— Ой, людоньки, тримайте мене семеро, бо я зараз гріх на душу візьму! — Ганна Степанівна так гупнула порожнім відром об землю, що кури в радіусі десяти метрів злетіли на паркан. — Петро! Ти де є, ідоле заморський?
З-під старого «Жигуля», що мирно іржавів під навісом, висунулися дві замащені мазутом ноги, а згодом і скуйовджена голова Петра.
— Чого ти кричиш на все село, Ганю? — спокійно озвався він, витираючи руки об ще бруднішу ганчірку. — Наче в тебе корову вкрали, а не просто ранок настав.
— Корову? — Ганна підійшла ближче, узявшись у боки. — Краще б її вкрали, ніж я щодня оце терпіла! Ти подивися, що ти в літній кухні наробив! Я там побілила, фіранки випрала, а він… він там двигуна розібрав! На моєму чистому столі, де я паски пекти збиралася!
— Ну подумаєш, не прибрав за собою трохи, — буркнув Петро, намагаючись знайти ключ на десять. — Світ на цьому не завалиться, Ганю. Сонце як сходило, так і сходитиме. Не роби з мухи слона, а з гвинтика — катастрофу всесвітнього масштабу.
— Не завалиться?! — Ганна аж підскочила. — Ти поглянь на ту підлогу! Там оливи стільки, що можна всьому селу чоботи змастити на три роки вперед! А запах? У мене там квіти на підвіконні помирають від твого бензину! Ти — егоїст, Петро. Ти про техніку свою думаєш більше, ніж про живу людину!
— Яка ти вразлива, — зітхнув Петро, підводячись. — Це не просто техніка, це механізм! Йому потрібен простір і догляд. А фіранки твої… ну, поперуться. Що ти за кожну ниточку трясешся? Ми в селі живемо чи в Ермітажі?
— У селі! — вигукнула дружина. — Але в селі теж люди живуть, а не свині в барлозі! Ти вчора обіцяв дрова порубати? Обіцяв. Де вони? Лежать цілою купою посеред двору, ні пройти, ні проїхати. Я ледь ноги не поламала, поки воду несла!
— Та я просто не встиг, — почав виправдовуватися чоловік. — Карбюратор забився, треба було терміново…
— Карбюратор у тебе в голові забилося! — перебила Ганна. — У сусідів чоловіки як чоловіки: паркани пофарбовані, трава скошена, у хаті лад. А в мене? Куди не глянь — всюди твої «залізяки дуже потрібні». Ондечки, під грушею, навіщо ти старі рами склав? Вони там уже мохом поросли!
— Це на теплицю! — гордо заявив Петро. — Я от звільнюся і зроблю таку теплицю, що весь район заздритиме. Там помідори будуть розміром з кавуни!
— Ага, бачили ми твої помідори, — саркастично зауважила Ганна. — Поки ти ту теплицю збудуєш, я вже забуду, як ті помідори виглядають. Ти навіть пороги в хаті не можеш прибити, щоб я не перечіплялася щоразу! «Світ не завалиться»… Звісно, бо він на моїх плечах тримається!
— Ой, почалося, — Петро закотив очі. — Мучениця велика. Ти просто любиш сваритися. Тобі аби тільки привід дати — ти з будь-якої дрібниці цілу оперу влаштуєш. Ну не прибрав, ну забув. Хіба це причина, щоб мені мізки виносити з самого ранку?
— Це не дрібниця, Петре! Це ставлення! — Ганна вже майже кричала, але голос її тремтів не від гніву, а від образи. — Ти ж мене не чуєш. Я тебе прошу по-людськи: допоможи, прибери, не сміти. А ти наче спеціально… Наче хочеш перевірити, коли я нарешті вибухну.
Петро замовк. Він подивився на дружину, на її розчервоніле обличчя, на натруджені руки, що міцно стискали фартух. Гнів у його очах повільно згас, поступившись місцем незручності.
— Ну чого ти… — тихо сказав він. — Ну, не плач тільки. Справді, трохи розвів безлад. Я зараз… я зараз усе зберу. І оливу витру. У мене там десь тирса була, вона швидко вбере.
— І дрова поскладаєш? — схлипнула Ганна, витираючи щоку краєм хустки.
— І дрова поскладаю. І пороги приб’ю. Навіть фіранки сам у відрі побовтаю, якщо треба.
— Не треба фіранки, ще порвеш своїми лапищами, — пробурчала вона, але вже значно лагідніше. — Йди снідай спочатку. Напекла налисників, холонуть уже.
— Налисники — це добре, — усміхнувся Петро, обережно обходячи купу дров. — А світ таки не завалився, бачиш?
— Не завалився, — погодилася Ганна, йдучи до хати. — Але тільки тому, що я вчасно тобі прочухана дала. Був би ти в мене холостяком, уже б давно в тих залізяках заріс по самі вуха.
— Можливо, — додав Петро собі під ніс, заходячи слідом. — Але хто б тоді мені налисники пік?
На подвір’ї нарешті запала тиша, яку порушувало лише мирне сокотіння курей та далекий звук трактора десь на полі. Конфлікт вичерпався, як і сотні разів до того, залишаючи по собі лише легкий запах бензину та свіжої випічки — аромат справжнього сільського життя.
Сніданок минув у відносному мирі, якщо не рахувати того, що Петро примудрився залишити масний відбиток пальця на новій цукерниці. Ганна лише тяжко зітхнула, мовчки витерла кераміку рушником і поставила перед чоловіком тарілку з налисниками, що аж пашіли жаром. Проте спокій у цій хаті тривав рівно до того моменту, поки Петро не вирішив закріпити успіх «дипломатичною» фразою.
