Марина стояла посеред просторої вітальні й не могла повірити власним вухам. Поліна, її дочка від першого шлюбу, так упевнено й по-діловому міркувала про продаж бабусиної квартири, ніби йшлося про якийсь непотріб.
— Я в цій квартирі жити не буду, я її продам, — повторила Поліна, обводячи поглядом стіни, прикрашені старими фотографіями. — Куплю нову, як у нас, мамо. Там і під’їзд зовсім інший, і ліфти, і вікна. А тут — мотлох, тхне, дихати нічим.
Марина навіть ахнула.
— Мотлох?
У цій квартирі, яка для неї була цілим світом майже десять років? У квартирі, де кожна річ зберігала тепло й спогади про Ніну Михайлівну, колишню свекруху, яка обожнювала Поліну понад усе? У квартирі, де Марина вперше відчула себе по-справжньому щасливою — хоч як дивно це звучить — лише після розлучення з Валеркою.
Валерка, батько Поліни, далекобійник, постійно був у відрядженнях. А виявилося, що й постійно — з іншими жінками. Марина пам’ятала, як вигнала його, коли доньці було лише дев’ять. Тоді хотіла сама піти, але саме свекруха, Ніна Михайлівна, не відпустила. Вона підтримала Марину, розуміючи, яким був її син і наскільки мало він робив для сім’ї. Не відпустила ще й тому, що йти Марині було нікуди, а Валерки вдома все одно майже не бувало.
Коли Валера з Мариною розлучилися, Ніна Михайлівна терпляче чекала, доки невістка зустріне достойного чоловіка. І щиро зраділа, коли Марина вийшла заміж за хорошу людину.
Квартира Ніни Михайлівни була справжньою фортецею. Цегляний будинок, простора кухня, величезна прихожа — усе зведене на віки, на відміну від сучасних «коробок», збудованих абияк.
Марина любила цю квартиру. Любила великий шкіряний диван у вітальні, де колись збиралися друзі та рідні. Любила світлу спальню з квітчастими шпалерами та різнобарвні люстри з чеського скла, які Ніна Михайлівна привезла з поїздки до Праги.
Коли Марина вдруге вийшла заміж, вони з Поліною переїхали до Анатолія. Поліна швидко звикла до нього й навіть почала називати татом. А Валера, як завжди, лишався осторонь, не виявляючи жодного інтересу до доньки.
Ніна Михайлівна завжди важко переживала за сина, знаючи про його пригоди. «Що ж він робить?, — бурчала вона. — У кожному місті жінка є. Коли ж угамуєшся?»
Та «угамувався» Валера по-своєму: кілька років тому його не стало. Його батько цього не витримав — невдовзі й його не стало. Серце. А сама Ніна Михайлівна відійшла у вічність через кілька років після свого чоловіка.
І ось тепер Поліна, єдина донька Марини, хотіла продати цю квартиру — ту саму, що залишилася їй у спадок від бабусі.
— А хочете — самі там живіть, — раптом запропонувала Поліна, немов віддаючи Марині непотрібну річ. — Мені наша квартира набагато більше подобається. Вона нова, світла, сучасна. А там — важка атмосфера, ще й ці портрети тата й дідуся у траурних рамках. Ні, я там жити не буду! Я взагалі всі речі хотіла викинути!
Марина не могла повірити, що донька готова викинути дорогі меблі з натурального дерева. Адже Ніна Михайлівна мріяла, що внучка житиме тут, користуватиметься всім тим, що вона так зберігала.
Марина й сама із задоволенням переїхала б у квартиру колишньої свекрухи. Але що скаже Анатолій? Їй було важко почути його реакцію: зрештою, це ж житло від першої сім’ї.
Та, на її подив, Анатолій лише розсміявся:
— Полю! Та квартира — шикарна. Знаєш що? Ми з мамою туди із задоволенням переїдемо. Мені навіть до роботи ближче буде.
Поліна, почувши ці слова, одразу ж ухопилася за можливість. Вона навіть допомагала Марині з Анатолієм із переїздом, радіючи, що позбулася старих речей. Так Марина й Анатолій оселилися у квартирі Ніни Михайлівни.
Освоїлися вони швидко. Усе було знайоме, рідне й тепле. Останні роки Марина разом з чоловіком часто навідувалися до самотньої Ніни Михайлівни, допомагила по господарству, бо більше ж нікому. Анатолій завжди відгукувався, якщо треба було щось полагодити чи переставити.
Квартира дихала затишком. А для двох вона тепер видавалася просто величезною.
Анатолій довго не одружувався, бо знав, що не може мати дітей. Тож Поліну він любив, як рідну. Радів, що нарешті у нього є справжня сім’я, навіть донька…
Одного разу Марина відкрила шафу у спальні й здивувалася: там було багато зовсім нових речей. «Смішна жінка була свекруха, — подумала вона. — Думала, що Поліна це носитиме. Та молодь на таке й не подивиться».
Вона висунула ящик тумбочки й завмерла. Усередині лежав конверт із написом: «Для Мариночки».
У листі Ніна Михайлівна писала, що старі речі викинула, а нові — для Марини, адже Поля все одно носити їх не буде. «Не викидай їх, Мариночко, вони ще з бірками».
У Марини стиснулося серце. Вона згадала свекруху й тяжко зітхнула: яка ж у тієї була доля — сама залишилася. У тумбочці знайшовся ще один конверт, без підпису. Марина машинально розгорнула його. Звідти випала дитяча фотографія Валерія. Колись, коли Полі було три роки, Ніна Михайлівна показувала: мовляв, донька дуже схожа на батька. Але під тією фотографією лежала ще одна — невідомого хлопчика. Він також був схожий на Валерія. Хто ж це?..
У цей момент Анатолій застав Марину за читанням якогось листа. Фотографії лежали на тумбочці.
— Це хто? — здивувався він.
— Уяви, пише якась дівчина, — відповіла Марина. — З Валерою у неї був роман, а він одразу ж про неї забув. А вона виносила дитину від коханого. Чекала, та не дочекалася… Сина від нього мала. А ще й захворіла. Пише: якщо її не стане, хлопчика заберуть у дитбудинок. Лист, мабуть, Валерка не встиг отримати. Ніна Михайлівна не знала, що з ним робити, от і сховала.
Анатолій взяв фото в руки, довго вдивлявся.
— Слухай, одне обличчя! І на Поліну маленьку схожий. Марино, йому зараз років п’ять, так? Давай дізнаємось, де його мама. Адже ми ж з тобою думали про усиновлення, я завжди сина хотів. Та й у цій величезній квартирі вдвох якось порожньо. Поліна вже доросла, а ми ще молоді. І взагалі, правильно буде, якщо цей хлопчик житиме у квартирі своєї бабусі…
Так вони й розшукали маленького Миколку. За зворотною адресою виявили, що він самотній, живе у дитбудинку. Вона й сама була сиротою з дитбудинку, тому хлопчика розуміла, як ніхто.
Згодом у Поліни з’явився молодший братик Микола. Квартира бабусі знову ожила: у ній лунав дитячий сміх, і вже не здавалася вона похмурою.
Спершу Поліна здивувалася такому рішенню батьків, але з часом щиро прив’язалася до молодшого брата по батькові. Іноді Марині навіть здавалося, що Ніна Михайлівна навмисно залишила той конверт — як підказку, як тиху настанову.
Марина з чоловіком знали: вони вчинили правильно, адже давно мріяли про сина.
