— Ну все, Оленько, через тиждень побачимося! І не забудь приготувати своє фірмове м’ясо в духовці — у тебе виходить справжній кулінарний шедевр! — дзвінко щебетала у слухавку свекруха, Тетяна Іванівна.
А от в Олі зовсім не було настрою. Скоро Великдень і вся родина чоловіка вирішила з’їхатися саме до них, щоб відсвяткувати та провести час разом.
— У вас так чудово, така велика, простора квартира! — казала свекруха ще півтора року тому. — Ми з родичами порадилися й вирішили: ваша квартира тепер буде місцем, де наша велика дружна сім’я збиратиметься на всі свята!
І тоді Оля вперше пошкодувала, що вони з Віктором взяли саме цю трикімнатну квартиру — простору, але з іпотекою. Бо кожне свято тепер перетворювалося на марафон приготувань, шуму й безладу. Родичі чоловіка приїздили без запрошення, влаштовували гулянки, перевертали все догори дриґом, а потім роз’їжджалися, залишаючи їй гори брудного посуду й глибоке відчуття втоми.
Коли Віктор підійшов і обійняв її, Оля ледве стримувалася.
— Ви з мамою все обговорили? — спитав він.
— Так, обговорили. І я прошу тебе, Вікторе, поговори з нею. Це неможливо витримати. Так більше не може тривати, — благально сказала Оля.
Віктор невдоволено насупився:
— Та досить, Олю, ми ж уже це проходили. Мама тебе дуже любить. Їй подобається, як ти готуєш. Ну не можу я їй заборонити приїздити. Вона ж на пенсії, їй важко самій усе організовувати. Вона виростила нас чотирьох, заслужила спокій і турботу.
Оля слухала, але відчувала, як усередині наростає образа. «А про мене хто подумає? — думала вона потім, сидячи на кухні. — Чому я маю працювати на всі свята, поки всі відпочивають і веселяться? Мені теж хочеться просто посидіти за готовим столом…»
Та її ніхто не слухав. І щоб уникнути сварки, наступного дня вона, як завжди, пішла по продукти. Ввечері нарізала, маринувала, варила, пекла — лягла далеко за північ. Адже гостей чекалося більше десяти: усі діти Тетяни Іванівни, їхні дружини, онуки…
— Чому я одна повинна крутитися, як білка в колесі? — бурмотіла Оля, коли готувала салати. — Можна ж було хоча б когось прислати допомогти. У твоєї мами сил немає — гаразд. Але у братів дружини є!
— Ну, ти ж знаєш, — розвів руками Віктор. — Вони все одно щось з собою принесуть.
— Знаю, що принесуть, але вся організація свята ляже на мене? — не витримала Оля, але про себе подумала: “Якби тільки у стравах була справа. Але гостей обслужити потрібно, а потім все прибрати. Відчуваю себе офіціанткою”.
— Не ображайся, кохана. Зате всі будуть хвалити твої страви — і настрій одразу підніметься, — спробував заспокоїти Віктор.
Оля промовчала. Заснути тієї ночі вона так і не змогла — крутилася, думаючи, що це несправедливо. Під ранок нарешті задрімала — і тут задзвонив телефон.
— Оленько, ми вже виїхали! Через півтори години будемо у вас! Швидше накривай на стіл — скоро збереться вся наша дружна родина! — радісно продзвенів голос Тетяни Іванівни.
Оля заплющила очі, притисла подушку до обличчя й ледь чутно прошепотіла:
— Тільки б вистачило сил пережити цей день.
Від учора жінка втомилася. Зранку їй було важко навіть підвестися з ліжка. Вона знову уявила, як бігатиме між кухнею і вітальнею, обслуговуючи гостей.
— Як же мені цього не хочеться, — сказала вона вголос.
— Люба, що це за справи? Чому ти ще в ліжку? Гості ось-ось приїдуть! — сердито глянув на неї Віктор.
