Людині складно зізнатися навіть собі, не кажучи вже про інших, що вона нещасна. Не пощастило з роботою, у сім’ї немає гармонії, діти не радують, а навпаки – засмучують. Адже кажуть, кожен сам коваль свого щастя, сам обирає свою долю і повинен самостійно докладати зусиль, щоб забезпечити собі гідне і щасливе життя. А якщо немає ніякого щастя і радості, значить, поганий ти, коваль. І вибори не ті робив, і шансами скористатися не вмів, і людей навколо зібрав не по серцю, і дітей неправильно виховував. Невдаха, одне слово.
Тому Ліда старанно робила вигляд, що все в її житті чудово, посміхалася безтурботно, якщо питали, як вона, відповідала – краще всіх. А ніхто й не сумнівався, що вона витягнула щасливий квиток. Подруги відчайдушно заздрили: «Чого в Ліді особливого, щоб так пощастило? Не писана ж краса. Сирота. Батька ніколи не знала, а мати померла, коли їй двадцять виповнилося – спилася остаточно. Приїхала з глухої провінції. Вчилася, правда, добре, але тут, – говорили в один голос, – все зрозуміло, розуму особливого нема, зубрило просто. І при таких скромних даних якогось хлопця відхопила».
Чоловік Ліди, Едуард – упаси Боже, не Едік! – був усім на заздрість. По-перше, красень у дусі Антоніо Бандераса. У відмінній фізичній формі, посмішка голлівудська. По-друге, розумний і освічений. Престижний університет закінчив, фірму відкрив. По-третє, багатий і щедрий. Квартира шикарна, машина, заміський будинок, грошей не рахує, купує Ліді що душі завгодно. На роботу не жене. Сиди вдома, по салонах краси ходи та по магазинах.
Ліда підтримувала ілюзію благополуччя п’ять років, з того самого дня, як вийшла заміж. Малювала разом із чоловіком красиву картинку, підтримувала міфи, які створювали люди. У якийсь момент, коли Едуард після чергової сварки пішов на роботу, обізвавши дружину невдячною, приклавшись до її щоки долонею і залишив розпорядження, що приготувати на вечерю, вона зрозуміла, що не просто нещасна, але ще й винна у своєму нещасті.
Бо кожен народ має той уряд, якого заслуговує. Кожна дружина – того чоловіка, якого отримала в результаті. І кожен чоловік теж. Звісно. Едуард заслужив покірну, безсловесну вівцю, а вона, Ліда, жорстокого володаря.
Починалося все, звісно, зовсім не так. Красиво, дивовижно, ніжно.
Познайомилися вони в кафе, де Ліда підробляла офіціанткою. Вчилася на останньому курсі, мріяла стати відомою журналісткою. Писала в інтернет-виданні, її хвалили. Що б не говорили приятельки, згодом, через роки, Ліда була обдарованою. Викладачі хвалили її не за посидючість, а за ділове перо.
Едуард навчання давно завершив, пропрацював у будівельному бізнесі кілька років, а потім пішов у вільне плавання. Його фірмі йшов третій рік. Справа процвітала. У Едуарда була міцна хватка і гостре ділове чуття – запорука успіху. Ліда була зачарована.
Едуард красиво залицявся. Величезні букети, вечері в ресторанах, поїздки за місто, походи до театру. Він цілував їй руку, говорив компліменти, подавав пальто, поводив себе зовсім не так, як юнаки, які залицялися раніше. Едуард був старшим за Ліду на дев’ять років і в багато разів привабливіший за інших залицяльників – незграбних, розхристаних, ледве одягнених студентів.
Коли він зробив пропозицію, Ліда була на сьомому небі від щастя. Чи любила вона Едуарда? Навіть і не задумувалася. Була впевнена, що так. Адже це ж як дивитися на сонце і питати себе, чи яскраве воно, чи світить, чи гріє. Відповідь же очевидна.
Те, в що поступово перетворилося життя, почалося не одразу. Перший рік був казкою, другий, мабуть, теж. Хоч дзвіночки були. Здалеку це стало помітніше, виразніше. Наприклад, Едуард наполегливо радив піти з роботи в кафе. Вони ще не встигли одружитися, але він говорив, що його дівчині не личить бігати з підносами.
