Я стояла на порозі маминої квартири з валізою в руках, а за спиною — чоловік, Діма, і наша дочка Софія, якій щойно виповнилося п’ять.
Ми приїхали «на чай», але я вже знала, що зараз почнеться. Мама відкрила двері в своєму улюбленому халаті з трояндами, з зачіскою, яку робить тільки до перукаря раз на місяць, і одразу засяяла:
— Ой, нарешті мої рідненькі! Заходьте, я пиріжків напекла! З капустою й з яблуками!
Ми зайшли. Пахло, як завжди, — пиріжками, і трохи нафталіном від шафи в коридорі. Діма чемно поцілував тещу в щічку, Софія сховалася мені за спідницю — вона досі боялася маминих обіймів, бо мама обіймає так, ніби востаннє бачить.
Ми посідали за стіл. Мама розставляла тарілки й почала, як завжди, з головного:
— Ну що, доню, я все продумала. Ви ж казали, що хочете на рік за кордон, Дімі роботу пропонують у Польщі, так? Я тут два варіанти придумала. Слухайте уважно.
Я вже знала, що зараз буде. Діма теж. Він тільки кашлянув і взяв пиріжок, ніби це допоможе.
— Перший варіант, — мама підняла палець, — ви здаєте свою хату в оренду, а самі переїжджаєте до мене. Тут три кімнати, місця вистачить. Сонечка спатиме зі мною, ви з Дімою — у великій кімнаті, а мала буде мені іграшкова. Я ж одна, мені не тяжко. А гроші від оренди — мені. На життя. Бо пенсія маленька, ви ж знаєте.
Я мало пиріжком не вдавилася.
Діма перестав жувати й подивився на мене широко розплющеними очима.
— Другий варіант, — мама навіть не помітила нашої реакції, — ще кращий. Ви свою хату здаєте, гроші від оренди — знову ж таки мені, а самі їдете в Польщу й знімаєте там щось маленьке. А я тут буду доглядати квартиру, щоб не стояла порожня. Квіти поливати, пил протирати. І гроші мені на ліки, на комуналку…
Тут я не витримала.
— Мамо… стоп. Ні.
Вона завмерла з чайником у руках.
— Як це «ні»?
— Ні, мамо, нас не влаштовує ні перше, ні друге твої пропозиції. Як ти взагалі могла подумати, що ми залишимо свій шикарний будинок і переїжджаємо в твою квартиру без ремонту? Тут шпалери ще з дев’яносто восьмого року, линолеум скрипить, як у фільмі жахів, а в ванній — павутина на стелі! І головне — гроші від здачі нашого будинку в оренду мають залишитися тобі?! Ти серйозно?
Мама поставила чайник і сіла, склавши руки.
— А що такого? Я ж мати! Я вас виростила, недоспала, недоїдала! А тепер ви свій «шикарний» будинок маєте, а я в халупі животію!
Діма тихо кашлянув.
— Валентино Іванівно, ми дуже вдячні за все, але…
— Ні-ні, Дімо, ти не втручайся! Це сімейне! — мама махнула на нього рукою. — Я ж не прошу багато! Тільки на життя! Ви ж там у Польщі зароблятимете євро! А я тут на одну пенсію…
Я відчула, як у мене починає сіпатися око.
— Мамо, ми тобі щомісяця кидаємо п’ятнадцять тисяч. Плюс оплачуємо комуналку. Плюс продукти привозимо. Ти що, їх на депозит кладеш чи що?
— Та які п’ятнадцять?! — мама округлила очі. — Востаннє ти мені п’ять тисяч кинула, і то на Великдень!
— Мамо, я тобі на картку кидаю! Відкривай і дивись!
— Та я не вмію я тим вашим інтернетом! Мені сусідка Люда сказала, що ви мені нічого не даєте, тільки обіцяєте!
Діма не витримав і тихо хихикнув у кулак. Я його штовхнула ліктем.
Тут втрутилася Софія. Вона до того тихо малювала на серветці, а тепер підняла голову:
— Бабусю, а чому ти хочеш наші гроші? У тебе ж є своя пенсія. І ми тобі ще даємо. І хата наша велика, а твоя маленька. І в тебе килим на стіні, а я його боюся. Там дядько з вусами дивиться.
