Тетяна святкувала чергову перемогу на роботі. Її проєкт визнали найуспішнішим, нагородили щедрою премією й подарували відпустку. Тож цього дня вона виходила з офісу по-справжньому щасливою, передчуваючи майже цілий місяць відпочинку, який зможе провести зі своєю сім’єю.
Її наздогнала Вероніка — подруга й колега:
— Таню, вітаю! Ти така розумниця, — захоплено заторохкотіла вона. — Уявляю, як твої зрадіють!
Але ці слова несподівано затьмарили настрій переможниці. Адже Тетяна відразу згадала чоловіка й свекруху, які, звісно, зрадіють… але по-своєму. Валентина Петрівна почне скаржитися на свій стан й натякати, куди б варто витратити гроші. А Максим, як завжди, стане на бік матері. І навряд чи це закінчиться чимось приємним.
— Ой, чому це ти раптом така похмура? — усміхнулася Вероніка, яка добре знала обставини сімейного життя подруги. — У вас знову якісь проблеми?
— Ні, — відмахнулася Таня. Їй не хотілося відкривати всі сімейні таємниці. — Просто атмосфера вдома не найкраща.
— Розумію, — зітхнула Вероніка. — А знаєш, що я б порадила? Прийди додому й скажи, що тебе звільнили, і більше таких великих доходів не буде. Може, твій Максим нарешті схаменеться, та й свекруха стане м’якшою.
Тетяна замислилася. Ідея здалася їй цікавою.
Атмосфера вдома справді була напруженою. Максим постійно дорікав дружині, що вона занадто багато витрачає грошей на себе й на їхнього восьмирічного сина. Свекруха, звісно, підтримувала сина, а Тетяна залишалася завжди в стороні. І це попри те, що головною годувальницею в сім’ї була саме вона.
Максим мав вищу освіту, але працювати не поспішав. А якщо й влаштовувався, то надовго не затримувався — швидко знаходив якісь дивні виправдання. Валентина Петрівна жодного разу йому не дорікнула. Навпаки, завжди підтакувала:
— Так, сину, ця робота відразу не для тебе. Було зрозуміло, що тебе там не оцінять. Їм потрібні ремісники, а не творці.
Чоловік заспокоювався, але й нову роботу не шукав. А дружині говорив одне й те саме:
— Пробач, Таню, але мені потрібен час, щоб відійти після чергової невдачі… Потрібно бодай трохи відновити сили.
І відновлювався він іноді місяцями, а потім ще стільки ж «шукав роботу». При цьому не забував дорікати дружині:
— От знову твої примхи. Ти ж розумієш, що у нас скрутне матеріальне становище. Ну навіщо так витрачатися на дрібниці?
— Які ж це дрібниці? — не погоджувалася Тетяна. — Синові потрібен новий велосипед.
Вона любила Андрія безмежно й прагнула дати йому все найкраще.
— Обійдеться й без велосипеда, — миттєво втручалася Валентина Петрівна. — Набагато корисніше гуляти пішки. А велосипеди ті взагалі нікому непотрібні.
Свекруха намагалася перетягти на свій бік онука:
— А й справді, Андрійку, нам же подобається гуляти разом без велосипедів. Он який хороший майданчик біля дому, там весело гратися.
І Андрій, хоч і мріяв про новий велосипед, усе ж погоджувався з бабусею.
Дорогою з роботи Тетяна забрала сина зі школи й відразу помітила, що той засмучений.
— Що трапилося? Погану оцінку отримав? — стурбовано спитала вона.
— Так, — зітхнув хлопчик.
— Нічого, виправиш. На наступний урок краще підготуєшся, і все буде добре.
Вона говорила це синові, а сама в думках готувалася до серйозної розмови з чоловіком і свекрухою. Тягти не стала. Тільки-но вони повернулися додому, Тетяна поклала на стіл конверт із премією і спокійно промовила:
— Це наші останні гроші. Я отримала розрахунок. Мене звільнили.
Максим аж витягнувся від здивування, а Валентина Петрівна зблідла.
— Як це — звільнили? — не повірив чоловік.
