Після однієї родинної історії Галина Петрівна лишилася сама серед людей, яких знала десятки років. Подруги по двору перестали дзвонити.
Двоюрідна сестра на весіллі племінниці пересіла за інший стіл. Кума, з якою вони колись разом їздили на прощу, зустріла її в магазині, відвернулася і пройшла повз, ніби перед нею порожнє місце. Галина Петрівна довго стояла біля полиці з крупами, не бачачи жодної етикетки.
А почалося все три роки тому, коли її син Андрій привів до хати наречену.
Оксана одразу їй сподобалася. Тиха, охайна, з ясними очима. Коли вона заходила до кімнати, там ніби вмикали лампу.
– Мамо, це Оксана, – сказав тоді Андрій, трохи ніяковіючи.
– Я вже бачу, що Оксана, – усміхнулася Галина Петрівна. – Проходьте, діти, я борщ наварила.
Після весілля вона твердо вирішила не втручатися. У молодих своє життя, у неї своє. Вона не приходила без дзвінка, не вчила невістку смажити котлети, не переставляла чужих горнят. Навпаки, сама кликала їх у гості, і найбільше раділа, коли Оксана лишалася з нею на кухні допити чай.
– Галино Петрівно, а ви як тісто робите, щоб воно таке пухке? – питала невістка.
– Та нічого мудрого, доню. Тільки теплі руки та спокійна душа.
За рік вони купили власну квартиру, а ще через кілька місяців народилася Софійка. Галина Петрівна тоді майже щодня бігала до них. Тримала онучку, поки Оксана приймала душ, годувала, колисала, співала колискових, які пам’ятала ще з власного дитинства. Забирала малу на цілий вечір.
– Іди, Оксано, до перукарні, до манікюру, до подруг, – казала вона. – Хоч подихай трохи. Ми зі Софійкою не пропадемо.
– Та мені ніяково, – червоніла невістка.
– Ніяково буває, коли людина без діла сидить. А ти цілий день на ногах.
Так минуло майже два роки. Аж раптом Андрій почав наполягати, щоб Софійку віддали в садочок, а Оксана вийшла на роботу.
– Навіщо такий поспіх? – здивувалася Галина Петрівна, коли син сказав їй про це. – Дитині тільки два роки. Нехай ще побуде вдома.
– Мамо, ми не можемо сидіти на одній зарплаті вічно.
– А раніше могли. І не скаржилися.
– Раніше було раніше.
Він відвів очі й швидко перевів розмову на інше. Галина Петрівна лише похитала головою. Вона знала цей погляд ще з тих часів, коли малий Андрійко ховав від неї двійку в щоденнику.
Щоразу, коли вона приходила до них, помічала в Оксани почервонілі повіки. Та мовчки ставила чайник і намагалася усміхатися.
– Оксано, ти плакала?
– Ні, що ви. Це я фільм дивилася. Такий сумний, мелодрама.
– Який фільм?
– Та… назву не пам’ятаю. Там дівчина їде кудись, а хлопець лишається.
– Доню, мене не обдуриш, – тихо сказала Галина Петрівна. – Я сама колись так дивилася фільми.
Оксана відвернулася до вікна й нічого не відповіла.
У березні Андрій приїхав до матері сам, без дружини і без дитини. Сів на край стільця, не знявши куртки.
– Мамо, я подав на розлучення.
Галина Петрівна повільно опустила рушник, яким витирала чашку.
– Що ти зробив?
– Подав на розлучення. Це моє рішення.
– Андрію, у вас донька. Ви ж не чужі люди. Сядьте, поговоріть, розберіться. Не можна так, з плеча.
– Ми вже говорили.
– Коли говорили? Я нічого не чула, нічого не бачила.
– Бо це не твоя справа, мамо.
– Моя, – вона підвищила голос. – Бо це моя невістка і моя онучка. І мій син, який чомусь поводиться, як чужий.
Андрій зітхнув і нарешті зняв куртку.
– Я зрозумів, що Оксана не та жінка, з якою я хочу прожити життя.
– Тобто зрозумів ось так, раптово?
– Не раптово.
– Тоді як?
Він довго мовчав, вивчаючи візерунок на скатертині.
– Я познайомився з одною людиною на роботі, – нарешті сказав він. – Її звати Інна.
Галина Петрівна відчула, як у грудях стало холодно й порожньо.
– Ти зрадив дружину.
– Я не зраджував. Ми просто спілкувалися.
– Андрію, не роби з мене нерозумну. Скільки це триває?
– Пів року.
– Пів року, – повторила вона. – І весь цей час ти заходив до мене на обід, цілував у щоку, питав про здоров’я.
