— Ну й мати в тебе, Артеме, справжня акторка! Комедія на річницю вдалася.
На старенькій скатертині з вицвілими ромашками тісно тулилися тарілки з нарізками, миски з салатами та пляшка напою. Сьогодні святкували тридцяту річницю шлюбу Ірини Миколаївни та Павла Леонідовича — але попри святковий привід, у кімнаті панувала така напруга, що її можна було різати ножем.
— Ну й мати в тебе, Тьомо, справжня акторка! — кинула Світлана, невістка. — Тридцять років разом, а вона досі вдає, що все у них ідеально. Справжній театр одного актора.
Павло Леонідович, кремезний чоловік із сивиною на скронях, лише хмикнув, не відриваючи погляду від своєї тарілки. Його пальці міцно стискали виделку. Ірина Миколаївна, сиділа навпроти, напружено всміхнулася, поправляючи тонкий браслет на зап’ясті. Очі її, як і раніше яскраві, попри роки, метнули в бік Світлани гострий, колючий погляд.
— Світланко, — мовила свекрух солодким, але злегка їдким тоном, — якщо тобі не до душі, як ми відзначаємо свою річницю, могла б і не приходити. Ніхто ж не змушував.
Світлана пирхнула й відкинулась на спинку стільця. Її чоловік Артем — син Ірини Миколаївни та Павла Леонідовича — сидів між ними, втупившись у телефон, ніби те, що відбувається за столом, його зовсім не стосувалося. Але його ліва нога під столом трохи сіпалася — видаючи, що він усе чує й усе розуміє.
Сварка назрівала давно, а ця річниця стала лише приводом виплеснути те, що роками накопичувалося під поверхнею. Свекор зі свекрухою прожили разом тридцять років. Їхній шлюб давно перетворився на звичку — скріплену спільними рахунками та іпотекою, яку вдалося закрити лише п’ять років тому.
Ірина, колишня вчителька, завжди пишалася тим, що вміє «тримати обличчя». Навіть коли Павло втратив роботу на заводі й пів року сидів удома, вона продовжувала усміхатися сусідам і запевняти, що в них усе під контролем. Павло ж, чоловік небагатослівний, але впертий, мовчки терпів її «театр», хоч іноді не стримувався — тоді гепав дверима так, що вікна тремтіли.
Світлана з’явилася в їхній родині сім років тому, коли вийшла заміж за Артема. Вона була прямолінійною, різкою, звикла говорити все, що думає, — навіть якщо це важко зачепало інших. Її дратувала Ірина Миколаївна зі своїм прагненням усе прикрашати, обертати навіть сімейні проблеми на анекдоти для гостей.
А для свекрухи Світлана була непередбачувана у її тендітному світі, де «все повинно бути як слід». Артем, затиснутий між матір’ю і дружиною, волів мовчати, зрідка намагаючись розрядити ситуацію якоюсь жартівливою реплікою. Але сьогодні жарти не працювали.
— Я просто не розумію, — продовжувала Світлана, ігноруючи застережливий погляд Артема, — навіщо весь цей спектакль? Усі ж і так знають, що у вас… ну, скажімо прямо — не все добре.
Ірина завмерла. Її усмішка перетворилася на маску. Павло повільно підняв голову, і його очі звузилися.
— Світлано, — тихо, але з такою вагою в голосі, що в кімнаті настала тиша, мовив він. — Це наше свято. Якщо тобі щось не подобається — он двері.
Світлана вже відкрила рота, щоб відповісти, але Артем нарешті відклав телефон і втрутився:
— Мамо, тату, дружина, давайте без цього. Сьогодні ж ваше свято. Тридцять років — це круто. Може, краще скажемо тост?
Його голос звучав примирливо, але у ньому відчувалася втома. Він уже не раз опинявся у ролі миротворця — і щоразу все закінчувалося однаково: хтось неодмінно залишався ображеним.
Передісторія цього вечора була довгою й заплутаною. Ірина Миколаївна завжди мріяла про велику, дружну родину — як у старих фільмах, де всі збираються за столом, сміються й діляться спогадами.
Та реальність виявилася зовсім не такою. Артем, їхній єдиний син, зростав мовчазним і замкнутим, а після одруження зі Світланою став ще більш відстороненим. Світлана, з її гострим язиком і звичкою все тримати під контролем, швидко стала для Ірини Миколаївни джерелом постійного роздратування. Павло Леонідович, навпаки, ставився до невістки з мовчазною повагою — йому подобалося, що вона говорить правду, хоч сам він ніколи цього не визнавав уголос.
Останній рік став особливо важким. Ірина Миколаївна вийшла на пенсію, і разом із роботою зник і звичний ритм життя. Вона почала чіплятися до дрібниць: то її чоловік не так повісив рушник, то Артем телефонує надто рідко.
Світлана ж, працюючи адміністраторкою в стоматології, постійно скаржилася на брак часу й грошей — і на те, що Ірина надто втручається в їхнє з Артемом життя.
Кульмінацією став момент, коли Ірина, ні з ким не порадившись, купила в їхню квартиру новий диван — мовляв, старий «виглядає надто вже занедбано». Світлана сприйняла це як образливий натяк на їхні фінансові можливості й тиждень не розмовляла зі свекрухою.