— Так само як і тебе постійно звільняють, — холодно відповіла Таня. — Не оцінили.
— Що значить «не оцінили»? — перепитала свекруха, схопившись за серце. — Ти ж завжди була на гарному рахунку!
— Виходить, погано старалась… або якусь серйозну помилку допустила, — підтакував Максим. — І саме тоді, коли нам конче потрібні гроші! Ти хоч розумієш, у яке скрутне становище поставила сім’ю?
— Я певна, ти сама винна, — майже крізь сльози дорікала Валентина Петрівна. — Напевно, щось не те сказала начальству. Ти ж завжди занадто різка. Я давно це за тобою помічала. Не треба було йти, треба було попросити пробачення. Може, вони б тебе й залишили. Тетянко, йди назад, попроси, хай повернуть тебе на роботу. Я не розумію, чим ти думала, коли погоджувалася на звільнення!
— Я думала, що заміжня, — різко перебила її Тетяна, — і що чоловік також має хоч трохи рухатися, щоб утримувати сім’ю.
У цю хвилину вона раптом відчула: для близьких вона потрібна лише як годувальниця. І справді, свекруха відразу почала говорити про своє здоров’я — що потрібні гроші на ліки, на лікарів, на санаторій. А невістка, бач, без роботи залишилася.
Максим нагадав, що у квартирі давно потрібен ремонт.
Жінка вийша в іншу кімнату. Таня, притулившись спиною до стіни у спальні, слухала крізь прочинені двері й відчувала, як у серці все холоне. Здавалося, підлога ось-ось піде з-під ніг.
— Ну навіщо вона нам така потрібна? — повторив Максим, і в його голосі почулася образа. Ніби — це він винен, що одружився з нею.
— Синку, — поспішила заспокоїти його Валентина Петрівна, — ти маєш рацію. Не ця жінка, так інша знайдеться.
— Мамо, я знайшов її — раптом сказав чоловік, і Таня завмерла.
— Знайшов? — в голосі матері прозвучала нотка здивування, яка швидко змінилася гордістю. — Ну, ось і добре. Тільки ти поки що не кажи Тетяні, підготуй її.
Таня притиснула долоню до рота, щоб не видати звуку. У голові калатало: “знайшов?”, “зрада”.
Вона вийшла з кімнати тільки тоді, коли розмова стихла. Максим сидів за комп’ютером, удаючи що шукає роботу, а мати тихо мила посуд на кухні.
Таня мовчки склала речі у сумку. Руки тремтіли, але вона діяла рішуче: відкладати не мало сенсу.
— Мамо, ти куди? — розгублено запитав Андрійко, стоячи у дверях із великими очима.
Жінка зупинилася й міцно обняла сина.
— Синочку, ми поїдемо до бабусі Ольги. Там добре й спокійно. У тебе скоро канікули, а у мене відпустка. Відпочинемо, га?
— А тато? — несміливо запитав хлопчик.
Таня на мить закрила очі.
— Тато залишиться тут. А нам із тобою треба трохи побути удвох, — лагідно відповіла вона.
У цей момент у кімнату вбігла сердита Валентина Петрівна.
— Це що ще за витівки? Ти куди зібралася? Та ще й дитину з дому забираєш?!
— Я йду, — спокійно сказала Таня. — Втомилася, Валентино Петрівно.
— Ти? Втомилася? То поспи, відпочинь! — різко змінила тон свекруха, щоб так швидко руйнувати сім’ю сина.
— Ви знаєте, я багато років терпіла. Думала: сім’я — це головне. А зрозуміла одне: сім’я без поваги, де дружина лише гаманець, — це не сім’я.
— Он як! — обурилася свекруха. — То ти йдеш? А Максим що, без дружини залишиться?
— Нехай залишається з тією, яку він обрав, — різко відказала Таня й застібнула блискавку на сумці.
У цей час до кімнати зайшов чоловік.
— Куди зібралася? — кинув він. — Правильно, збирайся. Мені така дружина не потрібна.
— Не переймайся, — відрізала Таня. — Я йду сама.
— І дитину тягнеш за собою? — він зиркнув на сина.
