Невдовзі мало бути весілля. Він намагався заспокоїти Галину, обійняти. Казав, що боявся зізнатися одразу про дружину-iнвaліда

Галина нервувала. Автобус з Тернополя до Києва їхав дуже повільно: сніг упереміж з дощем, розкисла дорога підмерзала на ходу і водій лише розводив руками, мовляв, що тут вдієш.

Галина нервово натискала на кнопки мобільного. Мама не відповідала і це ще більше підсилювало її хвилювання. Ось уже місяць, як їй, рідненькій, зробили oпeрацію на хpeбті – і де лише взялася та проклята пyxлина?

Лікарі ніби заспокоюють, що усе буде гаразд, але ненька поки що не встає, і Галині неспокійно на серці. Ось і зараз спішить у столичну клiніку, хоча маму навідує брат, який живе у Києві. Вона ж на кілька днів поїхала додому – дещо взяти і за дітьми приглянути, яких лишила на сусідку.

При згадці про малечу трохи заспокоїлася. Хороші у неї діти, хоч і ростуть без батька. Кілька років тому розлучилися вони з чоловіком, хоч свекруха, та й рідна матір були проти. Мовляв, інші жінки ще не таке терплять. Микола – роботящий, золоті руки має: і до столярства, і до малярства.

А ще – схильність до пuятики, – підсумувала тоді Галина. Інша на її місці, може б, і справді терпіла. Тільки не вона. Не хотіла щовечора дихати перeгаром, а вранці дивитися на зіжмакане чоловікове обличчя.

Коли і залишилося щось від їхнього палкого кохання – то лише спогади. Інколи їй здавалося, що при найменшому поруху вони, ці спогади, знову стануть реальністю. Хай іншою, але щасливою.

Власне, ось і Київ. Ще трохи і вона буде у мами. Збігла східцями на п’ятий поверх – невтерпки було дочекатися ліфта. Напевно, занадто спішила, спіткнулася, вдарилася боляче у коліно. Випустила з рук пакет, задзвеніли слоїчки, а донизу покотилися макові ранети, що взяла їх мамі з домашнього саду.

– Що ж ви так? – хтось нахилився над нею, допомагав підвестися.

– Боляче? – лагідний голос додав Галині жалю. Згідливо кивнула та вже за хвилину запевняла, мовляв, нічого,зараз мине.

Незнайомець тим часом визбирував яблука.

– Ось, тримайте. Куди сипати

Вона простягнула пакет. На мить, майже невловиму, їхні руки зіткнулися. І погляд. Погляд чорних пронизуючих очей зупинився на обличчі Галини. Відчула, як гаряча хвиля заливає усе єство, ніби море накочується невідворотним штормом.

– У вас тут хтось лікується? – тим часом неквапливо розпитував незнайомець.

Кивнула головою і сказала:

– Мама.

– Давайте я вас проведу. Тим паче, я тут уже всі закутки знаю.

Чоловік назвався Володимиром. Неквапливо розповідав, що у клініці лікується його сестра – після важкої тpaвми вона щорічно мусить проходити курс рeaбілітації.

– Але їй краще? – запитувала Галина, маючи на думці своє – маму. Як то їй після oпeрації буде?

– Звісно. Тільки лікарі винесли невтішний діагноз – сестра уже ніколи не буде ходити. Чого ви стривoжилися? У вашої мами зовсім інше

Галина вдячно усміхнулася. Якось так випало, що наступного дня вони зустрілися знову. А потім ще і іще. Утім, нічого дивного, – заспокоювала себе Галина. Вона сиділа біля мами, Володимир навідував сестру.

Інколи він запрошував Галину прогулятися. Вечірнє місто вабило гамором і вогнями. Після невеликого райцентру, де мешкала, Київ здавався Галині чарівною недосяжною казкою. Володимир сміявся, мовляв, це лише маска, за якою звичайні будні.

Розказував про себе. Що з дружиною не склалося, розлучилися. Діти уже дорослі. Мешкає у Києві, живе зараз сам, тож якщо вона не проти, можна випити кави і в нього вдома.