Можна було сказати, що це снобізм. Усі професії потрібні й важливі. Підробіток приносить дохід. Та й робота Ліді подобалася. Колектив був веселий, молодий. Відвідувачі майже все студенти сусіднього вишу.
Але вона, звісно, вважала це проявом турботи. Стала вслід за Едуардом думати, що бути офіціанткою не престижно, і знижує її статус в очах Едуарда та його знайомих. Отже, звільнилась.
Чи то вибір одягу. У Едуарда був добрий смак. Він радив те чи інше плаття й ніколи не помилявся. Вони разом купували речі, і коли Ліда слідувала його рекомендаціям, в результаті купувала те, що добре на ній сиділо, виглядало, вигідно відтіняло фігуру, ховало недоліки і було доречним для випадку. Добре ж? Та хто сперечається.
Але в результаті, через роки, Ліда вже не могла піти до магазину сама і щось купити на свій смак. І чоловік не схвалював таку самодіяльність, і самій було складно вибирати. Навіть якщо й купувала щось, все одно ловила себе на думці, що оцінює все з точки зору чоловіка. Думає, чи сподобається йому, довго не могла наважитися придбати, а вже заплативши, лаяла себе за те, що купила поганий, неякісний одяг.
А найпоказовішим фактором були професійні успіхи. Точніше, їхня відсутність.
Ліда була досить амбітна, коли вчилася, збиралася працювати. Її статті були непогані, а з часом обіцяли стати ще кращими. Закінчивши виш, відсвяткувавши весілля, повернувшись з весільної подорожі до Іспанії, Ліда вирішила влаштуватися на роботу. Чоловік сказав:
«Новорічні свята на носі, не варто поспішати».
Вона послухалася. І з тим, що після довгих канікул не варто людей турбувати, теж погодилася. І з тим, що нерозумно лізти кудись напередодні восьмого березня. Але потім свята все ж закінчилися, і приводів відмовлятися від наміру більше не було. Ліда взялася розсилати резюме.
Процес був довгий і нервовий. Молодого фахівця ніде особливо не прагнули бачити, але в результаті два місяці пошуків увінчалися успіхом. Ліді запропонували посаду позаштатного кореспондента з перспективою взяти її в штат, якщо вона зуміє себе проявити. Це була перемога, радість, тріумф. Ліда з ентузіазмом взялася за роботу, писала і переписувала, трудилася в поті чола, вчилася брати інтерв’ю та висвітлювати заходи.
Поступово журналістку-початківця стали хвалити. Редактор на одній з планерок відзначив її старанність. У колективі Ліду стали вітати.
І тільки Едуард був не надто задоволений. Він не пишався нею, не схвалював прагнення стати справжнім професіоналом. Начебто й посміхався і говорив, що вона молодець, але міг жалісливо обмовитися, мовляв, які копійки вона заробляє, докладаючи стільки зусиль. Чи читав статтю й давав зрозуміти, що написана вона коряво. Або, коли їй потрібно було терміново працювати, запрошував кудись і ображався, якщо вона відмовлялася.
Тривало це місяців шість, і в результаті, поступово, чоловік схилив Ліду до думки, що вона паше за копійки, що перспектив нема, а талант її дуже сумнівний. До того ж, хоча в штат Ліду взяли, оклад був і справді вкрай малий. Коли вони прийшли в ресторан відсвяткувати першу зарплатню, Едуард ненароком, але демонстративно помітив, що рахунок більший за зарплату Ліди.
Колеги говорили, це лише початок. Якщо більше працювати, то більше й зароблятимеш. Усі з чогось починають. А якщо проявити себе, то помітять і оцінять, а потім піде по наростаючій. Раніше Ліда й сама так вважала, але поступово, з подачі чоловіка, стала думати, що нічого-то в неї не вийде. Чекати успіху доводиться надто довго, і ціна його висока. Ліда забирає час у сім’ї та коханого чоловіка, то чи є сенс?