— Так, він буде зі мною! — різко сказала Таня.
— От бачиш, мамо, — звернувся Максим до Валентини Петрівни. — Яка вперта. Завжди тільки своє знає.
На порозі Таня зупинилася й глянула на чоловіка:
— Знаєш, Максиме… ти думав, що без тебе я пропаду. А я, можливо, вперше почну жити.
І зачинила за собою двері.
Її єдина близька родичка — бабуся Ольга Іллівна — жила у селищі неподалік від міста. Батьків у Тані давно не було серед живих, тож виховувала дівчинку саме бабуся. Тепер жінка навіть раділа, що зможе пожити в неї, допомогти по господарству, підтримати. А її життя з Максимом, очевидно, справді закінчилося й попереду розлучення.
Ольга Іллівна щиро зраділа їхньому приїзду. Вона любила онуку з правнуком і дуже за ними скучала. Звісно ж, одразу здогадалася: Тетяна приїхала не лише у відпустку. У сім’ї у неї справи йшли не найкращим чином — та жінка й не намагалася це приховувати. Вона була вдячна, що має бодай когось рідного, кому можна виговоритися.
— Правильно зробила, що приїхала, — втішала її бабуся. — Я ще з самого початку відчула: твій Максим тобі не пара. От навіщо тобі такий чоловік, та ще й мати його без кінця втручається? Забудь! Ти ж у мене розумна, гарна, знайдеш своє щастя.
Згодом зателефонував Максим.
— Ти що, думала, я за тобою бігатиму? Ще побігаєш сама! Якщо надумала розлучатися — я не проти. Але квартиру ти не отримаєш. Розміняємо, більша частина буде моя! — заявив чоловік.
— Квартира куплена переважно на мої гроші, і всі документи у мене, — відрізала жінка.
Було ясно: без судів не обійдеться.
Тетяна поклала слухавку й раптом відчула полегшення. Вона знала: буде важко, попереду суди, але вона не сама. Поруч син, бабуся, яка завжди підтримає.
Андрійко вибіг у двір до місцевих хлопців, і невдовзі його дзвінкий сміх долинув аж до вікна. Таня дивилася на нього й усміхалася: хай що буде далі, але дитина має право на спокійне й щасливе дитинство.
Ввечері вони з бабусею довго сиділи на лавці під яблунею. Над селом повільно сходив місяць, пахло сіном й стиглими грушами.
— Бачиш, онучко, життя тільки починається, — лагідно мовила Ольга Іллівна. — А ти ще встигнеш збудувати нову сім’ю, тільки цього разу — справжню.
— Знаєш, бабусю, — тихо відповіла Тетяна, — не знаю, що чекає попереду, головне — ми з Андрієм вільні.
Вона підняла голову до зоряного неба й подумки пообіцяла собі: більше ніколи не дозволить ображати себе. Відтепер у її житті буде лише те, що вона обере сама для себе, і для сина.
Минуло кілька місяців. Таня з сином поступово звикли до нового життя. Було непросто: суди з Максимом забирали сили, але бабуся завжди підтримувала.
Одного дня їй зателефонувала сусідка:
— Ти чула? Твій Максим знову сам. Та жінка, з якою він зустрічався, виставила його за двері.
Тетяна лише знизала плечима. Вона й не здивувалася. Максим був переконаний, що жінки повинні обертатися навколо нього, але в житті все складалося інакше.
Згодом і сам Максим зателефонував:
— Таню, може, ми спробуємо все повернути? Я зрозумів, що помилився… Та й Андрійко за мною скучив.
— Ні, Максиме, — спокійно відповіла жінка. — Я не хочу повертатися. Живи, як знаєш.
Йому не залишалося нічого, окрім як покласти слухавку. У його голосі вперше прозвучала розгубленість: коханка зникла, мати вимагала ще більше уваги, а єдина жінка, яка терпіла його роками, пішла назавжди.
Тетяна ж усвідомила: її рішення було правильним. І хоч іноді було важко згадувати минуле, вона знала — попереду на неї чекає щось набагато щасливіше.
