Віктору Петровичу минуло шістдесят три. Усе життя він працював руками: спершу на заводі, потім у будівельній фірмі, де його поважали за слово і за вміння не підводити.
Він був людиною серйозною, іноді аж занадто, і двоє дітей, Соломія та Назар, любили його саме такого.
Після розлучення з їхньою мамою він лишився сам. Минуло майже десять років, а в його житті не з’явилося жодної жінки.
— Мені й так вистачає клопоту, — казав він, коли Соломія натякала, що пора б комусь про нього піклуватися.
Вона навідувала його часто. Разом їздили на ринок, разом латали дачу, лагодили кран, фарбували паркан. Для Соломії це були найтепліші години тижня. Вони могли годинами мовчати над якоюсь дошкою чи шпалерами, і їм обом було добре.
Потім у його житті з’явилася Лариса.
— Я познайомився з гарною жінкою, — сказав він одного разу по телефону, і по голосу було чути, що він ніяковіє. — Хочеш, приведу її до нас на обід.
Соломія зраділа так щиро, що аж засоромилась. Батько в ті тижні наче скинув десяток років. Він жартував, купував квіти, почав голитися щоранку, навіть коли нікуди не йшов. Соломія тоді подумала, що ось воно, нарешті, щастя вистачило і на нього.
Але щось у цьому щасті було не так.
Лариса виявилася жінкою стриманою, майже холодною. Говорила рівним голосом, без усмішки, і в кожній її фразі ховалося щось гостре, ніби камінець у черевику. Соломія довго не могла зрозуміти, чи це просто такий характер, чи їй особисто тут не раді.
Відповідь прийшла за місяць, на спільній вечері. Назар прийшов раніше за всіх, допоміг батькові накрити стіл, жартував, розливав чай. Лариса сиділа навпроти, мовчки його розглядала і раптом сказала:
— Одразу видно, що мама годувала тебе без міри. Колись діти бувають худі, а ти як бочка. Сходив би до залу, чи що.
За столом настала така тиша, що було чути, як цокає годинник у передпокої. Назар поставив чашку, повільно підвівся і вийшов у коридор. Батько втупився в тарілку.
— Ларисо, навіщо ви так, — тихо сказала Соломія.
— Я кажу правду. Мені не потрібні солодкі слова. Ви звикли, що навколо вас танцюють, а я так не вмію. Не подобається, то не слухайте.
— Це людина, а не предмет для оцінки.
— Це доросла людина, і вона переживе, — Лариса відрізала шматок хліба. — Вікторе, скажи їй, що я нічого поганого не мала на увазі.
Батько підвів очі. У них було щось таке, чого Соломія раніше не бачила.
— Не починайте, — тільки й сказав він. — Їжте.
Після того вечора Назар до батька на вечері не ходив, а Соломія їздила одна. Кожен її візит ніби розкривав нову тріщину.
Одного разу вона приїхала з маленьким Максимком. Хлопчик трохи кашляв після застуди, але не хворів, температури не було. Лариса відчинила двері, подивилася на нього і навіть не привіталась.
— Навіщо ти його привезла, коли він кашляє? — спитала вона. — Нам цілий вечір це слухати.
— Він здоровий, це залишковий кашель.
— Тут не дитсадок.
— Я приїхала до батька, а не до вас, — Соломія спробувала усміхнутись. — Максимко скучив за дідусем.
— У мене в домі особистий простір. Я не підписувалась на кашляючих дітей.
З кімнати вийшов Віктор Петрович, і Соломія очікувала, що він скаже хоча б слово. Він окинув поглядом дружину, дочку, онука і мовчки пішов на кухню ставити чайник. Максим злякано притиснувся до маминої ноги.
— Мамо, ми підемо? — прошепотів він.
— Зараз, сонечко. Тільки дідусеві віддам пиріг.
На кухні вона поставила пиріг на стіл. Батько стояв спиною.
— Тату, ти бачив, як вона з нами?
— Вона втомилась.
— Вона з першої хвилини була така.
— Соломіє, не треба, — він не обернувся. — Я не хочу цього розмову.