У результаті вона звільнилася й осіла вдома. Усім навкруги говорила, що в газеті їй було нудно. До того ж вона може дозволити собі не працювати, адже їм цілком вистачає доходів чоловіка. Подруги, багато з яких не тільки працювали на основній роботі, а й бігали по підробітках, заздрили все сильніше. І Ліді часом було приємно помічати їхні погляди, коли вона приходила на зустріч у новому стильному вбранні або коли чоловік заїжджав за нею на дорогій машині. Сама вона автомобіль не водила, як вважала, не бажала. Як їй стало зрозуміло через роки, Едуард, як то кажуть, посприяв цьому небажанню.
Відкрито диктувати, що й як Ліді потрібно робити, чоловік став приблизно до кінця третього року шлюбу. До того моменту вона повністю залежала від нього матеріально, була переконана, що сама не зуміє ні грошей заробити, ні правильне рішення прийняти з якогось питання.
Коли вони були одружені чотири роки, Едуард міг прикрикнути, наказати, веліти зробити те й це. Він постійно робив зауваження, не маскуючи їх порадою, дозволяючи собі глузливі судження, помикав нею, міг обізвати Ліду, розкидав свої речі, залишав на столі тарілки, нічого не намагався робити по дому, маючи на увазі, що коли Ліда не приносить грошей, то повинна бути взірцевою домогосподаркою. Вірніше, прислугою. Усе це, звісно, лише наодинці. При людях Едуард перетворювався на ввічливого, вишукано чемного, закоханого у дружину чоловіка.
Незабаром Ліда почала підозрювати, що Едуард їй зраджує. Відкрито сказати про свої підозри вона не могла. Ролі в сім’ї були розписані чітко. У Ліди немає права голосу. Хто знає, як він відреагує, якщо вона почне обурюватися. Та й доказів не було. А якби й були, чоловік же може сказати: «Не подобається – геть!» І що вона робитиме? Куди піде? Без грошей і роботи.
Ліда звикла вважати себе нікчемою. А як нікчемі прогодуватися? Як вижити? З родичів у неї була тітка. Не їй же на голову звалитися. Подруги лише знущатися й зловтішатися стануть. Не допоможуть. Ліда почуватиметься себе не лише нікчемою, але ще й посміховиськом.
У результаті Ліда робила вигляд, що нічого не помічає, мучилася і страждала, але мовчала.
А до кінця п’ятого року спільного життя Едуард став піднімати руку. Не сильно, не так уже часто, але образливо. І з кожним разом знищував і без того ледь живе почуття власної гідності. Бо якщо ти дозволяєш чинити над собою таке, то поступово втрачаєш самоповагу, і щоразу, коли це відбувається, щось відмирає в душі.
Вперше це сталося, коли Ліда з чоловіком повернулися з ювілею його матері, і Едуарду здалося, що дружина нешанобливо говорила з його батьками, що вона випила більше належного і фліртувала з його двоюрідним братом. Це було неправдою. Ліда боялася в присутності свекрухи і свекра зайвого слова сказати. Випила один келих шампанського. Вона взагалі не любила міцні напої. Що ж до флірту, то це їй і в голову не приходило б. До того ж брат Едуарда був сумнівним типом. Він чіплявся до всіх жінок без розбору. Ліді він був неприємним.
.Тоді вона оніміла, здивувалася, пішла до спальні, лягла й пролежала весь вечір. Чоловік спав на дивані. Вранці прийшов до спальні, приніс піднос, на якому були чашка кави, тістечка й троянда. Він благав Ліду пробачити його, скаржився, що зірвався, приревнував. У цьому причина. Але вона бачила його очі. Каяття в них не було. Більше того, чоловік чудово знав, що вона нормально себе поводила й нічим його не зганьбила. Просто йому дуже хотілося розтоптати її.
Але він був милий і лагідний, сипав дружині подарунками, став допомагати по дому, запросив кілька разів до ресторану, знову змусив її почувати себе королевою, коханою і бажаною. І Ліда дозволила собі повірити в його щирість. Їй здалося, що все налагодиться, що Едуард змінився.
Варто було йому відчути цей перелом, зрозуміти, що Ліда здалася, як усе стало повертатися на кола свої. Зникли з порядку денного ресторани й квіти, відновилися пізні повернення додому, сердиті окрики, зневажливі слова й погляди. А ще за місяць Едуард знову дозволив собі те ж саме. Так і повелося. Ліда потрапила в замкнуте коло, розірвати яке не могла, хоч і лаяла себе за безсилля й дурість.