— Уже встаю, — відповіла Оля й тихо додала собі: — Ти зможеш. Ти сильна, ти впораєшся.
Вона швидко накрила на стіл, і невдовзі пролунав дзвінок у двері. Приїхали перші гості, потім підтягнулися решта. Тетяна Іванівна не втомлювалася розсипатися в компліментах:
— Яка ж наша Оленька господинька! Так смачно готує! Ой, донечко, я б сама такого столу не зробила, — казала свекруха, усміхаючись і поплескуючи невістку по плечу.
Оля чемно усміхалася у відповідь, хоча втома пекла очі, а у душі наростало розчарування. Коли гості нарешті роз’їхалися, у квартирі лишився повний безлад.
— Я тебе додому підвезу, мамо, — сказав Віктор, допомагаючи матері вдягтися.
Оля навіть не заперечувала — просто мовчки почала збирати зі столу тарілки. Через кілька годин, коли вона ще перемивала посуд, на телефон прийшла SMS: «Люба, я сьогодні залишуся у мами. Приїду завтра».
Оля подивилась на екран і гірко всміхнулася. «Ну от, усе як завжди… Він чудово знає, що я наводитиму порядок, тому залишився у матері — щоб не бачити й не допомагати». Вона поставила останню чашку на полицю й твердо подумала: «Досить. З мене досить».
Минув місяць, як подзвонила свекруха:
— Оленько, привіт, доню! У суботу приїдемо до вас о четвертій — святкуємо день народження Вітіного молодшого брата. І, будь ласка, зроби свій фірмовий пиріг з м’ясом, усі його так люблять!
— Тетяно Іванівно, звісно, приїжджайте. Але, думаю, цього разу не зможу готувати. Мене терміново викликають в офіс, у нас проєкт, треба працювати у вихідні, — сказала Оля жалісливим голосом. — Можливо, навіть на святі не встигну побути.
— Як це? У вихідні?! Та невже не можна перенести? — обурилася свекруха.
— На жаль, ні, робота є робота, — зітхнула Оля.
— Ну гаразд, ми щось придумаємо, — відповіла Тетяна Іванівна не так бадьоро.
— До побачення, — усміхнулася Оля й поклала слухавку.
Того вечора вона пішла до подруги Галини, а повернувшись уранці, побачила у квартирі безлад. Спокійно звернулася до чоловіка:
— Любий, це ж було свято твого брата, правда? Тоді прибирай сам.
Віктор хотів щось сказати, але Оля просто вийшла з кухні.
Через місяць наближався ювілей Тетяни Іванівни. Оля заздалегідь домовилася про відпустку й за чотири дні до свята поїхала до своїх батьків в інше місто. Вона купила свекрусі дорогі парфуми, вручила подарунок наперед і спокійно повідомила:
— Я на ювілей не зможу приїхати, буду у відпустці. Але ви можете святкувати у нас — просто мене вдома не буде. Або замовити кафе.
— А хто ж готуватиме, накриватиме на стіл, гостей обслуговуватиме? — розгубилася свекруха.
— У вас же ще три невістки, — з усмішкою відповіла Оля. — Або замовте готові страви. Ви чудово впораєтеся.
Так і сталося. Родичі кілька разів ще намагалися навідатися без запрошення, але Оля кожного разу посилалася на завали на роботі.
— Ось нарізка, ось торт із магазину. Якщо замало — замовте доставку, — спокійно казала вона, виставляючи мінімальний стіл.
Зрештою, усі зрозуміли: сидіти в Олі на шиї більше не вийде. І коли наближався Новий рік, «дружна родина» раптом розчинилася — ніхто не подзвонив і не запропонував святкувати разом.
Ту ніч Оля й Віктор зустрічали удвох. На столі стояла пляшка напою й салат, голубці й лазанья, які вона приготувала для себе й чоловіка. Оля усміхнулася: “Мій план спрацював. Я молодець” — подумала вона й міцніше обійняла Віктора.
