— Ну все, тепер ви точно перейшли межу! — терпляча невістка не витримала й дала відсіч.
Маша стояла біля вікна у вітальні, вдивляючись у засніжене подвір’я. Цьогорічний січень видався особливо морозним. Вона обійняла себе руками, ніби намагаючись зігрітися, хоча в квартирі було тепло.
З кімнати свекрухи долинав голос — Тамара Петрівна знову щось обговорювала з сусідкою телефоном, голосно й з очевидним роздратуванням. Маша глибоко вдихнула, намагаючись не зважати. Останні два роки вона вчилася тримати себе в руках, але сьогодні в її душі щось змінилося.
Вона вийшла заміж за Антона три роки тому. Їй було двадцять п’ять, йому — двадцять сім. Познайомилися на роботі: Антон працював інженером у будівельній компанії, куди Маша влаштувалася бухгалтеркою. Їх швидко закрутило кохання, і вже за рік вони зіграли скромне весілля. Антон був добрим, спокійним, із м’яким почуттям гумору. А от його мама, Тамара Петрівна, виявилася жінкою, з якою Маші довелося вчитися жити.
Свекруха була владною й звикла, що все має бути так, як вона скаже. Коли Маша з Антоном переїхали до її трикімнатної квартири, аби зекономити на оренді, Маша думала, що це тимчасово. Але «тимчасово» затягнулося надовго.
— Машо, ти знову неправильно поставила посуд у шафу! — голос Тамари Петрівни вирвав її з роздумів. Маша обернулася. Свекруха стояла у дверях, тримаючи в руках тарілку, немов докази в суді. — Я ж просила: глибокі — окремо, мілкі — окремо. Скільки разів можна пояснювати?
Маша стисла губи. Це вже був третій раз за тиждень, коли вона переставляла посуд, аби догодити свекрусі. Антон у такі моменти зазвичай мовчав, уникаючи сварки. «Мамо, ну годі чіплятися до Маші через дрібниці», — іноді казав він, але без особливого переконання. Маша знала: він не хоче сваритися з матір’ю, і не звинувачувала його. Але всередині наростало відчуття, що вона чужа у цьому домі.
— Добре, Тамаро Петрівно, я все переставлю, — тихо відповіла Маша, намагаючись не зірватися. Свекруха хмикнула й пішла назад до своєї кімнати.
Увечері, коли Антон повернувся з роботи, Маша спробувала поговорити. Вони сиділи у своїй спальні, чоловік втомлено потер скроні.
— Антоне, може, все-таки знімемо квартиру? — обережно почала Маша. — Я розумію, що це дорого, але я виснажена. Твоя мама… ніби навмисно шукає, до чого причепитися.
Антон зітхнув:
— Машо, ти ж знаєш, як їй важко самій. А ми зараз не потягнемо оренду — ми ж збираємо на власне житло. Потерпи трохи, гаразд? Вона з часом звикне. От як тільки назбираємо на перший внесок — одразу переїдемо, обіцяю.
Маша кивнула, але у серці стислося. Вона любила Антона, та терпіти ставало дедалі важче.
Тамара Петрівна втручалася в усе: від того, як Маша готує вечерю, до того, як прасує Антонові сорочки. «Ти надто молода, не знаєш, як правильно», — повторювала вона, і кожного разу Маша почувалася маленькою й недосвідченою.
Сварки спалахували щодня — Тамара Петрівна не пропускала жодної нагоди дорікнути невістці.
Якось увечері, після роботи, Маша готувала вечерю — звичайні котлети, які так любив Антон. Вона старалася: додала трохи зелені, як він просив. Але щойно поставила тарілку на стіл, як на кухню зайшла Тамара Петрівна і зневажливо скривилась.
— А це ще що за запах? Знову твій кулінарний експеримент? — свекруха демонстративно махнула рукою перед носом. — Антон таке їсти не буде. Я краще сама йому приготую, як треба.
Маша ледь стрималася. Вона витратила годину, щоб усе зробити якнайкраще, а свекруха навіть не спробувала.
— Тамаро Петрівно, це саме ті котлети, які Антон просив. Якщо вам не подобається — не їжте, — різко відповіла Маша, відчуваючи, як у ній знову закипає. — І припиніть лізти у те, що я готую для свого чоловіка.
