У маленькому селі на Поділлі, де сонце сходить над золотими ланами пшениці, а вечорами чути, як кукурікає півень у сусідньому дворі, жила-була дівчина на ім’я Оксана.
Оксана була вродливою, як маків цвіт: русяве волосся до пояса, очі карі, мов лісова земля після дощу, і посмішка, від якої серце тануло.
Але от біда – Оксана була самотньою. Робота на фермі, догляд за коровою та городом – і все. “Коли ж цей принц на білому коні приїде?” – зітхала вона щовечора, дивлячись у зоряне небо.
А рятівником виявився Богдан – її двоюрідний брат, завзятий сват і затятий жартівник. Богдан жив у місті, працював водієм вантажівки, і знав усіх і вся.
Одного сонячного ранку, коли Оксана саме доїла корову, до двору загуркотіла його стара “Газель”. З неї вискочив Богдан – кремезний, з рудими вусами і посмішкою ширше за Волгу.
– Ну що, Оксано, бач якого я тобі чоловіка підігнав! Будеш ковбаси та м’ясо щодня їсти! – загукав він, обіймаючи сестру так міцно, що та ледь не впустила відро з молоком.
Оксана відсахнулася, витерла руки об фартух і глянула на “підігнаний товар”. З машини вилазив чоловік – високий, як тополя, з чорною бородою і руками, наче кувалди. Звали його Василь. Він ніс величезний кошик, повний свіжої ковбаси, шинки, сала і м’яса.
Пройшло трохи часу Оксана таки стала жити з Василем. От Богдан в знову приїхав, подивитись як сестра поживає, ну і ще звісно хотів, щоб Оксана його погостила ковбаскою в знак подяки йому.
” Ну що сестро, як поживаєш, бачу погарнішала?-спитав Богдан.
– Ну дякую, брате, допоміг, так допоміг, – пробурмотіла Оксана, дивлячись на себе в калюжу. – Тепер ні в один одяг вже не влізаюся, все нове треба купляти!
– Та що ти, сестро, головне, що чоловікові ти така подобаєшся! – зареготав Богдан, плескаючи Василя по плечу. – Василько, скажи їй! Ти ж казав, що любиш соковитих, як наша ковбаса!
Василь почервонів, як буряк, і простягнув кошик:
– Оксанко, я ж не просто так приїхав. У місті я м’ясник на ринку, маю крамницю “Васильове сало”. Ковбаси – пальчики оближеш! А ти… ти для мене – як свіжа булка до шинки. Повна, м’яка, апетитна! Не бійся, я тебе люблю таку, якою є. І одяг? Та я тобі цілу шафу нову привезу!
Оксана розсміялася. Серце її тьохнуло. Василь був не принцом, але чесним, як хліб, і щедрим, як ріг достатку. Так почалася їхня історія – ковбасна казка з присмаком сала і любові.
Того ж вечора вся родина зібралася за великим столом у хаті Оксани. Богдан, Василь, мама Оксани, тітка Марія, дядько Петро і навіть сусідка баба Ганна з куркою під пахвою. Стіл ломився від страв: вареники з салом, борщ з ковбасою, смажена курка і, звісно, Василів внесок – гора ковбасних виробів.
– Ну, Оксанко, давай знайомитися по-нашому! – підняв чарку Богдан. – За Василя! Хай живе довго, сала наїсться і Оксану щасливою зробить!
– Дякую, брате! – відповів Василь, наливаючи усім. – А ти, Оксанко, розкажи про себе. Чим займаєшся?
– Та чим, – зітхнула Оксана, беручи шматок ковбаси. – Корова, город, кури. А ти – м’ясо щодня? Ой, подивися на мене, вже корсет тріщить!
– Корсет? – зареготав дядько Петро. – Та ти вродлива, як завжди! Василь, ти щасливчик. Моя Оксана – золото!
– Правда, дядьку, – кивнув Василь. – Я в місті бачив стільки худих, як тички, – ніяк не обіймеш. А Оксана – як подушка з пір’я! М’яка, тепла. І апетит у неї – бачу, ковбасу мою хвалить!
Баба Ганна підморгнула:
– Оксанко, слухай мене, стару. Чоловік – як ковбаса: бери товсту, соковиту! Тонка – суха, як солома. Василь – то товста!
Усі зареготали. Оксана почервоніла, але взяла ще шматок.
– Добре, Васильку, переконував. Але завтра в село йдемо – всі дивитимуться! “О, Оксана поповніла, ковбасу жере!”
– Та хай дивляться! – гукнув Богдан. – Головне, що ти щаслива. А щастя – в шлунку! Їж, сестро!
Василь узяв її за руку:
– Оксанко, я серйозно. Завтра в місто поїдемо, сукні нові купимо. Розміру… е-е… XL? Не проблема! Моя крамниця – поруч з магазином одягу.
– XL? – скрикнула Оксана. – Ой, мамо, чуєш? Богдан, ти мене в корову перетворив!
– В корову? – обурено мама Марія. – Ти – королева! Василь, обіцяй: щодня м’ясо, але й спорт!
– Обіцяю! – підняв палець Василь. – Біг по полю з коровою!
Сміх лунали до півночі. Перше знайомство вдалося.
Наступного дня Василь на “Газелі” Богдана повезе Оксану в Вінницю. Дорогою – пісні, жарти.
– Оксанко, а пам’ятаєш, як ми в дитинстві сала крали в бабусі? – сміявся Богдан з заднього сидіння.
– Пам’ятаю! Ти винен, а я каялася! – відмахнулася Оксана.