– Мамо, я не збирався тебе ображати.
– А що ти збирався?
– Просто хочу бути поруч із жінкою, яка за собою доглядає. Яка не ходить у домашньому халаті цілий день, не говорить лише про памперси й суп.
– Оксана доглядала за твоєю дитиною.
– Так, вона вся розчинилася в цій дитині. А я хочу жити, мамо. Хочу, щоб було цікаво.
– Цікаво, – гірко промовила Галина Петрівна. – Он воно що. Тобі стало нецікаво.
– Не починай.
– Я тільки починаю.
Але розмова на цьому скінчилася, бо Андрій узяв куртку й вийшов, обережно причинивши двері.
Квартиру розділили порівну. Оксані з Софійкою дісталася кімната, Андрієві теж, а кухню й коридор лишили спільними, поки не знайдуть рішення. Галина Петрівна дивилася на це все й відчувала, що мусить якось загладити провину сина. Бо це був її син, і сорому за його вчинок вистачило б на всю родину.
Тому вона почала допомагати колишній невістці. Спочатку по дрібницях. Купувала на базарі картоплю, сир, м’ясо, відразу на двох, собі й Оксані.
Приносила Софійці нові колготки, кофтинки, яскраві іграшки. А подеколи ховала в пакет із продуктами п’ятсот чи тисячу гривень.
– Галино Петрівно, не треба, – червоніла Оксана, знаходячи гроші.
– Треба, доню. Це не від мене, це від бабусі для внучки.
– Але ж ми вже не родина.
– Для Софійки я бабуся, і цього ніхто не скасує.
Оксана тільки опускала очі й мовчки ховала гроші до шухляди.
Та одного вечора Андрій приїхав до квартири забрати речі й побачив у коридорі пакет із напівсвіжою зеленню й новою лялькою.
– Це що? – спитав він.
– Це мама приносила, – тихо сказала Оксана.
Через годину він уже стояв на порозі в Галини Петрівни, червоний і розлючений.
– Мамо, нам треба поговорити.
– Проходь.
– Я не буду проходити. Скажи мені, навіщо ти їм усе це носиш?
– Кому «їм»?
– Оксані й Софійці.
– Андрію, це твоя донька.
– Я знаю, чия вона донька. Але ми розлучені. Я сплачую аліменти, усе чесно. А ти носиш їм гроші, речі, продукти, ніби я нічого не роблю.
– Ти й справді майже нічого не робиш.
– Мамо, у мене незабаром буде дитина. Інна при надії. А ти витрачаєш гроші на чужу дитину.
Галина Петрівна поволі випросталася.
– На чужу, кажеш?
– Ну, не зовсім чужу, але…
– Софійка тобі чужа?
– Я цього не казав.
– Ти сказав саме це.
– Я сказав, що в тебе буде інший онук.
– Тобто один онук буде свій, а друга онучка вже ні?
– Мамо, ти перекручуєш.
– Я нічого не перекручую. Я слухаю, що ти кажеш, і мені стає соромно, що ти мій син.
Андрій стиснув губи.
– Давай без цього.
– Без чого? Без правди?
– Без образ. Нехай Оксана сама дає собі раду. Вона доросла жінка.
– Вона мати твоєї доньки, яка тебе, між іншим, чекала з роботи щовечора три роки.
– Це не привід тягнути її на собі.
– А залишити її саму привід?
– Вона мене не любила так, як мені було потрібно.
– Вона тебе любила так, що забула про себе. І ти це не витримав.
Андрій різко видихнув.
– Мамо, я не хочу з тобою сваритися.
– Але вже сваришся.
– Це ти сваришся.
– Бо хтось має нарешті сказати тобі правду, – голос Галини Петрівни здригнувся. – Ти доросла людина, але розум у тебе, як у хлопчика. Тобі хтось усміхнувся на роботі, і ти вже готовий усе зруйнувати.
– Ти не знаєш Інну.
– І не хочу знати.
– Бачиш, – гірко сказав він. – Ти вже обрала сторону.
– Я обрала дитину.
– Тоді не дивуйся, що я не приходитиму.
– Не дивуюся, – відповіла вона. – Двері відчинені, коли захочеш повернутися. Але вчинку свого я не ховатиму ні від кого.
Він пішов, не обернувшись.
Із того дня Андрій перестав дзвонити. Не приходив у неділю, не питав, як її тиск, не привозив ліки з аптеки. Коли родичі запрошували на іменини чи хрестини, він завжди спершу розпитував, чи прийде мама.
– Тітко Галю, – казав потім її небіж, – Андрій питав, чи ви будете. Каже, якщо так, то він не прийде.
– Нехай не приходить.
– Та ви ж його матір.
