Коли Микола прийшов до Тетяни і запропонував зійтися – вона зашарілася, мов дівчина. Як це зійтися? Хто до кого йти має? Як вона покине свою хату, свої квітники, город? Тут же без неї все пропаде, заросте. А працювати на дві господарки вже нездужає. Восьмий десяток розміняла.Проте, Микола переконував, що вона не пошкодує про свій крок. Та й разом віку доживати легше.
Тетяна сказала, що подумає. А сама довго вагалася, перш ніж зателефонувати дочці. Мусила порадитися з єдиною дитиною.
— А що тут думати, мамо? — на диво спокійно відреагувала на новину Ольга. — Ви вже п’ять років сама. Сходьтеся. Дядько Микола — ще міцний чоловік, не пияк, господар. Ви вже не в тому віці, щоб жити самим. Його діти далеко, я — ще далі. Сходьтеся — і хай вам Бог помагає. Тато вас зрозумів би. А хату продамо.
— Як — продамо? — аж злякалася Тетяна. — Ми ще нічого не вирішили. Може, він до мене перейде.
— Та ні, в нього хата новіша, живіть там. А нашу продамо… За кілька днів Микола знову навідався до Тетяни. Сказав, що поговорив зі своїми дітьми. Вони — тільки «за». Їм, мовляв, спокійніше буде, що тато не сам, що хтось йому їсти зварить, сорочку випере, грядки посапає…
— Переходь до мене, Таню, — запропонував. — У мене хата новіша, просторіша, кухня всередині, вода підведена, є пральна машина. Тобі буде легше. І я тебе не ображу, не переживай. Моя Марія, Царство їй Небесне, була за мною, як за кам’яною стіною. І ти не пошкодуєш. Обіцяю.
…Незадовго село вже обговорювало свіжу новину – Тетяна перейшла жити до Миколи. Одні ставилися до цього з розумінням, інші осуджували вже немолодих людей. Але життя тривало.
Микола, котрий дев’ять років тому поховав дружину, аж помолодшав. Тетяна була доброю господинею, піклувалася про нього. Діти Миколи полегшено зітхнули: є тепер кому проконтролювати, чи вчасно тато п’є ліки, тепер він має з ким словом перемовитися.
А тим часом донька Тетяни схиляла матір до того, щоб таки продати хату. Постійно телефонувала і жалілася, що треба грошей. Бо і сина вчить на платному, і сама прихворіла, і чоловікові стали менше платити… І ще дачну ділянку поруч із їхньою продають за безцінь — було б добре купити, якби мали за що… Ольга телефонувала щодня по кілька разів — і матір уже боялася відповідати. Вона не хотіла продавати хату — і край.
Тетяна говорила про це з Миколою, але він не міг їй нічого радити. Якби сказав не продавати, то вона подумала б, що він рано чи пізно планує виставити її зі свого дому. Якби нарадив продавати, то вона могла би запідозрити його в тому, що він хоче грошей.
Проте Ольга таки дотиснула матір. Коли Тетяна вивозила з рідної хати до Миколи деякі речі — серце кров’ю обливалося. Так хотілося забрати все — і вишиття, і килими, і посуд, і подушки, й ковдри… Недавно тільки напірники змінила. Комусь би сепаратор віддати, бо ж давно продала корову, стоїть без діла. Столовий і чайний сервізи ще не розпаковані, проте Олі не потрібні. А в Миколи свого добра є, Марія теж любила все своє мати. На їхній вік точно вистачить і ще й залишиться.
Плакала Тетяна, як дитина за мамою. Гладила одвірок, на якому під кількома шарами фарби ледве виднілися засічки — так покійний чоловік виміряв зріст Олюньки. Щороку в день її народження. Гладила листочки вазонів. Ходила довкруж хати і думала, які квіти викопати й де їм знайти найкраще місце на обійсті в Миколи. Якби могла, то й п’єц перенесла б із літньої кухні. Микола свій давно викинув, а вона раз на рік іще розпалює його, аби спекти паску… Блукала садом, обіймаючи кожну вишеньку, кожну яблуньку, які так любив її Антін і які так щедро плодоносили щороку.
