У понеділок ми з сином прийшли з поліклініки, і не встигли роздягнутися, як в дверях закрутився ключ. Ключі є у чоловіка і свекрухи. Я пішла до дверей, намагаючись вгадати, хто з них вирішив нас відвідати. Візит Сергія був би краще, але мені не пощастило. У квартиру ввалилася свекруха власною персоною, з великою сумкою.
Я дуже здивувалася цьому, тому що Сергій при останній розмові, запевнив мене, що поговорить з матір’ю. І що до нас ніхто більше не буде приходити.
«Ну що втупилася! – замість привітання сказала свекруха, – думаєш, поскаржилася моєму синові і все, проблеми закінчилися? Він розмазня, його будь-яка баба може без штанів залишити. А я не дозволю, щоб у моїй квартирі жили сторонні люди»
Мої слова, що тут живуть не сторонні люди, а її рідний онук, не подіяли на неї.
«Внук мій. А ти мені чужа. І завжди була чужа».
Я зважилася задати питання, яке мене давно мучило – як давно вона знає про коханку чоловіка? Відповідь мене здивувала, але й обрадувала одночасно.
«Про Жанну я дізналася випадково десь місяць тому. Вона видна, але довго з нею мій Сергій не буде. Господиня вона ніяка. У будинку бруд, їжа замовлена. Сергій не звик до цього. Тільки й думає про вбрання і брязкальця. Так що скоро він повернеться до мене і буде тільки мій. А потім ще й онука заберемо собі. Тому що ти не працюєш і жити тобі ніде».
Мені довелося її засмутити, що скоро син піде в садок і я вийду на роботу. І що мені є, де жити. У квартирі батьків моя кімната мене чекає. Але поки синові не виповнитися 18 років, я буду жити тут, бо садок дають за місцем прописки дитини і до школи він теж піде тут. І що я її не боюся і її погроз теж.
На звістку про садок вона ніяк не відреагувала, але на останніх словах недобре усміхнулася. Потім залишила свою сумку на балконі у великій кімнаті і пішла, кинувши на прощання тільки одне слово: «Не прощаюся!». І знову ця нехороша посмішка. Навіть не знаю, чого від неї чекати.
