П’ять років тому Рая залишилася сама. Чоловіка не стало від хвороби. А ще раніше єдина донька вийшла заміж і поїхала в інше місто. У неї з’явився спершу син Ярослав, а через три роки донька Яна. Коли чоловік був ще здоровий, Рая їздила до доньки. А коли він захворів, вона вже не могла залишати його самого.
Донька іноді приїжджала, залишаючи дітей із чоловіком. Вважала, що їм не варто бачити дідуся у такому стані. На похорон також приїхала сама. А відразу після похорону поспішила додому.
— Пробач, мамо, там чоловік із дітьми… А ти приїжджай до нас. Що ти тут сама робитимеш?
І поїхала. Рая залишилася сама. Вона нестерпно сумувала за чоловіком. Хай навіть хворий, аби тільки жив… А тепер що? Нікому вона не потрібна.
Після дев’яти днів Рая все ж таки вирішила поїхати до доньки. Але донька із зятем цілими днями працювали, а онуки її сторонилися — давно не бачили, відвикли. Рая почувалася чужою й непотрібною. Поживши у доньки тиждень, вона зібралася додому.
— Мамо, може, ще залишишся на тиждень? — запропонувала донька, але коли Рая відмовилася, вмовляти не стала.
Більше Рая до доньки не їздила. А торік вони заїжджали до неї дорогою з півдня. Ярославові вже йшов чотирнадцятий рік, він не виймав навушників із вух і не розлучався з планшетом. Онучка Яна з рожевими пасмами волосся цілими днями з кимось листувалася у телефоні.
Рая спробувала поговорити з донькою про те, що таке проведення часу шкідливе для дітей. Чи знає донька, що вони там дивляться і з ким спілкуються?
— Мамо, сучасні діти всі такі. Заборонами зробиш тільки гірше, — відмахнулася донька.
Перед їхнім від’їздом мати знову спробувала поговорити з донькою:
— Мені важко самій, приїжджайте частіше. Онуки зовсім мене не знають. Поки я ще маю сили, може, хоч на канікули будеш відправляти їх до мене?
— Мамо, навіщо тобі зайві клопоти? — відповіла донька.
— Та які ж клопоти? Це ж рідні онуки.
— Подивимось, — сказала донька, але за цілий рік так і не відправила дітей до матері й сама не приїхала, лише телефонувала.
Тоді мати поїхала до них сама. А що такого? Вона на пенсії, вільна. Батьки на роботі цілісінькими днями, а Ярослав із Яною харчуються піцою та ролами. Хіба це їжа? І Рая взяла приготування страв у свої руки. Спершу всі зраділи супам, млинцям і пирогам, а потім онуки знову почали замовляти піцу.
Зять якось побачив, що теща миє посуд сама, й невдоволено зауважив, що у них є посудомийна машина, тож не треба стояти біля раковини.
Донька зітхала і переставляла посуд на сушарці по-своєму. Внук скаржився, що бабуся все перевернула у його шафі, і він нічого не може знайти. Рая намагалася виправдатися, що просто акуратно все розклала.
— Мамо, не лізь до них, — порадила донька.
— Бабусю, не печи більше пирогів, а то я зайвий кілограм набрала, — попросила Яна.
— А від піци хіба не набираєш? — запитала Рая.
Власне, бабуся зрозуміла: вона заважає, робить усе не так, і пора повертатися додому. Донька не стала її вмовляти, а зять тут же запропонував підвезти до вокзалу.
Рая сумувала за чоловіком. Якби жив Микола… Чому він так рано пішов і залишив її саму? Поговорити ні з ким. Хто буде піклуватися про неї, якщо, вона захворіє?
Раніше жінка в’язала і вишивала, а тепер зір погіршився. А що ще робити на пенсії? Пекти пироги? Та хто їх їстиме? Одна подруга пішла слідом за чоловіком, а у другої онуків цілий дім — їй не до Раї.
Стояли останні теплі дні бабиного літа. День видався сонячний, хоч і прохолодний. Золота листва шурхотіла під ногами. Рая склала у пакет засохлий хліб й пішла гуляти в парк.
Сівши на вільну лавку, вона кришила хліб і годувала голубів. Незабаром перед лавкою зібралася ціла зграя, навіть горобці прилетіли. Жінка дивилася на них і думала про своє нещасне життя. Молодість швидкоплинна, а життя крихке, старість вже підкрадається. Вона сподівалася жити довго з чоловіком, оберігаючи одне одного. Але так не сталося.
— Ось і прилетіли, — сказав хтось поруч.
На іншому кінці лавки сидів чоловік. Рая так задумалася, що й не помітила, коли він з’явився. Доглянутий, приблизно її віку або трохи старший.
