На околиці мальовничого села, де зелені пагорби обіймали старенькі хати, а річка тихо шепотіла свої історії, жила Ганна. Їй було сорок два, і хоча її врода могла затьмарити навіть найяскравіші квіти в саду, вона так і не вийшла заміж.
Не тому, що не хотіла, чи не було гідних залицяльників — просто життя склалося так, що її серце належало родині. А точніше, її племінникам — трьом дітлахам, яких залишила молодша сестра Олена, поїхавши за кордон шукати кращої долі.
Одного теплого літнього вечора, коли сонце ховалося за горизонтом, а повітря пахло свіжоскошеною травою, Ганна сиділа на ганку їхньої старої хати.
Її мати, Марія, гойдалася в кріслі-гойдалці, тримаючи в руках вишивку, яку вона ніяк не могла закінчити.
— Ганно, — почала Марія, не відриваючи очей від голки, — ти ж знаєш, що я не вічно буду. А в тебе життя минає, як той вітер у полі. Не встигла вийти заміж, то хоч племінникам допомагай. Вони ж без тебе, як без рук.
Ганна зітхнула, поправляючи хустку на голові. Вона знала, що мати має рацію, але слова ці щоразу кололи серце.
— Мамо, я ж і так усе для них роблю, — тихо відповіла вона. — І Софійці уроки допомагаю, і Тарасика до садочка воджу, і з Михайликом на риболовлю ходжу, хоч він іще той шибеник.
Марія відклала вишивку і пильно глянула на доньку.
— То не те, Ганно. Ти їм як друга мати стала
Ганна нічого не відповіла. Вона дивилася на зірки, що починали з’являтися на небі, і думала про сестру.
Олена була молодшою на п’ять років, завжди жвавою, мрійливою, з очима, що горіли жагою до пригод. Два роки тому вона залишила дітей на матір і Ганну, пообіцявши, що повернеться, щойно заробить грошей у Польщі.
Але листи від неї приходили рідко, а дзвінки ставали дедалі коротшими.
— Тітко Ганно! — раптом пролунав дзвінкий голос Софійки, старшої з племінників. Дівчинка вибігла на ганок, тримаючи в руках зошит. — Ти ж обіцяла перевірити мій твір! Учителька сказала, що він має бути про мрію, але я не знаю, як закінчити.
Ганна посміхнулася, відганяючи сумні думки.
— Давай, показуй, що там у тебе, — сказала вона, беручи зошит. — Про що твоя мрія?
Софійка, якій щойно виповнилося дванадцять, сіла поруч і задумливо закрутила пасмо русявого волосся на палець.
— Я написала, що хочу, щоб ми всі жили разом — я, Тарасик, Михайлик, ти, бабуся і… мама, — вона замовкла, опустивши очі. — Але я не знаю, чи це можливо.
Ганна відчула, як у горлі стискається клубок. Вона поклала руку на плече дівчинки.
— Мріяти можна про все, Софійко. А як закінчити твір, ми придумаємо разом. Може, напишемо, що твоя мрія — це щоб усі були щасливі, незалежно від того, де хто є?
Дівчинка кивнула, але в її очах блищали сльози. Ганна міцно обійняла її, відчуваючи, як важко дитині без матері.
Наступного дня Ганна, як завжди, прокинулася рано. Треба було зібрати Тарасика до садочка, допомогти Софійці з домашнім завданням і переконатися, що Михайлик, якому було дев’ять, не забув узяти спортивну форму до школи.
Її день був розписаний похвилинно, але вона ніколи не скаржилася. Діти були її радістю, хоч і забирали весь час.
Того ж дня до них у гості завітала сусідка, пані Наталя, яка славилася своєю любов’ю до пліток і невгамовною цікавістю.
— Ганно, голубко, — почала вона, сідаючи за стіл із чашкою чаю, — я чула, що до села приїхав той молодий учитель, із міста. Кажуть, красень, ще й неодружений! Може, тобі з ним познайомитися?
Ганна засміялася, наливаючи собі чаю.
— Пані Наталю, мені й без того є чим зайнятися. Та й кому я потрібна з трьома дітьми на руках?
— Ой, не кажи так! — обурилася сусідка. — Ти ж іще молода, а діти — то не твої, а Оленині. Вона ж повернеться колись, забере їх, а ти що? Залишишся сама?
— Пані Наталю, — втрутилася Марія, яка щойно зайшла до кухні, — моя Ганна — золото, а не жінка. І якби не вона, то що б ми з тими дітьми робили? Але правду кажеш, їй треба думати і про себе.
Ганна тільки похитала головою, переводячи розмову на інше. Але слова сусідки зачепили її.
Вона й сама інколи мріяла про власну сім’ю, про чоловіка, який би її розумів, про дім, де було б тепло і затишно. Але щоразу, коли вона уявляла це, перед очима з’являлися Софійка, Михайлик і Тарасик. Як вона могла залишити їх?
Минали тижні, і життя в селі текло своїм звичним ритмом. Але одного дня все змінилося.
Ганна отримала лист від Олени — перший за пів року. У ньому сестра писала, що знайшла хорошу роботу в Італії і планує залишитися там ще на кілька років. Вона просила вибачення, але просила Ганну й далі доглядати за дітьми.
