чашці. Вона подивилася на колишню суперницю, тепер просто злобну жінку, яка потрапила в ту саму пастку, з якої Олена вибралася.
— Забирай його назад. Я серйозно. У мене нервовий зрив скоро буде.
Лєна зробила ковток кави, насолоджуючись смаком.
— Не можу, дорога. Товар, що був у вжитку, поверненню та обміну не підлягає. Тим більше, ти сама казала — це були мої стоптані капці. А в тебе він, бачу, просто не прижився. Може, ти його неправильно надихаєш? Муза ж має давати крила, а не пиляти.
— Ти… ти… — видихнула Жанна.
— Ні, Жанно. Я просто хороший маркетолог. А ти — неуважний покупець.
Лєна підморгнула колезі, взяла свою чашку і пішла до виходу. Вона вийшла в коридор, цокаючи підборами. Попереду був вечір п’ятниці, побачення з симпатичним чоловіком і ціле життя, в якому більше не було місця для паразитів. А Жанна… ну що ж, кожен отримує той приз, за який так відчайдушно бореться.
