В’ячеслав Валерійович їхав по місту, з якого тридцять років тому їхав до столиці. У той час був він молодим фахівцем, спраглим до змін; хотів грошової роботи і успіху. Минуло тридцять років, і В’ячеслав Валерійович вперше за ці роки повернувся на батьківщину. Тепер він керівник великої будівельної компанії, яка працює по всій країні. І тут, в рідних краях, належить будувати нове підприємство.
– А у мене ж перша любов тут залишилася, – сказав задумливо В’ячеслав Валерійович, своєму заступнику Ігорю Вадимовичу, який супроводжував його в цій поїздці. – Оля мене тоді проводжала і все плакала, не хотіла розлучатися. А я обіцяв забрати її звідси рівно через рік, як тільки сам влаштуюся і закріплюсь на новому місці.
– І що, – поцікавився Ігор Вадимович, – не вийшло забрати?
В’ячеслав Валерійович зітхнув: – Не вийшло, затягла мене столиця; не до любові мені було три роки поспіль, кар’єру будував. Спочатку забув про Олю, а років через п’ятнадцять все частіше згадував, останнім часто думаю про наші почуття з Олею – щирі, чисті, як вода в струмку. Обличчя її до сих пір чітко пам’ятаю, як на фотографії.
Автомобіль зупинився біля будівлі філії компанії. Відразу після наради поїхали на місце майбутнього будівництва. Може від перельоту і зміни часових поясів, а може, насичений графік В’ячеслава Валерійовича позначився, але під вечір стало йому погано. Заступник відразу зажадав доктора найкращого; їм порадили обласну лікарню, там і обладнання сучасне, діагностику зроблять.
У лікарні вийшов черговий терапевт. Молода жінка, років тридцяти, перевірила пульс, потім стала вимірювати тиск. В’ячеславу Валерійовичу стало легше і він глянув на лікаря: – Оля, – здивовано і водночас злякано вимовив він.
– Вам не можна хвилюватися, – сказав лікар. Але В’ячеслав Валерійович вдивлявся в риси обличчя молодої лікарки і повторював: – Олю, це ж ти?!
– Я не Оля, мене звуть Інна Олександрівна, я – терапевт; будь ласка, не хвилюйтеся, ми вам зараз зробимо крапельницю.
– Що у вас тут відбувається? – обурився Ігор Вадимович. – Невже немає досвідченого лікаря? Ви хоч знаєте, що за пацієнт перед вами?
– Не переживайте, все буде добре, – спокійно сказав лікар і випровадив Ігоря Вадимовича в коридор.
– Ти ж Оля Лещева? – взявши лікарку за руку, знову запитав В’ячеслав Валерійович. – Заспокойтеся, будь ласка, мене звуть Інна Олександрівна, я – лікар. Скажіть, звідки ви знаєте Олю Лещєву?
– Ну, як же, – пробурмотів В’ячеслав Валерійович, – я ж в Покровці раніше жив, з Олею в одній школі вчилися. Інна Олександрівна стала уважно вдивлятися в риси обличчя незнайомого їй пацієнта. Переконавшись, що його самопочуття нічого не загрожує, сказала:
– Оля Лещева – це моя мама. Ми дуже схожі, всі про це говорять. В’ячеслав Валерійович полегшено зітхнув: – А я вже подумав марити почав; дивлюся на вас і бачу перед собою Олю. Там же, в лікарні, В’ячеслав Валерійович дізнався від Інни, що Оля і раніше живе в Покровці, що вона заміжня і що у неї троє дітей і двоє онуків.
У лікарні В’ячеслав Валерійович затримався майже до ночі, а як стало легше, його відвезли в готель. На прощання він подарував Інні букет квітів і поцілував їй руку. На другий день попросив водія звозити його в Покровку. Хоч і залишилися у В’ячеслава Валерійовича в столиці молода дружина і син, спогади змусили його відправитися слідами перше кохання.
Взагалі одружений він був уже втретє, від першого шлюбу були дорослі син і дочка, яких він не забував і завжди допомагав. Але сьогодні, в рідних краях, йому нестерпно захотілося побачити Олю, в яку він був закоханий зі школи. Колись вони разом бігали на річку, ловили вудкою рибу, каталися на човні, а навесні Славка примудрявся першим відшукати справжні проліски і подарувати їх Олі.
І ту першу їх ніч в стогу сіна він теж пам’ятає. Ольгу він застав в медпункті, де вона працювала медсестрою. Людина може сильно змінитися за тридцять років, але очі видають. Вони впізнали одне одного відразу. Майже годину розмовляли. В’ячеслав Валерійович уникав запитань, чому він не виконав своєї обіцянки і не покликав Олю до себе. Навіть зараз, коли сидів перед нею посивілий, який досяг небувалих висот в бізнесі, йому було соромно, що після від’їзду не відправив їй жодної звісточки.
Ольга ні в чому не дорікала, не згадувала образу і тільки по-дружньому цікавилася його життям.
– Олю, я бачив Інну, ви настільки схожі, що я в першу хвилину прийняв її за тебе. Скажи, Інна – моя дочка? Ні, Слав, Інна не твоя дочка, – спокійно відповіла Ольга. – Ти не написав і не подзвонив, тому я незабаром заміж вийшла, боялася, що затягне мене туга за тобою і залишуся я в дівках. Ось і вийшла заміж, Інна від чоловіка мого – від Саші народилася.
Коли В’ячеслав Валерійович поїхав, в медпункт прибігла Ольгина сестра Ніна: – Невже той самий Славко приїжджав, по якому ти сохла?! Ти сказала йому?
– Ні, – спокійно відповіла Ольга.
– Як ?! Ти не сказала, що Інна його дочка?
– Я йому сказала, що Інна не його дочка.
– Ой, ну точно ненормальна, ти хоч розумієш, що він тепер за «шишка»?! Та він би тебе озолотило, Інкі б допоміг кар’єру влаштувати.
– Слухай, Ніно, ти ось кажеш, що він би нам допоміг. А чим би він мені допоміг? У нас з чоловіком будинок хороший, син в місті вже начальником відділу працює, дочка в інституті вчиться, ну а Інна теж сама всього добилася: медінститут з червоним дипломом закінчила, в обласній лікарні працює, її цінують, недавно в крайову лікарню запропонували перебратися. Що ж такого він може дати, чого у мене немає? Нічого він вже не може дати, а от забрати може: спокій в родині моєї може забрати. Адже він начальник тепер великий, звик розпоряджатися, того й гляди, допомогою своєї дров наламає.
– Олю, але ж Інна має право знати, що у неї біологічний батько є, і він зараз приїхав сюди.
– А вона знає, – також спокійно відповіла Ольга, – вона мені вчора дзвонила і все розповіла. І я їй сказала, що це її право: сказати чи ні, що вона його дочка.
– І що? – Інна не зізналася йому, та й не хотілося їй. Тому що її рідний батько – це мій чоловік Саша. Він її любив з самого народження, хоч і знав, що Інна від іншого чоловіка. У нас із Сашком троє дітей, але він не поділяє їх на рідних і нерідних. Інна завжди йому рідною була. І раз вона не сказала В’ячеславу про себе, значить і я промовчу. Нехай все буде, як є. У нього своє життя, а у нас своє.