— От бачиш, Ганю, — промовив він, вмочаючи налисник у сметану, — добре, коли людина вміє вчасно зупинитися. А ти ж могла ще дві години кричати про ту оливу. А так — і нерви цілі, і я ситий.
Ганна, яка саме збиралася налити собі чаю, завмерла з чайником у руці. Вона повільно повернула голову до чоловіка.
— Зупинитися? Тобто це я, по-твоєму, маю вчитися зупинятися? Не ти — розкидати гайки по всьому подвір’ю, а я — мовчати на це неподобство?
— Та я не те мав на увазі! — Петро зрозумів, що тонкий лід під його ногами тріснув. — Я просто кажу, що ти занадто близько до серця все береш. От навіщо ти вчора мої коробки з горища винесла на дощ?
— Бо на тому горищі вже місця для мишей не лишилося! — знову спалахнула Ганна. — Там твої старі журнали «За кермом» за вісімдесят п’ятий рік! Навіщо вони тобі? Ти їх напам’ять знаєш!
— Там схеми! Там цінні поради по ремонту карданного валу! — Петро підхопився з-за столу. — Ти ж не викидаєш свої журнали з викрійками, хоча сукні з них носили ще при Брежнєві!
— Не чіпай мої викрійки! — Ганна гримнула чашкою об стіл. — Мої журнали лежать акуратно в стопці, а не розкидані так, наче їх по хаті смерч проніс! Ти вчора в сінях лишив брудні чоботи. Прямо посеред проходу! Я вночі пішла по воду, перечепилася і мало не полетіла носом у відро!
— То не треба вночі вештатися, де не просять! — огризнувся Петро, хоча в душі йому стало трохи ніяково за чоботи. — Я їх там лишив, бо збирався зранку знову взувати. Навіщо їх туди-сюди совати? Це зайві рухи, нераціональне використання енергії!
— Нераціональне використання?! — Ганна аж задихнулася від обурення. — А те, що я після твого «раціоналізму» тричі на день підлогу мию — це як називається? Це, мабуть, фітнес такий безкоштовний? Ти подивися на свої руки, вони ж у тебе назавжди чорні стали! Скоро в церкву підемо, соромно буде за руку вітатися з людьми!
— Робочі руки — це гордість чоловіка, — гордо відказав Петро, ховаючи долоні під стіл. — А ти тільки й знаєш, що чистоту наводити. Від тієї твоєї чистоти вже дихати нічим, пахне хлоркою та лавандою, як у лікарні!
— То йди живи в гараж! — вигукнула Ганна. — Там тобі буде і запах солярки, і затишок серед залізяк, і ніхто не проситиме помити руки перед їжею! Там світ точно не завалиться, бо він там уже давно завалений твоїм мотлохом!
— І піду! — Петро рішуче відсунув стільця. — Принаймні там мені ніхто не дорікатиме за кожен цвях, що лежить не за феншуєм!
Він вилетів з хати, навмисно голосно гупнувши дверима. Ганна залишилася стояти посеред кухні, важко дихаючи. Вона взяла тарілку, з якої він не доїв останній налисник, і сердито кинула її в мийку.
— Ідол! Справжній ідол! — бурмотіла вона, розв’язуючи вузол на фартуху. — Ну постривай у мене. Вечері не буде. Будеш гризти свій карбюратор на вечерю!
Вона вийшла на ганок, очікуючи побачити, як Петро гнівно шпурляє інструменти. Але картина була іншою. Петро стояв біля купи дров. Він не кричав, не кидався речами. Він мовчки, затято брав колоду за колодою і з силою розколював їх одним ударом колуна. Тріски летіли в різні боки, а м’язи на його спині напружилися так, що сорочка ледь не тріщала.
Ганна спостерігала за ним крізь фіранку. Її гнів почав потроху вивітрюватися, замінюючись звичним почуттям жалю. Вона знала, що він так випускає пару. Кожен удар був не просто роботою, це був його спосіб сказати: «Я почув тебе, Ганю, хоч і не визнаю цього вголос».
Минуло дві години. Купа дров перетворилася на ідеальну рівну піраміду під стіною сараю. Петро, мокрий від поту, витирав чоло тією самою мазутною ганчіркою, яку він тепер використовував як рушник. Він підійшов до порога, де Ганна вже виставила відро з теплою водою та новий шматок господарського мила.
— Помийся нормально, — коротко кинула вона, не дивлячись на нього, але принесла чистий рушник.
— Помиюсь, — так само коротко відповів він.
Він почав намилювати руки, змиваючи чорноту, яка здавалася вічною. Ганна стояла поруч, тримаючи рушник.
— Там у літній кухні… — тихо почав Петро. — Я двигун уже виніс. Залишилося тільки підлогу протерти. Я зараз зроблю.
Ганна зітхнула, забираючи в нього мило.
— Сама протру. Ти вже дров нарубав на місяць вперед. Іди відпочинь, раціоналізатор.
— Ганю, — Петро зупинив її, взявши за руку вологими, але тепер чистими пальцями. — Я справді іноді не бачу того безладу. У мене в голові схеми, деталі… Але я не хочу, щоб ти перечіплялася через мої чоботи.
— От і добре, що не хочеш, — вона ледь помітно посміхнулася. — Бо наступного разу я ті чоботи закину на дах до лелек. Будеш там їх діставати.
— На дах? — Петро засміявся. — Ну, там вони принаймні нікому не заважатимуть.
Вони стояли на порозі свого неідеального світу, який, попри всі сварки та купи заліза, все ще тримався купи. Можливо, саме на цих щоденних «катастрофах» і трималася їхня спільна історія — довга, гучна і по-своєму щаслива.
Віра Лісова
