Пройшло п’ять років з дня того часу, як я порвала стосунки з Дімою. Я майже на побачення не ходила. Звісно були в мене якісь романтичні моменти, але серйозного нічого не складалося. Мої хлопці підросли, серйозні школярі.
Допомагають дідові по господарству.
Я стараюся допомагати мамі в приготуванні обідів, хлопці ростуть, їдять багато.
Одного разу я поверталася додому з роботи і зайшла в магазин за продуктами. Набрала два пакети їди, заледве дотягла їх до зупинки. Щось довго не було автобуса, я стомлена, чекаю автобуса та щастя.
Нарешті під’їхав мій автобус, пасажирів було мало, водій допоміг мені з сумками і я сіла на місце коло водія.
Почали щось розмовляти за продукти, кому я скільки набрала. Я пояснила, що хлопці вдома ростуть.
Скільки їздила цим автобусом не мала можливості спілкуватися з водієм, а тут кожного вечора коли мене забирав з зупинки, ми почали спілкуватися, він мені коло себе місце тримав. Розпитував, як хлопці, чи слухняні.
Слово за слово і я розповіла, що я не в шлюбі, виховую хлопців одна з своїми батьками. Великих клопотів не створюють, як усі діти трохи чемні, трохи щось бешкетують, одним словом, ростуть.
Не встигла я оком провести, як ми почали зустрічатися. Усе так легко і не вимушено. Інколи брали з собою хлопців на якісь виїзди за місто, почали цікавитися горами, хлопцям ця ідея сподобалася.
З одного боку наші стосунки з Андрієм теплі невимушені, я тягнуся до нього, він допомагає моєму татові з трактором, усе гарно.
З іншого боку я про нього нічого не знаю, а він дядько дорослий. На ці питання він відповідав неохотно. Ховається за заробітками, дивно усе це, але я почала не зважати.
Пройшло два роки. Ми тільки зустрічаємся, він проживає на орендованій квартирі, у старому будинку, разом не проживаємо. Нема куди, немає місця до нього, і у моєму будинку теж мало місця, батьки діти, нема куди подітися. Поки що мене усе влаштовує.
І одного чудового ранку, я зрозуміла, що я при надії. І почалася буря емоцій, думок в моїй голові, що робити? Після двох тижневого емоційного гойдання, я призналася батькам, що я при надії. Емоції були неоднозначні, прийшлося казати Андрію, що він стане татусем.
Він злетів до небес, радості було, огогогооо. Плани на майбутнє, мрії про маленьку донечку, емоції били гірською рікою. Але повсякденні рутинні проблеми нікуди не ділися. Андрій переїхав до мене, і я захотіла узаконити наші стосунки. Андрій був категорично проти. Тоді я поставила питання ребром або кажи або …
Андрій розповів, що він переїхав до нас з іншої області (далеченько). Він з неблагополучної сім’ї, був законно неслухняний, зловживав оковитою. Чим більше Андрій розказував про себе тим ніяково мені ставало….Я розплакалася.
Пояснив чому переїхав, щоб почати життя з початку, завести сім’ю. У себе в дома він не міг цього зробити, бо всі його знали, знали про його минуле. Я в розпачі, я не знаю чи можна життя зв’язувати з такою людиною, чи в принципі довіряти.
Але мій батько сказав просту народну мудрість:
Краще жити, з коханим у шалаші,
Чим без кохання селитися у замку.
Але якщо Бог, нам вибір надасть,
То, краще жити, з коханою у замку
Історію написала, Вікторія Соняшник спеціально для osoblyva.сom
Передрук в повному обсязі заборонено без письмового дозволу власника Сайту. Будь-яке використання матеріалів (у тому числі фотографій)– суворо заборонено.
Фото, Вікторії.