— Я тільки спитаю одне. Тобі тут добре?
Він довго мовчав.
— Мені спокійно, — відповів нарешті. — Це теж чогось варте.
У наступні місяці Соломія помічала, як батько потроху зникає. Спочатку він перестав приїжджати на сімейні свята. Потім став рідше брати слухавку.
— Тату, чому ти не передзвонив? Я три дні дзвонила.
— Я був зайнятий.
— Чим?
— Лариса не любить, коли я розмовляю довго. Їй заважає.
— Тобто тобі вже не можна поговорити з власною дочкою.
— Можна. Але потім, — його голос став глухим. — Мені треба йти.
На день народження Назара батько не прийшов. Лариса передала через сусідку, що в Віктора Петровича підскочив тиск, лікар заборонив виходити. Соломія подзвонила, щоб привітати брата від імені батька. Слухавку взяв сам Віктор Петрович, і вона чітко чула, як на тлі хтось сказав: «Не затягуй».
— Я не можу довго, — прошепотів він. — Скажи Назарові, що я його люблю.
Зв’язок урвався.
Соломія не плакала. Вона сіла на край ліжка і довго дивилась у стіну, бо розуміла, що перестала впізнавати власного батька. Це була не хвороба і не пошесть. Це було щось повільніше, схоже на воду, яка точить камінь.
Справжній подих холоду вона відчула лише за кілька тижнів, коли приїхала без попередження. Двері були незамкнені, у передпокої стояли чужі черевики, а з кухні долинав Ларисин голос.
Вона розмовляла по телефону і явно думала, що в квартирі нікого немає, бо Віктор Петрович був у ванній.
— Ні, ну ти уяви, — говорила Лариса. — Якби не друга квартира, я б на нього й часу не витрачала. Тихий, слухняний, нікуди не дінеться. Головне, щоб не вигадав переписати все на дітей. Тому я їх і не пускаю.
Пауза.
— Та яке там кохання, не сміши мене. Ну добре, він не поганий. Але я не молодша, мені треба думати про своє.
Соломія стояла в передпокої, не дихаючи. Потім тихо вийшла, прикрила двері і спустилась на два поверхи. Там сіла на сходи й тримала телефон у руках, не знаючи, кому дзвонити.
Назарові вона розповіла того ж вечора.
— Ти впевнена, що правильно почула? — спитав він.
— Дослівно. Про квартиру. Про дітей. Про те, що він нікуди не дінеться.
— Тоді йди й кажи йому.
— Він не повірить.
— Не знаю. Але мовчати не можна.
Вона приїхала до батька в суботу, коли Лариса пішла на ринок. Віктор Петрович сидів на балконі з чашкою чаю, схудлий, зібраний, наче стиснутий у кулак.
— Тату, нам треба поговорити.
— Якщо про Ларису, то не треба, — він навіть не повернув голови.
— Саме про неї. Я чула, що вона казала по телефону. Вона говорила, що ти з нею через другу квартиру…
— Ти підслуховувала?
— Я зайшла до тебе в гості, а двері були відчинені.
— Соломіє, — він вперше глянув прямо на неї. — Ти хочеш, щоб я повірив, що жінка, з якою я живу, тримається за мене через квадратні метри. Це образливо.
— Для кого? Для неї чи для тебе?
— Для нас обох.
— Тату, подумай, як вона ставиться до мене, до Назара, до Максима. Вона не пускає нас до тебе. Вона відучила тебе відповідати на дзвінки.
— Вона просто сувора. Не всім так щастить, як тобі, коли тебе всі люблять. Ти ж сама була рада, що я більше не один.
— Я була рада, коли ти усміхався. А тепер ти не усміхаєшся.
Він мовчки відпив чаю. Руки в нього тремтіли ледь помітно.
— Ти думаєш, мені легко? — сказав він нарешті, і голос його злегка здригнувся. — Мені шістдесят три. Я не хочу доживати вік у порожній квартирі. Вона поруч. Вона готує, розмовляє зі мною, хай навіть так. Мені це потрібніше, ніж ви собі уявляєте.
— Ми теж поруч.