— Не продавай! — сказав урешті-решт Микола. — Як маєш собі очі виплакати і нерви зрушити, то замкни — і хай стоїть. Будемо наглядати. Може, квартирантів яких підшукаємо.
— Пізно, Колю, — схлипувала жінка. — Оля вже покупця знайшла… Молода сім’я з дитинкою. Не мають де жити. Вже завдаток дали.
…Люди в селі знову мали про що говорити. Крутили пальцями біля скронь: але ж дурна Танька! Все життя так важко робити і доживати в чужій хаті! Ще невідомо, як доля складеться. Роки біжать не до молодості. А донька що — гроші взяла і поїхала.
Коли діти Миколи дізналися, що тітка Таня продала свою хату — занервували. А надто через те, що всі гроші забрала Ольга. Раніше хата тримала її біля матері, а тепер… Переживали діти, щоб старість чужої людини не стала їхнім клопотом.
Продаж хати підкосив Тетяну. Вона й раніше мала проблеми з високим тиском, а тепер напади почастішали. Все більше грошей доводилося витрачати на ліки. Донька нічим не допомагала, навіть не навідувалася. Зіпхнула матір на чужі руки — і рада.
Не прожили Тетяна з Миколою і п’яти років, як його діти почали наполягати, щоб вона покинула їхній дім. Спершу тиснули на батька: «Хотів помоч і — маєш клопіт», «А якщо вона зляже, хто її доглядатиме?», «Ми тобі привозимо все необхідне, а її донька хоч якось допомагає?», «Нехай ліки для неї купує Ольга»… А якось приїхав син і сказав Тетяні прямо:
— Тітко, ви не ображайтеся, але нам вистачає тата. Він останніми роками дуже подався. Може, доведеться забрати його до міста. У вас є дочка — їдьте доживати до неї.
Того ж вечора швидка забрала жінку до лікарні. Микола телефонував до Ольги багато разів — вона не брала слухавку. В дітей просити гроші на лікування не смів. Витратив усі заощадження, сусіди зібрали певну суму, і мусив іще позичити десять тисяч гривень…
Написав Олі есемеску: «В мами інсульт. Приїжджай». Відповіла: «Не можу, лежу в лікарні». Потім перетелефонувала. Сказала, що грошей не має, бо перенесла операцію. І не знає, коли зможе приїхати. Маму забрати не може, бо в двокімнатній квартирі для неї місця нема. До того ж син одружуватися зібрався, невістку приведе.
Діти категорично заборонили батькові забирати тітку Таню додому. Коли сказав, що не покине її в лікарні, що нема більше куди її везти, вкотре нагадали: в неї є донька. Ні копійки не дадуть. А якщо не послухає і забере, то може вважати, що дітей у нього немає.
…Повертаючись із лікарні, Микола купив пачку цигарок. Понад тридцять років не курив, а нині так потягнуло, що не стримався. Не той вік уже, щоби починати цим бавитися, і дороге ж задоволення, але… Вийшов у садок, сів на лавці під яблунею, припалив цигарку. «Діти, діти… — думав. — Рости вас, виховуй, а ви… Правду кажуть: найлучча спілка — чоловік і жінка. Я її не покину… Якось Бог дасть», — і, затоптавши недопалок, поплівся до сусіда. Домовитися, щоб Тетяну привіз із лікарні.
— На все Божа воля, — шепотів. — З Його волі ми зійшлися, хоч і не вінчалися, Він і дасть нам сили пережити всі випробування. Якось буде…
Автор – Ліля КОСТИШИН, за матеріалами видання “Вільне життя”
Фото ілюстративне з вільних джерел
