Невістка нам – як рідна дочка

Під блакитним піднебессям пливли добрі карі очі. На мить Лариса вірила, що справді мамині очі супроводжують її в дорозі, оберігають від злого, сумують за нею. Та знову переконувалась, що той теплий погляд зігріває її не ззовні, а з душі. Закарбувала пам’ять назавжди дрібні зморшки біля маминих милих очей, тепло і ласку рідної і дорогої людини.

Здавалось їй, колеса вистукували: „Прощавай.., прощавай…“ Та прощатись вона не хотіла. Вона, ще не доїхавши до Гомеля, де жила з другим чоловіком та сином, вже мріяла про наступну подорож в Україну. Лариса мріяла не про подорож розваг — через роки вона поверталась у минуле, котрого, на жаль, не повернути…

Вона була колись юна, весела, безтурботна. Була закохана… Обопільна любов зігрівала серця, додавала снаги і сили, підштовхувала вперед — у життя. Орест з Ларисою ступили пліч-о-пліч на широку життєву дорогу, коли багряний жовтень фарбував сади в нові яскраві кольори.

Та щастя тривало недовго. Воно відлетіло, як птах, далеко-далеко. Та не у вирій, а на небо. Ореста поранив п’яний сусід. В лікарні він не хвилювався, що залишав дружину одну. Обоє завжди мріяли мати дітей. Не судилося.

— Я не хочу, — сухими, потрісканими губами шептав Орест, щоби ти, рідна, до смepті була самотня. Я пoмpу…

— Ні, — плакала Лариса, цілуючи його очі, губи.

— Послухай мене, — гладив кволою рукою довге пишне волосся.—Ти вільна від клятви. Пообіцяй, що ти знайдеш добру людину, яка буде берегти і кохати тебе. Хіба ти не мріяла мати дітей?! Не позбавляй себе можливості бути щасливою…

— Я пoмру без тебе, коханий…

— Нехай дитина поверне тебе до життя… Дитина, котру не дав тобі я…

Невдовзі Орест пoмер.

Роки спливали. Лариса вийшла заміж і народила хлопчика — Ореста. На кілька листів до колишньої свекрухи вона не отримала відповіді. Душа бoліла, душею летіла давно на батьківщину. Богдана дуже зраділа, коли знову зустрілася з невісткою. Проте зустрілись не в домі, де Лариса знала кожний кутик, і хатинки тої вже не було,—колишнє передмістя стало містом, — зустрілися у великому, світлому домі — в будинку для перестарілих.

Лариса вмивалася сльозами, коли побачила Орестову маму. Вона любила її, як рідну, згадували разом, плакали і тужили разом…

Мамо, я заберу вас звідси в Гомель.

— Ні, донечко, я не поїду з тобою. Навіщо вам в однокімнатну квартиру старої…

— Мамо, не кажіть так,—переконувала Лариса завжди, коли навідувала стареньку, — Олег хороший. Він зрозуміє мене, а в Ореста буде така чудова бабуся.

— Дякую, дочко. Ти не турбуйся про мене… Тут мені добре, і ще — я не можу поїхати звідси, бо тут… тут спочиває мій хлопчик. Я хочу дихати цим повітрям, яким дихають квіти на його мoгuлці… Я не зможу бути далеко від сина.

Лариса щороку, як тільки могла, приїжджала на могuлу до Ореста, годинами плакала, обіймаючи невеличкий хpeст і, вдивляючись у небеса, шукала його рідного обличчя; приїжджала до старенької Богдани. Лариса просила дозволу в директора будинку для перестарілих і старенька кілька днів жила там. Щоднини їхали на покинутий цвuнтар. Молилися, плакали, згадували.

Тепер, сидячи в потязі, Лариса сумувала, пригадувала молодість і ласкаві очі мами Богдани. А ще оті слова:

— Це твоя невістка?

— Не невістка, а донька…

Галина КОЗНЮК

Читайте також: “Не сприйняв мене без одної грyді. Одружився на жінці з сусіднього села”

За матеріалами видання: “Золота пектораль”