— Та ти взагалі готувати не вмієш! — спалахнула свекруха. — За мого часу дружини знали, як догодити чоловікові, а ти тільки й робиш, що ображаєшся!
Маша рвучко поставила сковорідку на плиту.
— От і все, Тамаро Петрівно. Тепер ви справді перейшли межу. Я довго мовчала, але зрештою зрозумійте: я не зобов’язана терпіти ваші постійні випади. Хочете готувати
Антону — готуйте. Але ображайте мене більше не смійте!
Тамара Петрівна відкрила рота, та не знайшла, що сказати, й вийшла з кімнати, грюкнувши дверима. Маша залишилася стояти, тремтячи від обурення, але водночас відчуваючи полегшення. Вона більше не збиралася мовчати.
Маша ледь заспокоїлася. Їй було погано, в голові шуміло, але більше за все ображала байдужість чоловіка.
— Тамаро Петрівно, — вона зібрала сили, щоб говорити спокійно, — у вас є своя кімната, свої речі. Якщо вам потрібно щось знайти, будь ласка, робіть це, коли мене немає або хоча б постукайте. Я не зобов’язана це терпіти.
Свекруха спохмурніла.
— Та я тут сорок років живу, і ще в тебе питати дозволу? Це мені тепер по кутках крастися?
— Ні, — Маша повільно підвелася, — але хоч трохи поваги було б не зайвим. Я — не ваша служниця і не ваша дочка. Я — дружина вашого сина. І якщо ми всі тут живемо разом, давайте хоча б спробуємо не порушувати межі одне одного.
— Ах ось як… — Тамара Петрівна кинула кофту на стілець. — І давно це ти вирішила зі мною так розмовляти?
— Давно. Просто дотепер мовчала. Але більше — не буду, — твердо сказала Маша.
Жінки дивились одна на одну кілька довгих секунд. Потім свекруха різко розвернулась і вийшла з кімнати, грюкнувши дверима.
Маша сіла на ліжко. Голова паморочилась, серце калатало, але десь глибоко всередині було відчуття, що вона щойно зробила щось важливе. Вперше за довгий час вона не дозволила ображати себе.
Того вечора Антон повернувся з роботи раніше. Побачивши бліду Машу, одразу кинувся до неї:
— Тобі стало гірше?
— Ні. Просто день був… насичений, — втомлено усміхнулася вона.
Він сів поруч, узяв її за руку.
— Мама знову?
Маша кивнула.
— Я більше не можу. Якщо ми не переїдемо — я не витримаю. І справа не в грошах. Справа в тому, що я відчуваю себе тут чужою.
Антон опустив очі.
— Я зрозумів. Завтра ж почну шукати квартиру. Нам треба жити окремо, інакше ми втратимо щось важливіше за гроші.
Маша лягла на плече чоловіка. Вперше за довгий час їй стало по-справжньому легше. Вона ще не перемогла, але нарешті перестала мовчати.
За тиждень Антон знайшов невелику однокімнатну квартиру неподалік від роботи. Вона була скромна, з простим ремонтом, але Маша, оглядаючи порожні стіни, відчула: це простір свободи. Її простір. Їхній дім.
Переїжджали вони мовчки. Тамара Петрівна не сказала ні слова, лише спостерігала з-під лоба, як Антон виносить коробки. Вона очікувала, що син передумає в останній момент, що зупиниться біля дверей і скаже: «Мамо, ми лишаємося». Але цього не сталося.
— Ви ж мені навіть дякую не сказали, — кинула вона, коли Маша прощалася.
— Дякую за все, Тамаро Петрівно, — спокійно відповіла Маша. — Але тепер нам треба будувати своє життя. І робити це краще окремо.
Свекруха на це нічого не сказала.
У новій квартирі Маша вперше за довгий час прокинулася без тривоги. Вона пила каву на маленькій кухні, слухала тишу і відчувала щось дивне — спокій. Не ідеальне щастя, не ейфорію — просто спокій. І цього вже було достатньо.
Антон підійшов до неї, обійняв ззаду.
— Як ти?
— Словами не передати, — усміхнулася вона.
Вони сиділи в тиші. І хоча попереду ще були рахунки, побут, життя — головне вже сталося: вони зуміли вирватися з кола мовчання й тиску. Бо іноді, щоб знайти себе, достатньо лише одного — навчитися казати “досить”.
