– Ні, любонько… нічого не болить, окрім душі. Нічого не трапилось, просто життя минулося. І вже зісклілим поглядом вдивляючись у картину минулого життя

Картина життя…

Лекгий стукіт у двері…

У відповідь – тиша. Відразу ж за ним, такий же легкий натиск на дверну клямку й на порозі чепурної кімнати постає пухкенька, не висока на зріст медсестра Яринка.

Її золотаві кучері дбайливо зачесані й защіпнуті на потилиці красивою квітковою защіпкою. У руках таця. – Доброго ранку, Ніно Семенівно.

Час приймати ліки та снідати.

Біля вікна сидить похилого віку жінка з гордовитою поставою, наче сама королева. Спина її пряма та рівна, не дивлячись на поважний вік, погляд у вікно… Сиве волосся дуже ретельно викладене в приємного вигляду зачіску, одяг чистий, та зі смаком припасований до сухонького старечого тіла.

Лице вкрите незліченною кількістю зморщок і зморщечок, та вираз обличчя, погляд її колись небесних очей, геть відсторонений. Навіть не ворухнулася. Яринка звично, як і кожного ранку, протягом вже кількох років, підійшла до столу, залишила тацю зі сніданням та ліками, і хотіла вже було йти до інших жителів-пацієнтів будинку перестарілих, але щось змусило її затриматись.

Що? Що саме її зупинило? Адже в кімнаті все знайоме до дрібнички, все на своїх місцях, бо за роки, що вона тут працює, встигла вивчити буквально кожен сантиметр маленького помешкання пані актриси.

Так, саме актриси. Колись, вона була великою знаменитістю. Зіграла чимало ролей у театрі, знімалася в кіно, мала впливових прихильників, жила в найкращих помешканнях, мала все, чи практично все, що її душа бажала. Ось тільки щастя, щастя вона не мала. Ні дітей, ні родини.

Так склалося життя, що старість свою вона доживає тут, в цьому старезному, як і вона сама будинку. Де, як колись, коли ще була при ясній свідомості, розповідала Яринці про все своє життя, про втрачені ілюзії, про можливості, які б мала, якби приймала пропозиції високопоставлених претендентів на її руку. Життя минало…

Одного дня, їй все набридло, і вона покинула сцену. А згодом заховалася від світу тут. З часом, свідомість та розум потьмарилися, хоч і не дуже серйозно, проте вона вже була не такою, як раніше. Більше мовчала, зітхала. Іноді співала щось, або бурмотіла собі під ніс, якісь слова.

Часто Яринка, дещо розчувши, розуміла, що то слова чи репліки з її спектаклів. Так і жила…

Сьогодні ж, щось Яринку бентежило, щось було не так. Вона застигла за плечима старенької жінки пильно вдивляюсись у вікно, куди був спрямований тої погляд. За вікном цвів жасмин…

На старенький, поораній часом, колись красивий щоці, блищала сльоза.

– Ніно Семенівно, щось болить? Щось трапилось? Я можу чимось допомогти? Вона, ніби збудившись зі сну, чітко промовила, що було аж дивно, зважаючи на її теперішній стан:

– Ні, любонько… нічого не болить, окрім душі. Нічого не трапилось, просто життя минулося. Нічим тут не допоможеш. – Ніно Семенівно, а що ви там у вікні видивляєтеся завжди?

– Дивлюся кіно, а чи спектакль свого життя, дитино. Там моя юність, там дорогі мені люди, там мої несправджені мрії, там те життя, яке уже не повернути і нічого не виправити.

– А… – Потім зайдеш, там у скриньці, візьмеш лист і пакунок для тебе. Іди дитино, іди, тебе чекають інші пожильці цього великого дому живих спогадів…

Коли згодом Яринка впоравшись зі звичними справами, та процедурами знову завітала до старенької, та непорушно сиділа в кріслі, як і доти, так і не торкнувшись сніданку та ліків.

І вже зісклілим поглядом вдивляючись у картину минулого життя…

Що було в скриньці спитаєте? Там був лист, у якому пані актриса розпорядилася в що її вдягти і як організувати все для останньої дороги.

А в пакуночку кілька коштовних прикрас для Яринки, як вдячність за її добре серце та щиру вдачу.

Автор: В.С

Історія написана спеціально для osoblyva.сom

Передрук в повному обсязі заборонено без письмового дозволу власника Сайту. Будь-яке використання матеріалів (у тому числі фотографій)– суворо заборонено.