— Ви живете своїм життям.
— Тому що ти сам казав, що не хочеш нам заважати.
— Я казав це давно.
Вони обоє замовкли, бо сказати більше було нічого. У дверях провернувся ключ.
Лариса увійшла з важкими сумками, побачила Соломію і зупинилась.
— О, ми знову в гостях, — промовила вона. — А чому без дзвінка?
— Я не знала, що до батька треба домовлятись, — спокійно відповіла Соломія.
— У дорослих людей так заведено. Ми не жили б у такому безладді, якби кожен приходив коли заманеться.
— Ларисо, це моя родина.
— Це моя квартира, поки я в ній живу.
— Ваша? — Соломія повільно підвелась. — Цікаво. Тоді, може, ви пояснете, чия вона насправді?
Лариса примружилась.
— Що ти маєш на увазі?
— Я нічого не маю на увазі. Просто питаю.
— Вікторе, — Лариса повернулась до балкона. — Ти чуєш, що вона каже? Вона мене звинувачує.
— Соломіє, — сказав батько втомлено. — Не треба.
— Тату, я нікого не звинувачую. Я прошу тільки одного, щоб ти нічого не підписував, не порадившись з юристом. Ні квартиру, ні дачу, ні рахунок.
— Ось, бачите, — Лариса сплеснула руками. — Вони вже ділять майно, ще й за життя. Вікторе, дивись, кому ти потрібен.
— Я тут не про майно, — Соломія відчула, що голос її тремтить, і стиснула кулаки. — Я про батька. Про те, що він перестав відповідати на дзвінки. Що не прийшов на день народження сина. Що кожного разу, коли ми з’являємося, ви влаштовуєте сцену.
— Я нічого не влаштовую. Я кажу, що думаю.
— Ви кажете так, щоб було боляче.
— Правда й має бути болючою.
— Ні. Правда не має ображати.
Лариса вдихнула, наче збиралась відповісти, але промовчала. Мовчання її було гірше за слова.
Віктор Петрович підвівся з крісла. Здавалося, це зайняло в нього вдвічі більше часу, ніж зазвичай.
— Досить, — сказав він. — Обидві.
— Вікторе…
— Досить, Ларисо.
Вона подивилась на нього так, ніби вперше побачила. Соломія теж.
— Ходімо, донечко, — він узяв її за лікоть. — Проведу тебе до сходів.
Вони вийшли разом. На майданчику Віктор Петрович зупинився, притулившись плечем до стіни.
— Я не такий дурний, як ти думаєш, — сказав він, не дивлячись на неї.
— Я так не думаю.
— Думаєш. І Назар теж. Ви вважаєте, що я нічого не бачу.
— Тату…
— Я бачу більше, ніж ви уявляєте. Просто мені важко це визнати, — він тяжко зітхнув. — Коли ти старієш, Соломіє, боїшся не самотності. Боїшся прийняти, що помилився вдруге.
Вона обережно взяла його за руку. Долоня в нього була суха, з мозолями, знайома з дитинства.
— То що ти збираєшся робити?
— Не знаю, — чесно відповів він. — Поки що не знаю. Але ти мені дай трохи часу.
— Скільки?
— Скільки треба. І ще одне, — він піднявся на сходинку, стиснув її пальці. — Знайди мені гарного юриста. Тільки тихо. Щоб вона не дізналась.
Соломія кивнула. У горлі стояв клубок, і вона не наважилась сказати жодного слова.
Вдома її чекав Назар, з чаєм і запитанням в очах.
— Ну що?
— Він сказав, що не такий дурний, — вона нарешті усміхнулась. — І попросив знайти юриста.
— Це вже щось, — Назар видихнув. — Це навіть багато.
— Так, — вона дивилась у вікно, де сутеніло. — Але я досі не знаю, чи ми його повернемо.
— Повернемо, — сказав Назар. — Може, не відразу. Але він сам цього захоче.
Соломія промовчала. Вона вірила, що батько заслуговує на любов, справжню, без розрахунку і холоду. І поки він мав змогу сказати «знайди мені юриста», надія була жива.
Віра Лісова
