Сонце вже давно сховалося за старими тополями за хатою, але в кухні у Вікторії та Артема горіло стільки світла, ніби там готувалися до Нового року, а не до звичайного осіннього вечора.
Стіл був заставлений тарілками, чарками, мисками з салатами й залишками торта. Повітря пахло ваніллю, смаженими грибами — типовий запах сімейного дня народження після дев’ятої вечора.
Аліна, яка весь вечір трималася зразково стримано (навіть коли свекруха вчергове почала розповідати, як «в її часи» дівчата не витрачали стільки грошей на косметику), раптом не витримала.
— Ну що там покажи! — вона аж підскочила зі стільця, мало не перекинувши склянку з компотом. — Мамо, ну серйозно, я вже пів години сиджу, як на голках! Що ти їй подарувала? Я ж бачила, як ти той пакунок ховала під серветку!
Вікторія сиділа за столом, тримаючи в руках велику прямокутну коробку, загорнуту в золотистий папір із дрібними блискітками.
Папір уже був акуратно надірваний з одного боку — Артем не витримав і підглянув раніше, але нікому не сказав.
Тепер він сидів поруч, широко посміхався й мовчав, ніби знав щось, чого не знали інші.
Свекруха, Тамара Іванівна, сиділа навпроти, склавши руки. Її очі блищали — сумішшю гордості, лукавства й легкого хвилювання.
— Аліночко, ти завжди перша лізеш, — сказала вона, повільно вимовляючи слова, ніби смакувала момент. — А я думала, може, спочатку торт доїмо…
— Та який торт! — Аліна вже стояла біля Вікторії, майже нависала над столом. — Вік, ну відкривай! Я ж зараз помру від цікавості, чесне слово!
Вікторія зітхнула театрально.
— Добре, добре… Тільки не верещи, бо сусіди подумають, що ми тут б’ємося.
Вона обережно відірвала рештки золотого паперу. Під ним виявилася велика коробка кольору темного бордо, з тисненим написом золотими літерами. Аліна нахилилася так близько, що її кучеряве волосся лоскотало Вікторії щоку.
— Ого… Це ж… Це ж не те, про що я думаю?
Вікторія підняла кришку.
Всередині лежав старовинний вигляд — дерев’яна скринька, темно-вишнева, з різьбленими квітами й маленьким замочком у формі листочка. На кришці викарбувано ініціали «В. К.» — Вікторія Коваленко, її дівоче прізвище.
Аліна затамувала подих.
— Мамо… Це ж та сама скринька? З вашої молодості?
Тамара Іванівна повільно кивнула. Її голос став тихішим, ніж зазвичай.
— Та сама. Я її тримала в коморі сорок два роки. Думала — може, колись донька народиться… А потім уже й не сподівалася.
А тут ти, Вікторіє, в тридцять п’ять вперше згадала, що в тебе день народження є.
Вікторія обережно провела пальцями по різьбленню. Її очі блиснули.
— Я навіть не знала, що вона у вас збереглася…
— Я її берегла, — Тамара Іванівна зітхнула. — Як дочку не дочекалася, то хоч цю річ зберегла. Там усередині… ну, відкривай уже, не муч нас.
Вікторія підняла кришку скриньки. Всередині лежало кілька речей, акуратно загорнутих у білу тканину.
Першим був маленький оксамитовий мішечок. Аліна вже не витримала й сама потягнулася.
— Можна я? Вік, ну будь ласка!
Вікторія посміхнулася й простягнула мішечок.
Аліна розв’язала шнурочок і висипала на стіл… перли.
Не просто намисто — ціле намисто з дрібних, ідеально круглих перлин, з застібкою у вигляді старовинної срібної метелики.
— Мамо!!! — Аліна скрикнула так голосно, що навіть Артем здригнувся. — Це ж справжні! Я бачила такі тільки в ювелірному музеї!
Тамара Іванівна гордо підняла підборіддя.
— Справжні. Мені їх тато купив у Севастополі в 78-му році. Ми тоді щойно одружилися. Він пів року гроші збирав, нічого не казав. А потім на річницю… Отак просто витягнув з кишені й надів мені на шию. Сказав: «Ти в мене — перлина. А це — щоб ти пам’ятала».
Вікторія мовчки торкнулася перлин. Вони були холодні й водночас теплі від чиїхось спогадів.
— Я їх ніколи не надягала після його відходу, — тихо додала Тамара Іванівна. — Думала — не маю права. А потім зрозуміла: маю. Бо це не просто прикраса. Це — любов. І вона не закінчується.
Аліна вже витирала сльози рукавом светра.
— Мамо… Я зараз розплачуся…
— То плач, — спокійно сказала Тамара Іванівна. — Сльози — то не гріх.
