Надія стояла біля плити, помішуючи борщ, який уже вдруге за тиждень варила на всю родину. Кухня була тісна, стара, з облупленою фарбою на стінах і запахом смаженої цибулі, що в’їдався в кожну шпаринку.
За столом сиділа свекруха, Ганна Петрівна, і лузала насіння, викидаючи лушпиння прямо на підлогу. Надія зціпила зуби: прибирати все одно їй.
— Незрозуміло, чому я мушу все допомагати та за все платити? — буркнула Надія, не відриваючи очей від каструлі.
Ганна Петрівна підняла очі. Вони в неї були маленькі, гострі, ніби в лисиці, що прикидається доброю бабусею.
— А тому, люба, що ти тепер у сім’ї. І твій обов’язок — допомагати й утримувати батьків, — відповіла вона солодкавим голосом, але очі хитро блиснули.
Надія різко повернулася.
— Батькам — то я згідна. Але ж не вам.
Тиша в кухні стала такою густою, що навіть борщ перестав булькотіти.
Ганна Петрівна повільно витерла губи рукавом светра й усміхнулася так, ніби щойно виграла в лотерею.
— Оце так, оце так… Невістка моя золота виявляється з характером. А я думала — тиха, як мишка. Ну що ж, послухаємо, що на це скаже мій син.
Вона встала, важко спираючись на стілець, і пішла в кімнату, грюкнувши дверима так, що посуд у шафі задзвенів.
Надія видихнула. Руки тремтіли. Вона знала, що зараз почнеться.
Через п’ять хвилин до кухні зайшов чоловік — Віталік. Високий, трохи сутулий, з вічним виразом «я між двох вогнів». Він потер долонею потилицю — так завжди робив, коли не знав, що сказати.
— Надю… ну що ти знову? Мама каже, ти її образила.
— Я її образила?! Віталію, ти чув, що вона сказала? Що я тепер маю утримувати ваших батьків? Я працюю на двох роботах, щоб ми хоч якось вижили, а вона мені тут «обов’язок» розповідає!
Віталік зітхнув.
— Ну ти ж знаєш, яка мама. Вона просто… старої школи. Вважає, що невістка — це як додаткова дочка, яка має…
— Я не додаткова дочка! Я твоя дружина! І я вже пів року живу в цьому домі, де мене ніхто не питав, чи хочу я тут жити! Ми мали знімати окрему квартиру, пам’ятаєш?
— Пам’ятаю. Але мама захворіла, тато без роботи… Ти ж сама казала, що поживемо тимчасово.
— Тимчасово — це не пів року, Віталіку! І не рік! І точно не назавжди!
Віталік підійшов ближче й спробував обійняти її за плечі. Надія відсторонилася.
— Не чіпай мене. Я серйозно. Я не витримаю ще й далі так.
— Ну що ти хочеш, щоб я зробив? Вигнав батьків на вулицю?
— Я хочу, щоб ти нарешті став на мій бік хоч раз у житті.
Віталік мовчав. І ця мовчанка була гірша за будь-які слова.
Ввечері, коли всі посідали за стіл, атмосфера була, немов перед грозою. Батько Віталіка, дід Петро, сидів мовчки й різав хліб.
Ганна Петрівна демонстративно дихала й хрестилася на ікони.
— Їжте, діти, їжте, — сказала вона нарешті. — А то борщ охолоне. Надійка старалася, варила на всю сім’ю…
— Я старалася, бо більше ніхто не збирається, — холодно відповіла Надія.
— Ой, та що ти починаєш знову? — Ганна Петрівна закотила очі. — Я ж похвалила!
— Ви похвалили так, ніби я прислуга.
— Та бог з тобою! Прислуга! Я такого не казала!
— Ви саме це й мали на увазі.
Дід Петро кашлянув.
— Жінки, не сваритися за столом. Їжте.
Але Надія вже не могла зупинитися.
— Я хочу знати чітко: скільки це ще триватиме? Коли ми поїдемо звідси?
Віталік поклав ложку.
— Надю, ми ж домовлялися…
— Ні, ми не домовлялися! Ти сказав «на місяць-два», а потім «ще трошки», а потім «поки мама не стане на ноги». Мама вже на ногах пів року! Вона й на базар сама ходить, і з подругами на лавці сидить три години!
Ганна Петрівна різко встала.
— Ага, значить я вже й зайва тут?! Добре! Я піду! Піду до сестри в село, там хоч не обзивають!
Вона пішла до своєї кімнати й грюкнула дверима так, що ложки на столі підстрибнули.
Дід Петро зітхнув.
— Надійко, ти ж розумна дівчина… Не доводи стару до сліз.
— Я не довожу. Я просто хочу жити своїм життям.
Вночі Надія не спала. Вона лежала поруч із Віталіком, який хропів, ніби нічого не сталося, і думала: «Як я сюди взагалі потрапила?»