Мама подивилася на Соню, потім на килим там справді висів старий килим із оленями й якимось мужиком у шапці, і раптом розплакалася.стане
— Ой, доню… я ж не через гроші… я ж одна… я боюся, що ви поїдете, а як мене не стане, і ніхто не помітить…
Я зітхнула. Ось воно. Як завжди.
Я встала, підійшла до неї й обняла.
— Мамо, ми тебе не кидаємо. Ми на рік. Максимум на два. І ми тебе заберемо до себе, як тільки влаштуємося. Або ти до нас приїдеш у гості. У Польщу. На місяць, на два. Ми тобі квиток купимо.
— У Польщу? — мама витерла сльози рукавом халата. — Та я ж польської не знаю…
— Зате ти знаєш українську, — втрутився Діма. — У Варшаві цього вистачить.
Мама хмикнула крізь сльози.
— А хату вашу хто доглядати буде?
— Буде менеджер. Ми наймемо людину. Буде прибирати, квіти поливати, перевіряти все. А гроші від оренди підуть на наш рахунок. Бо це наш дім. Ми його десять років будували. Кожну плитку вибирали. Кожне дерево в саду садили.
Мама помовчала.
— А мені що ж залишиться?
— Тобі залишиться твоя квартира, твоя пенсія, наші перекази й наша любов. І ми тобі обіцяємо: як тільки влаштуємося — заберемо тебе до себе. Хоча б на літо. Будеш з Сонечкою в парку гуляти, морозиво їсти й скаржитися, що все дорого.
Мама подивилася на мене довгим поглядом.
— А якщо я не захочу в Польщу?
— Тоді ми повернемося. Через рік-два. І будемо знову пити чай з твоїми пиріжками. І ти знову будеш казати, що ми тебе покинули.
Мама всміхнулася. Вперше щиро.
— Ну ви й вигадники… А я вже сусідкам розказала, що ви мені хату здаєте, а гроші мені залишаєте. Тепер що скажу?
Діма підвівся й театрально поклонився:
— Скажіть, що ми вас обманули. І що ви тепер змушені жити на одну пенсію й ходити в гості до онуки в Польщу. Буде вам тема на три роки вперед.
Мама зареготала. Так голосно, що сусіди знизу, напевно, почули.
— От даєш, зятю! Ну гаразд… не буду я вас мучити. Тільки обіцяйте, що приїдете перед від’їздом. І пиріжків візьмете з собою.
Бо в Польщі, кажуть, своїх немає.
Я обняла її міцно-міцно.
— Мамо, ми тобі цілу валізу пиріжків повеземо. І килим той з оленями теж заберемо, щоб ти не сумувала.
— Ні-ні, килим залиште! — втрутилася Софія. — Нехай дядько з вусами тут бабусю охороняє!
Ми всі розсміялися. І я зрозуміла: іноді найскладніше — це не поїхати за кордон. А пояснити мамі, що любов не вимірюється грошима від оренди й не лікується переїздом у квартиру з радянським ремонтом.
Ми поїхали до Польщі. Мама справді приїжджала на все літо. Жила в нашій новій квартирі, скаржилася, що все дорого, годувала сусідських голубів пиріжками й казала всім, що ми її «майже покинули».
Але коли ми поверталися додому, вона перша бігла зустрічати в аеропорт.
А гроші від оренди нашого будинку ми так і не віддали нікому. Крім одного разу — коли купили мамі новий диван. Бо старий, казала вона, «вже весь у плямах від сліз, коли я за вами сумую».
І килим з оленями ми таки забрали. Вивісили в дитячій. Софія каже, що це її «казковий охоронець».
А мама тепер, коли дзвонить, не питає про гроші. Питає:
— Ну що, коли мене заберете? А то я вже пиріжків на всю валізу напекла.
І я розумію: іноді «ні» — це найголовніше «я тебе люблю», яке тільки можна сказати.
Світлана Малосвітна