— Вона навіть не питає, чи я згодна, — гірко сказала Ганна, читаючи лист матері. — Просто пише, що так треба.
Марія зітхнула, погладжуючи доньку по руці.
— Олена завжди була такою. Але ти, Ганно, не маєш нести її ношу вічно. Треба щось вирішувати.
— Що вирішувати, мамо? — Ганна підвела очі, в яких блищали сльози. — Кинути дітей? Вони ж мене люблять, я їм потрібна.
— А ти себе любиш? — тихо спитала Марія. — Ти ж іще молода, Ганно. Життя не закінчується в сорок два.
Ці слова змусили Ганну задуматися. Вона почала згадувати, як колись мріяла стати вчителькою, як любила читати книги і гуляти лісом, як мріяла про подорожі. Але все це відійшло на другий план, коли вона взяла на себе турботу про племінників.
Тим часом у селі з’явився новий учитель — Андрій. Він був високим, із добрими очима і легкою посмішкою, яка, здавалося, могла розтопити будь-яке серце. Софійка перша розповіла про нього Ганні, коли повернулася зі школи.
— Тітко, він такий класний! — захоплено розповідала дівчинка. — Учитель літератури, а ще він грає на гітарі! І знаєш, він сказав, що мій твір про мрію був найкращим у класі!
Ганна посміхнулася, слухаючи племінницю. Але в глибині душі вона відчувала легкий неспокій. Софійка так рідко раділа, а тут її очі горіли. Може, цей учитель і справді особливий?
Невдовзі Ганна зустріла Андрія на сільському святі. Він стояв біля сцени, де виступали місцеві діти, і плескав у долоні, підтримуючи кожного учасника. Софійка, яка декламувала вірш, помітила Ганну і потягла її до вчителя.
— Пане Андрію, це моя тітка Ганна! — гордо сказала дівчинка. — Вона мені допомагає з уроками.
Андрій простягнув руку, усміхаючись.
— Дуже приємно, Ганно. Софійка багато про вас розповідала. Ви, мабуть, дуже терпляча, якщо можете впоратися з її енергією.
Ганна засміялася, відчуваючи, як щоки тепліють.
— Та вона в нас золото, тільки інколи забуває про уроки, коли мріє.
Вони розговорилися, і Ганна з подивом помітила, що з Андрієм легко. Він розповідав про свою любов до літератури, про те, як вирішив переїхати в село, щоб бути ближче до природи, і про те, як діти надихають його щодня.
Ганна слухала, і вперше за довгий час відчула, що може бути собою.
Минали місяці, і Ганна з Андрієм почали бачитися частіше. Він заходив до них у гості, приносив книги для Софійки, грав у футбол із Михайликом і навіть вчив Тарасика складати паперові літачки.
Діти його обожнювали, а Ганна ловила себе на думці, що чекає його візитів.
Одного вечора, коли діти вже спали, а Марія сиділа за своєю вишивкою, Андрій залишився на чай. Вони сиділи на ганку, дивлячись на зірки, як колись Ганна із Софійкою.
— Ганно, — тихо почав Андрій, — я бачу, як багато ти робиш для дітей. Але скажи, коли ти востаннє робила щось для себе?
Вона здивовано глянула на нього.
— Для себе? Та я й не знаю… Мабуть, давно.
— Тоді дозволь мені допомогти, — сказав він, усміхаючись. — Ходімо завтра на прогулянку до озера. Тільки ти і я. Діти побудуть із твоєю мамою.
Ганна вагалася, але щось у його очах змусило її погодитися.
Прогулянка до озера стала початком чогось нового. Ганна відчувала, як у її серці прокидається давно забута радість. Андрій умів слухати, умів сміятися, умів бути поруч. Але щоразу, коли вона думала про майбутнє, перед очима з’являлися племінники. Вона не могла уявити, як залишить їх.
Одного дня Софійка підійшла до Ганни, тримаючи в руках новий твір.
— Тітко, я написала про тебе, — сказала вона, простягаючи зошит. — Про те, яка ти сильна і добра. І про те, що я хочу, щоб ти була щаслива.
Ганна прочитала твір і не змогла стримати сліз. У ньому Софійка писала, що її найбільша мрія — щоб тітка Ганна знайшла своє щастя, бо вона заслуговує на нього більше, ніж будь-хто.
— Ти не боїшся, що я вас покину? — тихо спитала Ганна.
Софійка похитала головою.
— Ти ніколи нас не покинеш. Але ти можеш бути щасливою і з нами, і з кимось іще.
Через рік Ганна стояла перед дзеркалом у білій сукні. Андрій чекав її біля церкви, а діти, одягнені в святкове вбрання, нетерпляче бігали навколо. Марія, витираючи сльози, поправляла доньці фату.
— Я знала, що ти знайдеш своє щастя, — сказала вона. — І діти твої, і ми всі будемо разом.
Ганна посміхнулася, відчуваючи, як серце наповнюється теплом. Вона не покинула племінників, не відмовилася від обов’язків.
Але вона дозволила собі любити — і себе, і тих, хто був поруч. А Олена? Вона написала, що скоро приїде. І Ганна знала, що, коли це станеться, вони всі разом вирішать, як бути далі. Бо родина — це не тягар, а сила.
Валентина Довга