Віктимна поведінка, синдром жертви. Вона читала про це, приміряла на себе, бачила, що всі ознаки на обличчя, але не могла, ніяк не могла знайти сил і припинити це знущання, піти від чоловіка. Шукала йому виправдання, давала собі слово, що більше не допустить подібного. Продовжувала розігрувати перед усім світом щасливу жінку. Відчувала, що ця маска примерзає до обличчя, і все глибше провалювалася в чорну яму безнадії.
З тією бабцею вона розбалакалася в жовтні. Але як розбалакалася, заговорила, підійшовши до неї, коли та стояла біля каси в магазині, укладала продукти в пакет, а той був порваний, і все вивалювалося назад. У Ліди стислося серце при вигляді безглуздості зусиль, тремтячих старіючих рук, а ще скромного продуктового набору, призначеного не поїсти смачної й корисної їжі, а не дати організму померти з голоду. Ліда купила пакет і підійшла до літньої жінки.
«Давайте я вам допоможу».
Та подивилася недовірливо й відсунулася.
«Не бійтеся», – посміхнулася Ліда.
Старенька нічого не сказала, але дозволила скласти все в пакет. Ліда потихеньку засунула туди ще сир, печиво й пачку вершкового масла.
«Допомогти вам донести?»
«Сама вправлюся», – буркнула та, підхопила пакет і пішла до дверей.
Ліда не образилася.
«Ти чого з нею возишся?» – запитала одна з сусідок, що спостерігала за цією сценою.
«А що не так? Людина похилого віку, потребує допомоги».
Сусідка закатила очі.
«Ой, ти тут не дуже довго живеш, тому не знаєш. А старожили всі знають: ця баба – божевільна. Чоловіка свого на той світ відправила. І як тільки таких на свободі тримають!»
Сусідка пішла. А Ліда задумалася про те, що вони з нещасною старенькою чимось схожі. Обидві ізгої. Ось тільки бабин гріх усім видно. За це її й женуть, зневажають. А Ліді поки вдається приховувати, що вона живе ненормально. В чужих очах вона гідний член суспільства. Хоча в власних очах… Ох, краще й не думати.
З того часу Ліда стала часто зустрічати бабцю. П’ять із лишком років жила в цьому районі, але не бачила, а може, просто уваги не звертала. А тепер літня жінка завжди попадалася на очі: то на вулиці, то на пошті, то в магазині. Вона завжди була одна. Ніхто не підходив, не розмовляв із нею. Частіше люди її не помічали, наче вона людина-невидимка. Так молоді люди часто поводяться щодо старих, до речі. А іноді кидали на неї незадоволені погляди. Ліда завжди з нею віталася, посміхалася, і поступово та теж стала відповідати. Не посмішкою, але словом.
Одного разу Ліда побачила її біля аптеки. До того Ліда не зустрічала жінку тиждень або навіть трохи довше. Бліда, згорблена, сильніше звичайного, стояла вона й, мабуть, не могла піднятися на високий ґанок. Трималася за поручні.
«Добрий день. Давайте я схожу й куплю вам ліки».
«Навіщо?» – тихо запитала та. Схоже, сил у неї зовсім не було.
«Тому що я бачу, вам погано. Ви не можете дійти до аптеки. Просто допомогти хочу».
Старенька мовчки сунула Ліді рецепт і полізла за гаманцем. Але Ліда відмахнулася. Повернулася з ліками, взяла літню жінку під лікоть, і разом вони попрямували до її дому. Викликати швидку та відмовилася. Мовляв, у неї хронічне, пройде, треба відлежатися. Не чинила опору, дозволила Ліді провести себе до квартири, яка, на щастя, розташовувалася на першому поверсі.
У крихітній темній однокімнатній квартирі було запущено й брудно. Підлогу явно мили давно, навкруг зібрався пил, панував запах, який буває в будинках тяжкохворих людей. Ліда негайно розвела бурхливу діяльність: уклала бабусю в ліжко, приготувала обід з того небагатого, що знайшла в холодильнику, зробивши собі замітку купити продукти, вимила підлогу, привідкрила віконце, щоб провітрити кімнату.