Вікторія обережно підняла намисто й приклала до шиї. Воно лягло ідеально, ніби чекало саме на неї.
— Дякую… — вона подивилася на свекруху й голос затремтів. — Я навіть не знаю, що сказати.
— То й не кажи, — Тамара Іванівна махнула рукою. — Там ще є.
Наступним був маленький конверт, пожовклий від часу. На ньому — дитячий почерк: «Мамі».
Вікторія відкрила його й дістала пожовклу фотографію. На ній — молода Тамара Іванівна, років двадцяти п’яти, округла, стоїть біля яблуні й посміхається. Поруч — чоловік у військовій формі, обіймає її за плечі.
— Це ж… — Вікторія підняла очі.
— Це той самий день, коли ми дізналися, що буде донька, — тихо сказала Тамара Іванівна. — А потім… потім. Він не повернувся. А я… я втратила.. Після того вже не могла мати дітей.
У кухні запала тиша. Навіть Аліна, яка завжди мала що сказати, мовчала.
Тамара Іванівна відкашлялася.
— Я довго не могла пробачити Богові. Потім — собі. І коли ти, Вікторіє, прийшла в нашу сім’ю… я спочатку боялася. Думала: молода, гарна, освічена — нащо їй мій Артемко, нащо їй старі батьки?
А потім побачила, як ти його любиш. Як ти його піднімаєш, коли йому важко. І зрозуміла — це й є та донька, яку я не дочекалася.
Вікторія заплакала. Без звуків, просто сльози котилися по щоках.
Аліна кинулася її обіймати.
— Вік, ну ти чого… ну не плач…
— Я не від горя, — прошепотіла Вікторія. — Я від того, що… я навіть не уявляла…
Артем, який весь цей час мовчав, нарешті встав, підійшов до матері й обійняв її ззаду за плечі.
— Мамо… чому ти ніколи не розповідала?
Тамара Іванівна погладила його по руці.
— Бо не хотіла, щоб ви росли з тягарем. Ви й так усе життя чули: «бідна Тамара», «вдова», «без дітей». Я не хотіла, щоб ви були «дітьми без матері». Ви були моїми дітьми. І все.
Аліна вже витягла з коробки останній предмет — маленьку в’язану пінетку, одну-єдину, ніжно-рожеву.
— Це… — вона не договорила.
— Це та, що я в’язала для доньки, — сказала Тамара Іванівна. — Друга згоріла разом з речами в лікарні. Залишилася тільки ця. Я її ховала сорок років. Думала — колись хтось її одягне. Хоч би на ляльку.
Вікторія взяла пінетку в долоню. Вона була зовсім маленька.
— Мамо… — вона подивилася на Тамару Іванівну. — А ми ж… ми ж з Артемом… ми вже пів року намагаємося…
Тамара Іванівна завмерла.
— Ви… серйозно?
Вікторія кивнула.
— Ми нікому не казали. Боялися.
Аліна скрикнула й кинулася обіймати їх обох одночасно.
— Та ви що!!! Чому мовчали?! Я ж вам зараз усі вуха протрублю!
Артем засміявся — вперше за весь вечір так щиро.
— Ми хотіли спочатку впевнитися…
Тамара Іванівна раптом підвелася. Підійшла до Вікторії. Довго дивилася на неї. Потім обережно взяла її обличчя в долоні.
— Доню моя… — сказала вона вперше в житті. — Якщо це станеться… якщо Господь подарує… я вже нічого більше в житті не захочу.
Вікторія заплакала ще сильніше.
— Я постараюся, мамо. Обіцяю.
Аліна вже бігала навколо столу й голосно шепотіла:
— Тільки уявіть! Маленька! З цими перлами! І з цією пінеткою! І я буду хрестити! І купувати їй сукні! І…
— Аліно, — Артем її зупинив. — Спокійно. Ми ще навіть не знаємо.
— Та знаю я! — Аліна підморгнула. — У мене чуття!
Тамара Іванівна раптом засміялася — тихо, але щиро.
— Знаєте що? А давайте зараз торт доїмо. Бо я щось зголодніла. І доп’ємо. Бо такі новини без тосту не бувають.
Вона підняла свою чарку.
— За мою доньку Вікторію. За мого сина Артема. За мою невістку Аліну, яка не дає нам сумувати. І за ту маленьку, яка, може, вже десь там росте.
Всі підняли чарки.
— За нас, — тихо сказала Вікторія.
І в ту мить, коли вони цокнулися, десь далеко за вікном раптом гавкнув собака — голосно, радісно, ніби теж зрозумів, що цієї ночі в цій хаті сталося щось дуже важливе.
А скринька так і залишилася стояти посеред столу — відкрита, повна спогадів, любові й маленької, ще не народженої надії.
Олеся Срібна