— Я вас часто бачу у парку, — раптом сказав він.
Жінка не впізнавала його. Хоча зазвичай вона ні на кого не звертала уваги, прогулюючись і занурюючись у свої думки.
— Я теж самотній. Дружини не стало вісім років тому, а я все не можу звикнути, — зітхнув чоловік.
«Наче читає мої думки», — подумала Рая. Вона придивилася до нього. Одяг акуратний, доглянутий зовнішній вигляд.
— Люблю осінь. Сьогодні гарна погода. Останні теплі дні. А потім підуть дощі, і вся краса швидко опаде, — сказав чоловік, підставляючи обличчя сонячним променям.
— А вам хтось допомагає? Ви так охайно одягнені, — спитала Рая.
— Як дружини не стало, довелося всьому навчитися. Нічого складного. У сина сім’я, невістка зайнята дітьми. Думаєте, чоловіки не вміють господарювати? Мене Борис, звати. А вас як величати? — після короткої паузи запитав він.
— Рая.
— Красиве ім’я, рідкісне. А мою дружину звали Лідія, на честь прабабусі. Підемо у театр?
Сонце сховалося за хмарами, і одразу похолодало. Рая хотіла відмовитися, але повертатися у порожню квартиру зовсім не хотілося.
— А на яку виставу? — спитала вона.
— Та яка різниця? — усміхнувся Борис.
Справді. Коли вона востаннє була в театрі? І не згадати. Рая погодилася. Вистава була про життя в українському селі. Коли вони вийшли з театру, вже стемніло і стало холодно.
— Може, у кафе, по чашці чаю, зігріємося? — запропонував Борис.
Рая відмовилася.
— Розумію. Іншим разом? — запитав він з надією.
Рая уявила, як повернеться у порожню квартиру…
— Ходімо краще до мене. Я тут поруч живу. Напою вас чаєм із млинцями.
— А це зручно? — поцікавився Борис.
— А чому б і ні? Ви ж не поспішаєте додому? Хотілося млинців, напекла, а їсти нікому.
Біля будинку Рая було подумала, що сусіди можуть їх побачити. Але у дворі вже нікого не було.
— У вас затишно. Це чоловік? — побачивши на стіні портрет у рамці, запитав Борис.
— Так.
Рая хотіла поскаржитися на доньку й онуків, що рідко приїжджають, але передумала. І так зрозуміло, що живе сама. Вона заварила свіжий чай, підігріла млинці, поставила на стіл варення у вазочці. Борис їв і хвалив усе.
— У вас багато книжок. Бачив і медичні. Ви лікар? — запитав він після чаю.
— Ні. Я вчителька біології. З дитинства мріяла стати лікарем, але мами рано не стало, треба було на щось жити. Поступила на вечірнє відділення біологічного факультету й працювала. Потім вийшла заміж. Мрія так і залишилася мрією, — зітхнула Рая.
— Можна? — підійшов він до полиць, став розглядати корінці, брати книги в руки, перегортати. Виявилося, що багато з них він читав.
— Дуже дякую вам. Так просто запросили в гості незнайомого чоловіка.
— Ви ж не збиралися мене грабувати? — насторожилася Рая.
— Що ж Ви таке кажете? Мені вже час. Завтра підете гуляти? Тоді зустрінемося в парку.
Відтоді вони почали гуляти разом. Просто втомилися від самотності, скучили за спілкуванням, розмовами.
Якось увечері подзвонила донька.
— Мамо, як ти?
— Все добре. Гуляю, навіть у театр сходила пару разів, — поділилася Рая.
— Сама?
— Ні. Хіба у такі місця ходять поодинці? Зі знайомим.
— Мамо, ти що, зустрічаєшся з чоловіком? — не зрозуміла донька.
— Ні, звісно. Ми просто гуляємо в парку.
— Будь обережна там. Може, приїдеш до нас? — запитала донька.
— Навіщо? Не хочу вам заважати. Краще ви приїжджайте до мене.
— Не смій ні з ким сходитися, чуєш? Твій знайомий вдівець? Дружини не стало, а сам знайшов прислугу з квартирою у твоїй особі? Може, за квартирою йде, й змусить переписати її, — тараторила донька.
— Що ти говориш? Ще скажи, що я не в розумі, — обурилася Рая.
— А що я маю думати? Скільки шахраїв розвелось?
— Як ти можеш так думати про людину, яку ніколи не бачила? Не очікувала від тебе. Я ж тобі нічого не забороняла, чому втручаєшся у моє життя? Скоро в онуків канікули, нехай приїжджають до мене, — різко відповіла мати.