З того часу вони стали спілкуватися щодня. Це була дивна дружба, але дві жінки, стара й молода, були потрібні одна одній. Стару жінку звали Іриною Іванівною. У неї було хворе серце і букет інших хвороб, але вона трималася стійко, не скаржилася. Допомога Ліди була доречною. Навіть коли вона стала почувати себе трохи краще, все одно було важко ходити в магазин і робити прибирання.
Те, що Ліда допомагала з хатньою робото, приносила продукти, водила до поліклініки, дуже виручало. Ліда ж вперше за довгий час відчувала, що є на світі людина, яка чекає її й радіє її приходові. Ірина Іванівна, звикла до байдужого або неприязного ставлення оточуючих, поступово розтавала, почала усміхатися Ліді у відповідь і намагалася віддати гроші за продукти та ліки. Тільки Ліда відмовлялася.
«Я не візьму. Не ображайте мене, будь ласка, і не хвилюйтеся. Я можу собі дозволити».
Поступово вони стали довго розмовляти, і це приносило обом задоволення. Бачилися майже щодня, окрім вихідних, коли Едуард був удома. Від нього Ліда своє спілкування з новою знайомою приховувала. Він би не зрозумів, і, швидше за все, це стало б приводом для нових докорів.
Втім, усе таємне стає явним. Якось раз Едуард, повернувшись з роботи, з ходу запитав, з якої причини вона возиться зі старою відьмою.
«Не роби невинне обличчя. Тебе з нею у поліклініці бачили».
«Ти так говориш, ніби допомога людині похилого віку – це щось ганебне».
«Усі сусіди знають, що вона божевільна злочинниця. Чудова компанія для тебе, так?»
Ліда бачила, що чоловік у поганому настрої й шукає привід злити злість.
«Тобі лише б поставити мене в дурне становище».
«Та це ж не ти спілкуєшся з нею, а я», – заперечила Ліда.
«А ти поки що моя дружина», – закипів він. «Нічим зайнятися. Сидиш на моїй шиї, витрачаєш мої гроші ще й на цю стару, мабуть. Треба перевірити, що ти там купувала останнім часом. З завтрашнього дня будеш показувати мені чеки, щоб я знав, на що йдуть мої заробітки».
Він уже кричав. Обличчя його почервоніло, перекривилося, і Ліда зрозуміла, що незабаром станеться неминуче. «Як я дійшла до цього?» – вкотре подумала вона, слухаючи, як чоловік кричить на неї й забороняє спілкуватися з Іриною Іванівною. Обзиває. Зазвичай після подібних сварок не залишалося слідів, але цього разу на щоці з’явився слід. Вранці Едуард, як зазвичай, метушився, винувато косився на дружину, знову притягнув каву й троянди. Ліда давно вже зненавиділа й те, й інше.
Коли він подався у свій офіс, Ліда одяглася й пішла до Ірини Іванівни. Квартирка в неї тепер стараннями молодої подруги була чистенька, затишна. Почувалася Ірина Іванівна останнім часом трохи краще. Коли Ліда прийшла, вона сиділа у кріслі з книжкою в руці. Вона любила читати, і Ліда купувала їй детективи й любовні романи. Побачивши Лідине обличчя, вона повільно зняла окуляри й сказала:
«Це він?»
«Так».
«Я так і знала. Давно підозрювала».
Про чоловіка Ліда завжди говорила лише добре. Це вже стало звичкою. Як Ірина Іванівна могла щось подібне запідозрити, було загадкою. Втім, відповідь виявилася простою. Коли Ліда спробувала заперечити, роблячи круглі очі, і стала брехати, що ударилася об двері, Ірина Іванівна махнула рукою.
«Мені-то не бреши. Сама я така була. Виправдовувала його, робила вигляд, що в нас усе гаразд. Вірила навіть, що сама нариваюся, сама винна. Це він мені так говорив. Двадцять років ми так жили. Приховувала від усіх, жартувала, що незграбна, прикривала його. Я його захищала. Не розповідала нікому, не кричала, не кликала на допомогу, мовчки терпіла. В очах людей ми були парою як пара. Якщо хто й помічав, ну, думали, милі сваряться. Все нормально. Чого в сімейному житті не буває?»
Ірина Іванівна опустила голову.
«Тому, коли одного разу я не витримала, мене стали вважати божевільною. Нормальний же колись мужик. Працював, за спідницями не бігав, а дружина його нізащо ні про що взяла, та й на той світ відправила».