Вони з Віталіком познайомилися три роки тому. Він здавався таким турботливим, смішним, надійним. Купив їй квіти на друге побаченні, возив на море, обіцяв, що завжди буде на її боці. А потім — весілля, і одразу «треба мамі допомогти», «треба пожити з батьками, бо іпотеку не тягнемо», «ти ж розумієш…».
На ранок Ганна Петрівна вийшла з кімнати з чемоданом.
— Я поїду. Не хочу бути тягарем, — заявила вона трагічним голосом.
Віталік зблід.
— Мамо, ну що ти…
— Ні-ні, синку. Я все зрозуміла. Невістка мене не хоче. Я поїду до Люби в село. Там хоч спокійно.
Надія мовчала. Їй хотілося кричати «їдьте!», але вона бачила очі Віталіка — розгублені, винні.
— Мамо, сядь, будь ласка, — тихо сказала Надія. — Давай поговоримо нормально. Без театру.
Ганна Петрівна зупинилася, але чемодан не поставила.
— А що говорити? Ти мене виганяєш.
— Я вас не виганяю. Я хочу зрозуміти, коли це закінчиться. Ми з Віталіком хочемо свою сім’ю. Дітей колись. А тут… тут ми як в комуналці.
— Дітей? — Ганна Петрівна оживилася. — О, то ви вже плануєте? Тоді тим більше треба разом жити! Я допомагатиму з онуками!
Надія відчула, як усе всередині стиснулося.
— Ні. Ми будемо самі. Без вас.
Тиша.
Віталік нарешті встав.
— Мамо, постав чемодан. Ми з Надією підемо прогуляємося, поговоримо. А потім усі разом вирішимо.
Вони вийшли на вулицю. Було холодно, листопад, листя під ногами хрустіло. Надія йшла швидко, Віталік ледве встигав.
— Надю, ну чому ти не можеш трохи потерпіти?
— А чому я маю терпіти? Чому не ти? Ти жив із ними все життя, і тобі нормально. А я не хочу!
— Але вони старі…
— Твоя мама молодша за мою! І моя мама не лізе до нас жити!
Віталік зупинився.
— Слухай… я розумію тебе. Правда. Але мама справді важко перенесла, коли тато втратив роботу. Вона боїться самотності.
Боїться, що ми поїдемо, і вони залишаться вдвох.
— А я боюся, що ми ніколи не поїдемо.
Вони довго мовчали. Потім Віталік взяв її за руку.
— Давай так. Давай шукати квартиру. Серйозно. Я візьму підробіток, ти вже маєш дві роботи… Зберемо на перший-внесок.
Але мамі ми скажемо, що це тимчасово, добре? Щоб вона не панікувала.
Надія подивилася на нього. Вперше за довгий час у його голосі була твердість.
— Ти серйозно?
— Серйозно. Я не хочу втрачати тебе.
Вдома вони зібрали сімейну раду. Ганна Петрівна сиділа з хусткою на очах, дід Петро був на балконі.
— Мамо, тату, — почав Віталік. — Ми з Надією вирішили знімати окрему квартиру. Скоро. Це не тому, що ми вас не любимо. Просто… нам так треба.
Ганна Петрівна зняла хустку й подивилася на сина.
— А ми?
— А ви залишитеся тут. Це ваш дім. Ми будемо приїжджати щотижня. Допомагатимемо. Але жити окремо.
Надія додала:
— І я допомагатиму. Грошима, продуктами, чим треба. Але жити разом я більше не зможу. Вибачте.
Ганна Петрівна довго мовчала. Потім зітхнула.
— Ех… часи змінилися. За моїх часів невістка приходила в дім свекрухи і мовчки все робила.
— А за моїх — свекруха не приходила в дім невістки й не вказувала, як жити, — тихо відповіла Надія.
Дід Петро зайшов з балкона.
— Ганно, досить. Діти праві. Нехай ідуть. Ми якось…
Ганна Петрівна кивнула. Без сліз. Без театру.
Через три місяці вони зняли маленьку однокімнатну квартиру на околиці. Стару, з потрісканими стінами, але свою.
В день переїзду Ганна Петрівна прийшла допомагати. Мовчки пакувала речі, складала посуд.
Коли все закінчилося, вона обняла Надію. Перший раз за весь час.
— Прости мене, дочко. Я… боялася. Думала, як відпустимо вас — то й кінець.
Надія теж обняла її.
— Я ж поруч. Просто тепер у нас будуть свої ключі.
Ганна Петрівна всміхнулася крізь сльози.
— А борщ ти варитимеш так само смачно?
— Так само. І привозитиму вам у баночках.
— Тоді я згодна.
Вони сміялися. І вперше за довгий час сміх у цьому домі був щирим.
А Надія зрозуміла: іноді, щоб стати сім’єю по-справжньому, треба спочатку піти кожен у свій куток. І лише потім — повернутися. За своїм бажанням. Не за обов’язком.
Олеся Срібна