Власне, вони ледь не посварилися. Розійшлися незадоволені розмовою.
Осінь остаточно вступила у свої права. Гуляти у парку стало холодно. І Борис запросив Раю до себе на дачу: прибрати листя, подивитися на будинок.
— Дім великий, з каміном. Природа гарна. Після того як дружини не стало, рідко там буваю.
І Рая погодилася.
Будинок їй сподобався, а з каміном — зовсім затишно і тепло. Борис граблями згрібав листя перед будинком, а Рая готувала обід, коли біля забору зупинився позашляховик.
Чоловік зрадів гостю, і Рая здогадалася, що це його син.
Жінка поставила на плитку чайник, стала накривати на стіл. А коли виглянула у вікно, побачила, що розмова батька з сином набрала не тих обертів. Вони сварилися один на одного, розмахували руками. Жінка вирішила втрутитися й вийшла на ґанок.
— Добрий день. Може, зайдете у дім? — привітно усміхнулася вона.
— Вона у нашому домі господарює? Батьку, ти що таке утнув на старості років? Навіщо ти її сюди привіз? — підвищив голос син.
Син Бориса обізвав Раю шахрайкою, мисливицею на багатих вдівців, яка вирішила «захопити» будинок і квартиру його батька. Невідомо, чим би все закінчилося, якби не Борис. Він раптом схопився за серце і почав осідати на землю. Рая кинулася з ґанку і встигла підтримати його.
— Прибери руки від мого батька! — закричав його син.
— Краще допоможіть відвести його в дім і викличте «швидку», — відповіла Рая.
— Ого, розкомандувалася, — обурився син, але, підійшовши до батька, вирішив прислухатися до поради жінки.
— «Швидка» їхатиме довго. Допоможи покласти його в машину, я сам відвезу в лікарню.
Вони акуратно посадили Бориса на заднє сидіння. Але коли Рая хотіла сісти спереду й поїхати з ними, син раптово закрив перед нею двері, сів у машину і поїхав. Жінка не знала, що робити. Вона повернулася у будинок, вимкнула все, зачинити двері на замок і пішла на зупинку. Почав крапати дощ, і вона промокла, коли чекала автобуса.
Квартира зустріла її тишею. Чоловік на портреті дивився суворо.
— Пробач, Миколо. Але мені так самотньо без тебе, — промовила Рая, постоявши перед портретом. Потім пішла на кухню. Зігрілася гарячим чаєм й почала телефонувати у лікарні. Знайшла Бориса: він лежав у реанімації.
Наступного дня вона вирішила його провідати та в лікарні зіткнулася з його сином.
— Що ви тут робите? Зібралися на той світ батька відправили? Нічого у вас не вийде з квартирою. Як тільки відчув, що з’явиться аферистка, яка спробує «окрутити» батька, змусив його скласти заповіт. Так що не сподівайтеся — нічого не вийде. Йдіть або викличу поліцію, — різко сказав син.
На них почали звертати увагу, і Рая пішла, так і не побачивши Бориса. Сльози лилися по її щоках і вона ледве дісталася додому.
Наступного дня Рая знову пішла в лікарню. Назвала себе родичкою — лікарі перевірили й повідомили, що стан Бориса стабілізувався. Його перевели з реанімації у звичайну палату, і лікарі запевнили, що при належному догляді він відновиться.
Рая довго сиділа біля його ліжка, тримаючи за руку. Борис поволі відкрив очі й ледь усміхнувся.
— Дякую… що ви тут, — прошепотів він.
— Не варто дякувати, — промовила Рая, стримуючи сльози. — Ви ж знаєте, що самотнім бути важко.
Син Бориса приїхав трохи пізніше. Він ще обурювався, але тепер бачив, що з батьком все добре, і що Рая справді допомогла йому. Напруга дещо спала, хоч син ще не довіряв жінці.
Борис почав поступово одужувати. Рая доглядала його, готувала чай, слідкувала за ліками та підтримувала розмовами.
Коли чоловіка виписали з лікарні, вона раділа. Вони проводили час разом, згадували минуле, сміялися, обговорювали книги та новини. Їхні прогулянки парком та відвідування театрів поступово стали звичними й приємними.
Донька ще хвилювалася, але бачачи, що Рая щаслива і Борис поруч, вона поступово заспокоїлася. А онуки почали приїжджати частіше, чи то радіючи компанії бабусі та «доброго дядька Бориса», як вони його жартома називали, чи то не хотіли втратити квартиру.
Так Рая не залишилася самотньою. Вона знайшла другу сім’ю, підтримку й справжнє спілкування. Життя продовжувалося, і воно мало ще багато теплих і сонячних днів.