«Я чула», – не встигши задуматися, випалила Ліда.
«Вигадки. Микола того вечора озвірів зовсім, а я після лікарні ледве на ногах стояла. Злякалася, що вб’є мене. А я на кухні. “Не підходь, – кажу, – не чіпай”. Він від цього ще сильніше розізлився. Ну і…»
Ірина Іванівна замовкла.
«Не виправдали? Це ж самооборона була».
Літня жінка невесело усміхнулася.
«Я своє отримала сповна. І зараз ще, як бачиш, отримую. Родичі відвернулися, сусіди стороною обходять. Прокажена. А як інакше?»
Голос її тремтів.
«Але мова зараз не про мене, Лідо. Ось тобі мій приклад. Дивися на мене. Уважно дивися. Якщо й далі будеш дозволяти так ставитися до себе, ти не боїшся отак же закінчити?»
«Я… але я ж не…» Ліда намагалася заперечити, але нічого не спадало на думку.
«Послухай мене, іди від нього. Навіть якщо здається, що важко, неможливо, нікуди, що люди скажуть, як жити – це все нісенітниця. Іди, інакше рано чи пізно або він тебе скалічить, або ти гріх на душу візьмеш. Такі, як він, не зупиняються, не виправляються ніколи, тільки сильніше розходяться через свою безкарність».
Ліда не могла цього слухати, вибігла з квартири, залишивши двері навстіж. Слова били по нервах так само боляче. Стара Ірина щось говорила їй услід, але Ліда не чула.
Вдома зачинилася у ванній, відкрила воду й дивилася, як вона втікає в раковину. Намагалася заплакати й не могла. Годину сиділа, дві. Потім встала, закрутила кран і вийшла в коридор.
Ще через дві години вона знову стояла на порозі квартири Ірини Іванівни з валізою, у якій було лише найнеобхідніше.
«Ви праві. У всьому», – приглушено промовила вона. «Можна я в вас переночую? Поки не знаю, куди ще піти. Знайду житло й з’їду».
Старенька підійшла, обняла Ліду, притисла до себе.
«Живи в мене. Скільки хочеш, стільки й живи. Мені на радість. На старості літ донька з’явилася. Значить, Бог мене все ж таки простив».
І ось тут Ліда нарешті змогла заплакати.
З чоловіком вона розлучилася. На майно не претендувала. Навіть прикраси, які дарував Едуард, не взяла. Ніхто не зрозумів її вчинку. Багато хто осуджував: як можна було кинути чудову людину? Хтось насміхався, інші зловтішалися, деякі пальцем біля скроні крутили. Ліда не звертала уваги, а про щось і не знала, оскільки скоротила коло спілкування.
Едуард шалів, умовляв подумати, соромив, просив прощення, але, втім, незабаром знайшов нову безвідмовну дружину. І тепер вже та всюди розповідала усім про казкове життя. Ліда шкодувала її. Дивитися на дівчину було важко. Добре, що незабаром Едуард продав квартиру, і вони з новою дружиною переїхали.
Ліда так і залишилася в Ірини Іванівни, влаштувалася на роботу, і її журналістська кар’єра поступово пішла вгору. Ліда стала на ноги, почала добре заробляти.
Через два роки Ірина Іванівна померла, пішла тихо, без страждань, уві сні. Квартиру вона заповіла Ліді. Смерть новонабуття близької людини була страшним горем. Ліда знову залишилася одна.
Коли вона, повернувшись з кладовища, зі сльозами перебирала речі Ірини Іванівни, старі фотографії, листи, то натрапила на один-єдиний знімок, де вона, молода, красива, була зображена з чоловіком. Ірина й Микола стояли поруч. Він обіймав її за плечі. Вони дивилися в об’єктив, не знаючи, яке чорне майбутнє їх чекає, не відаючи, що спочатку він стане повільно день за днем нищити її, а потім вона позбавить його життя, не в силах терпіти біль і приниження.
«Дякую тобі», – шепотів промовила Ліда, дивлячись в очі юної Ірини Іванівни. «Ти мене врятувала».
І їй здалося, що вона почула у відповідь: «Живи, дитинко, живи щасливо й нічого не бійся».