– Васильку, а ти крадеш сало? – запитала вона.
– Ні, я продаю! Але для тебе – безкоштовно. Сьогодні – сукні, завтра – м’ясо на тиждень!
У місті – гамір. Магазин одягу “Мода Поділля”. Оксана стоїть перед дзеркалом, приміряючи першу сукню – синю, з квітками.
– Ой, не влізаю! – скрикнула вона. – Зайди, Васильку, подивися!
Василь заглянув у кабінку:
– Красунько! Ідеально! Розмір 52-й – як на тебе шили!
– 52-й? Раніше був 44-й! – заплакала Оксана. – Богдане, ти винен!
Богдан визирнув з-за дверей:
– Сестро, 52-й – то жіночність! Купуй три! І червону, і зелену!
Продавщиця, пані Ольга, почула:
– Дівчино, не плач! Повні – найгарніші. Ось, візьми цю – еластична, як ковбаса!
– Як ковбаса? – зареготав Василь. – Точно! Оксанко, бери!
Вони купили п’ять суконь, дві спідниці, блузки. На касі – 5000 гривень.
– Васильку, стільки грошей! – ахнула Оксана.
– Для тебе – копійки! – махнув він. – А тепер – в мою крамницю. Ковбасний рай!
У “Васильовому салі” – черга. Василь крикнув:
– Люди добрі, це моя наречена Оксана! Дегустація безкоштовна!
Усі обернулися:
– О, привіт, Оксанко! Погарнішала! Ковбаси їж! – гукнула знайома тьотя з села.
– Дякую! – засміялася Оксана, пробуючи вар’ятську ковбасу. – Ммм, Васильку, твоя – найкраща!
– Для тебе – тільки найкраще! – поцілував він її в щоку.
Богдан плескав:
– Бачиш, сестро? Чоловік – золото! Тепер сватання!
Але раптом – інтрига. До крамниці вбігла Василева колишня, Маруся – худенька, як тичка.
– Василь! Ти з ким? З цією… ватрушкою? – скрикнула вона.
Усі затихли.
– Марусь, – суворо сказав Василь. – Ти суха, як солома. А Оксана – мед! Йди геть!
– Ой, як так! – заплакала Маруся. – Я ж тебе любила!
– Любові? Ти тільки гроші любила! – гукнув Богдан. – А Оксана – серце!
Маруся вибігла, а Оксана обняла Василя:
– Дякую, миленький. Ти мій герой!
Вони поїхали додому з мішками одягу і ковбаси. День – вогонь!
Через тиждень – велике сватання. У хаті Оксани – гості: родичі з обох боків, сусіди. Стіл – королівський: 10 видів ковбаси, м’ясо, салати.
Богдан – тамада:
– Друзі! Сьогодні сватаємо Оксану за Василя! Хто проти?
Раптом підвівся дядько Степан, Василів родич:
– Я проти! Оксана – занадто повна! Наша родина – стрункі!
Скандал!
– Що? – обурився Василь. – Дядьку, ти сліпий? Оксана – богиня!
Оксана заплакала:
– Бачу, не пасую…
Богдан гукнув:
– Степан! Ти сам пузатий, як бочка! Оксана – ідеал!
Мама Марія встала:
– Степан, ти заздриш! Моя дочка – золото. Василь, обіцяй: любити вічно!
– Обіцяю! – Василь став на коліна. – Оксанко, виходь за мене! Ти – моя ковбасна королева!
Усі зааплодували. Дядько Степан почервонів:
– Добре, добре… Я помилився. Наливайте!
Тітка Галя, Оксанина кума:
– Оксанко, а розкажи, як ви познайомилися? Через Богдана?
– Так! – засміялася Оксана. – Він “підігнав” чоловіка, як машину!
– Ха-ха! Богдане, ти сват століття! – кричали гості.
Василь підніс кільце:
– Оксанко, це з діамантом – як твої очі!
– Ой, Васильку! Так!
Весілля – через місяць. Село в шоці: 200 гостей, оркестр, феєрверки. Оксана в білій сукні – розмір 54, шилася на замовлення.
– Красунько! – шепотів Василь. – Ти – моя мрія!
Богдан тостував:
– За Оксану і Василя! Хай ковбаса не кінчається, а любов росте!
Гості:
– Гірко! Гірко!
Раптом – танці. Оксана з Василем – коло.
– Васильку, я боюся: поповніла ще! – шепотіла вона.
– Люблю! – кружляв він.
Сусідка баба Ганна:
– Оксанко, та танцюй! Ти – зірка!
Богдан підморгнув:
– Сестро, бачиш? Щаслива ж!
Вночі – у молодій хаті. Василь несе Оксану на руках:
– Моя повна принцесо!
– Ой, не падай! – сміялася вона.
– Ніколи! Тепер щодня – м’ясо, любов і нові сукні!
Минуло півроку. Оксана – дружина, мама (завагітніла!). Живуть у місті, в крамниці.
– Васильку, подивися: розмір 54-й! – сміялася вона.
– Ідеально! – цілував він.
Богдан навідувався:
– Ну що, сестро? Щаслива?
– Дуже! Дякую, що підігнав!
Таємниця: виявилося, Богдан сам Марусю “підігнав” Василю раніше, але та втекла. Тепер – щастя!
Одного дня – велика вечірка. Усі родичі.
– За Богдана! – кричав Василь. – Найкращий сват!
– За Оксану! – гукали. – Королева ковбаси!
І жили вони довго, їли смачно, любили міцно.
Наталія Веселка