– Саме тому, – сказала вона й відвернулася.
Родичі, звісно, не мовчали. Спершу виховано, потім дедалі наполегливіше. Сестра Марія приїхала до неї в гості й за столом довго крутила ложечку в чашці.
– Галю, ти не ображайся, але що ти робиш?
– Що саме?
– Ти відвертаєшся від рідного сина заради чужої жінки.
– Вона не чужа.
– Колишня невістка, Галю. Колишня. Вони не родина.
– Софійка моя внучка.
– Так, але ж ти не її мати. Нехай про неї дбає Оксана.
– Оксана працює, платить за садочок, сама тягне все на собі. Тобто Андрій свою частку не виконує.
– Він платить аліменти.
– Скільки там тих аліментів, Маріє? На пів тижня харчів.
– Це не твої гроші й не твоя проблема.
– А чия?
– Їхня. Андрієва й Оксанина.
– Тоді я мовчатиму, коли побачу, що моя онука голодна?
– Вона не голодна.
– Бо я приношу їй їжу.
Марія важко зітхнула.
– Галю, ти втратиш сина.
– Він сам себе втратив.
– Ти надто гостра.
– А ти надто зручна. Тобі легко казати «не втручайся», коли це не твоя внучка.
– Я тобі добра бажаю.
– Добро й байдужість не завжди одне й те саме.
Марія ображено підвелася, взяла сумку й пішла. Ввечері вона обдзвонила пів родини, і з того часу Галину Петрівну почали обходити стороною. Кожен мав свою думку. Кожен шепотів, що вона сама винна, що пересолила, що кинула сина через чужу жінку.
На одному із застіль двоюрідна невістка підійшла до неї з тарілкою пирогів і тихо спитала:
– Галино Петрівно, а ви не думали, що це неправильно?
– Що саме?
– Допомагати колишній дружині. Андрію це неприємно.
– А мені неприємно, що мій син покинув дитину.
– Але він її не кидав. Він просто живе окремо.
– Не заходить до неї місяцями, – спокійно відповіла Галина Петрівна. – Не гуляє з нею. Не питає, чи вона хвора. Це як називається?
– Він зайнятий.
– Усі зайняті. Але дітей не кидають.
– Ви його сильно судите.
– Я його люблю. Саме тому й суджу.
Невістка поставила тарілку на стіл і пішла до інших гостей.
Одного вечора, після особливо гіркого дня, Галина Петрівна прийшла до Оксани. Та сиділа на кухні з чашкою холодного чаю, а Софійка тихо малювала щось у кімнаті.
– Оксано, – почала Галина Петрівна, – мені так соромно перед тобою.
– Не треба.
– Треба. Я не знаю, як мій син міг так вчинити.
– Галино Петрівно, я прошу вас, не говоріть про це.
– Я лише хочу попросити пробачення.
– Ви вже просили.
– Мало разів.
– Занадто багато, – тихо сказала Оксана. – Мені від цього важче.
– Чому?
– Бо кожного разу я згадую все знову.
Галина Петрівна замовкла. Вона дивилася на невістку й раптом побачила, яка та втомлена. Тонка, бліда, з тінями під очима.
– Може, мені не варто приходити?
– Ні, – швидко відповіла Оксана. – Софійка вас чекає. Вона щоразу питає, коли прийде бабуся.
– А ти?
Оксана довго мовчала.
– Я не знаю, що відчуваю, – сказала вона нарешті. – Мені добре, що ви поруч. Але я розумію, чого це вам коштує.
– Мені нічого не коштує.
– Коштує сина.
Галина Петрівна опустила погляд.
– Може, й так, – прошепотіла вона. – Але я не можу інакше.
З кімнати вибігла Софійка, обійняла бабусю за коліна й показала малюнок: три фігурки, взявшись за руки, і величезне жовте сонце.
– Це ти, це мама, це я, – гордо пояснила дівчинка.
– А тато де? – ледь чутно спитала Галина Петрівна.
Софійка здивовано знизала плечима.
– Тато на роботі.
Оксана відвернулася до вікна. Галина Петрівна міцно притиснула малу до себе й нічого не сказала.
Вона й досі не знає, чи правильно вчинила. Син не дзвонить, родичі шепочуться за спиною, а Оксана, як і раніше, зітхає і просить не згадувати про минуле. Але щонеділі Галина Петрівна бере торбу з продуктами й іде через усе місто до тієї квартири, де на підвіконні стоїть малюнок із жовтим сонцем.
І щоразу, піднімаючись на третій поверх, вона думає про одне й те саме: двері для сина лишаються відчиненими, хай навіть він про це ще не знає.
Віра Лісова