Річниця мала стати актом примирення. Ірина Миколаївна наполягла, щоб святкувати вдома — «по-сімейному». Вона готувала весь день, дістала з комірчини старий сервіз.
Павло Леонідович, бурчачи, допомагав нарізати ковбасу й відкривати банки з маринованими грибами. Та замість теплого вечора у родинному колі вийшов обмін шпильками й застарілими образами.
Світлана, проігнорувавши слова свекра, продовжила:
— Я просто хочу сказати, що всі ваші «у нас усе добре» — це неправда. Ви сваритеся, як усі. Навіщо прикидатися? Артеме, ну скажи хоч щось!
Артем зітхнув і потер скроні.
— Світлано, я не хочу втручатися. Це їхнє життя.
— Їхнє життя? — підвищила голос жінка. — А нас навіщо покликали? Щоб знову нагадати, якою має бути «ідеальна родина»? Я втомилася від цього фарсу!
Ірина Миколаївна різко підвелася, стілець скрипнув по лінолеуму. Вона схопила порожню тарілку й попрямувала до кухні, кинувши через плече:
— Якщо ти втомилася, Світлано, то це твої проблеми. Я стараюся для всіх нас, а ти тільки критикуєш.
Павло Леонідович провів її поглядом, потім перевів очі на Світлану.
— Досить, — сказав він. — Ти чула? Досить.
Але Світлана вже не могла зупинитися. Вона встала, обличчя налилося червоним.
— А ви, Павле Леонідовичу, чого мовчите? Усі ж знають, що вас теж дратують її вічні вистави! Чому ви ніколи не скажете, що думаєте?
Артем нарешті підняв голову, його обличчя скам’яніло. Батько повільно відклав вилку, пальці його трохи тремтіли.
— Ти не розумієш, про що говориш, — тихо сказав він. — Моя дружина робить усе, що може. А ти… ти просто цього не цінуєш.
Кульмінація настала несподівано. Свекруха повернулася з кухні, тримаючи в руках піднос із десертом — незграбно прикрашений торт, який вона пекла пів ночі. Очі її були червоні, але вона намагалася триматися.
— Я хотіла, щоб цей вечір був особливим, — сказала вона, дивлячись на всіх трьох. — Але, мабуть, помилилася. Ви всі думаєте, що я граю роль. Можливо. Але знаєте, чому? Бо якщо я не триматиму все разом — усе розсиплеться. Ви хоч раз про це задумувалися?
Її голос затремтів, і в цю мить Павло Леонідович зробив те, чого ніхто не чекав. Він підвівся, підійшов до дружини й обійняв її. Це було настільки несподівано, що навіть Світлана замовкла. Свекор — людина, яка за тридцять років майже не виявляла емоцій — тримав дружину за плечі й говорив тихо, але впевнено:
— Іро, ти не сама все тримаєш. Я теж стараюся. І Артем. І навіть Світлана, хай вона й не хоче в цьому зізнатися.
Світлана опустила очі. Вперше за вечір вона виглядала розгублено. Артем прокашлявся, намагаючись приховати незручність.
— Мамо, ми цінуємо все, що ти робиш, — сказав він. — Просто… іноді це занадто. Ми не завжди витримуємо.
Ірина Миколаївна подивилася на сина, потім на Світлану. Її обличчя пом’якшало.
— Я не хотіла вас тиснути, — промовила вона. — Я просто… переймаюся, якщо не докладу зусиль, ми всі станемо чужими.
Світлана мовчала, вдивляючись у торт. Потім раптом сказала:
— Я теж не хотіла сварок. Просто… мені здається, що ви не приймаєте нас такими, які ми є. Я не ідеальна, Артем не ідеальний. І ви з Павлом Леонідовичем — теж.
Настала несподівана тиша. Усі знову сіли за стіл, і розмова сама собою потекла в іншому руслі. Свекор згадав стару історію про те, як вони з Іриною познайомилися на танцях, і навіть Світлана усміхнулася, коли він описував, як жінка випадково наступила йому на ногу.
Торт виявився не таким уже й поганим, хоч крем трохи розплився. Світлана запропонувала допомогти з посудом, і свекруха, на подив усіх, погодилася.
Коли Артем і Світлана пішли, Ірина Миколаївна глянула на свого чоловіка, який стояв на балконі, дивлячись на тьмяне світло спального району.
— Може, ми й справді занадто стараємось? — тихо запитала вона.
Чоловік знизав плечима.
— Можливо. Але якби не це, ми б не дожили разом до тридцяти років.
Жінка усміхнулася — вперше за вечір по-справжньому. Вона зрозуміла, що їхній шлюб, з усіма тріщинами й складнощами, усе ще тримається. Не тому, що він ідеальний, а тому, що вони обоє не здаються.
Цей вечір не вирішив усіх проблем. Світлана й далі буде бурчати, Ірина Миколаївна — чіплятися до дрібниць, а Артем — ховатись за телефоном. Але щось змінилося. Вони побачили одне одного не такими, якими хотіли здаватися, а такими, якими є насправді. І, можливо, це був початок чогось нового — не ідеального, але щирого.