Ні, вона вдячна, але. Може, колись, пізніше. А зараз і так ночує біля мами, а каву можна випити і в кафе.

Володимир не наполягав. Просто йому уже давно не було так добре, надійно і затишно, як з нею.

Їй теж, – згоджувалась з Володимиром і з собою Галина. Може, не випадково вона тоді спіткнулася і розсипала по східцях золоті ранети?

А потім прийшов час забирати додому маму. Володимир допоміг Галині знести в машину речі, посадити ослаблену жінку.

– Ну що ж, давай прощатися

– Ні, до побачення, – перебив Галину. – Я обов’язково тобі зателефоную і приїду.

Не знала, чи вірити. Але знала точно: вона уже його чекає.

Володимир зателефонував. І приїхав. Запевняв, що взяв спеціально відпустку, аби побути довше з нею, познайомитися з дітьми. Галина розпитувала: як сестра, хто з нею, чи ліпше їй?

– Із сестрою мама, вона уже вдома і їй ліпше, – заспокоював Галину Володимир.

Їхні зустрічі стали частими. Галина не хотіла відпускати Володимира знову і знову до столиці.

– Ти іще не поїхав, а я вже сумую, – казала і запитувала себе: коли вона була такою щасливою? Хіба у спогадах, у тих, коли виходила заміж.

– У житті багато чого повторюється. Щастя теж, – казав, обіймаючи кохану, Володимир. – Тож доведеться тобі ще раз вийти заміж. І переїхати жити до мене, у Київ.

Хіба Галина проти? От лише діти

А що діти? Вони хиляться до Володимира і він їх любить. Залишилися невеликі формальності, які він швидко залагодить. А тим часом Галина мусить приїхати до нього, подивитись, де мешкатимуть. Квартира невелика, та їм вистачить. Головне – довірa і любов.

Як часто Галина потім буде згадувати ці слова! І найперше у невеликій, але затишній квартирі Володимира. Він готував для неї на кухні обід.

– Давай допоможу, – пропонувала Галина.

– Ні-ні, ти з поїзда, відпочинь. Там, у вітальні всякі журнали, переглянь. І книги

Галина розглядала кімнату. На полиці з книгами помітила фотоальбом. Вдивлялася у світлини, незнайомі поки що їй обличчя. Нічого, пізніше коханий розкаже, хто його рідні, хто – друзі.

Ось вродлива дівчина поруч із Володимиром. Мабуть, донька, бо очі, ніс і навіть усмішка схожі. Ось жінка в інвалідному візку. Теж вродлива, тільки очі – сумні-сумні. Боже, Галина десь бачила її.

Мимохіть перевернула фото. «Коханому Володі, єдиному в моєму житті чоловікові». І підпис: Лариса.

Пекучий здогад пронизав тіло. Розгублений Володимирів погляд підтвердив: те, про що вона подумала, – правда.

– Значить там, у клініці, була твоя – не сестра?

Володимир намагався заспокоїти її, обійняти. Казав, що боявся зізнатися одразу. Але все одно усе би їй розповів. Що ось уже сім років його дружина прикута до iнвaлідного вiзка.

Що увесь час він доглядав її, як малу дитину. Але – змучився. І коли зустрівся з нею, з першої миті зрозумів: Галина – щось більше, ніж випадковість. Це – доля і вони мусять бути разом.

Читайте також: “Вагiтнiсть підтвердилася. Кидай нарешті свій мішок з грішми. Мені погано без тебе! Цілую”

Так, він кохав Ларису. Але не може більше терпіти. Він має право на власне життя, на те, щоб бути іще щасливим. І він уже подав таки на розлучення.

Галина не слухала. Гарячково збирала речі. Вона ще встигне на вечірній поїзд.

Уже вдома обдумала Володимирові слова. Можливо, те, що він каже, і правильно. Кожен має право на своє щастя. Тільки чому в її уяві постійно цей сумний погляд жінки в інвалідному візку?

Автор – Зіна КУШНІРУК

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram