Ганна Степанівна дізналася про сватів випадково, телефоном, коли розмовляла з сином про дрібниці.
– Мамо, наступного тижня до нас приїжджають Діанині батьки. Вони люблять навідуватись, самі знаєте.
– Знаю, синку, знаю, – відповіла Ганна. – А ми от жодного разу не були.
– Так у вас же господарство.
– Господарство, – повторила вона і замовкла.
Ввечері, коли Микола зайшов до хати і почав стягувати чоботи, вона вже стояла посеред кімнати з рушником у руках.
– Збирайся, Миколо. Їдемо до Києва.
– Куди їдемо? – не зрозумів чоловік. – У нас корова, свині, кури. Хто їх доглядатиме?
– Сестра моя догляне.
– Та вона ж двох кіз перегодувати не може.
– Хай вчиться. Я їй скільки разів передачі в місто возила, банки, сало, картоплю. Нехай тепер відробляє.
Микола зітхнув і сів на лавку.
– Ганно, ми там нікому не потрібні. Мало що свати все в них оплачують, так вони ще й утримують. Нам там нічого робити.
– Нам там є що робити, – різко сказала вона. – Там наш єдиний син. Сват із свахою можуть кататись столицею, а нам чому не можна. Чи ми гірші за них.
– Ніхто не каже, що гірші.
– Тоді не сперечайся.
Він більше не сперечався. Він давно знав, що коли Ганна говорить таким голосом, краще мовчки діставати валізу.
Наступні два дні пішли на збирання. Ганна наповнила велику картату торбу. Туди лягли домашня ковбаса, дві курки, які вона сама ощипала, десяток яєць у дбайливо загорнутих газетою рядах, літрова банка сметани, трилітрова молока, літрова малинового варення, кошик помідорів, огірки, пучки кропу.
– Може, досить? – обережно спитав Микола, коли торба вже ледь застібалась.
– Вони ж у місті, там усе куплене, нічого справжнього.
– У них гроші є, купують що хочуть.
– Гроші грошима, а наше своє, – відрізала Ганна.
Окремо вона поклала в пакет подарунок. Кофтинку вибирала довго, ходила по ринку з одного кінця в інший. Нарешті знайшла м’яку кофту гарного насиченого кольору. Діані нещодавно виповнилося двадцять шість, а вітання по телефону здавалося Ганні замало.
– Гарна, – сказала вона сама собі, розправляючи тканину. – Як у молодої. Їй сподобається.
Тарас зустрів їх на вокзалі. Він обняв матір, потис руку батькові, підхопив важку торбу, і Ганна на мить забула про все, що пережила за ці дні.
– Як ви, мамо, втомились?
– Нічого, синку. Головне, що приїхали.
Квартира, куди їх привезли, здивувала навіть Миколу. Просторий коридор, світлі стіни, великі вікна, на кухні техніка, якої Ганна ніколи не бачила. А в залі вже сиділи свати.
Раїса Петрівна, висока, з ретельно викладеним волоссям, і Віктор Семенович, у світлій сорочці, з годинником, що виблискував на руці.
– А ось і наші дорогі гості, – солодко промовила Раїса. – Заходьте, заходьте.
Діана вийшла з кухні, поцілувала свекруху в щоку, обійняла свекра. Ганні здалося, що все це дуже ввічливо, але якось пахне не теплом, а парфумами.
– Діаночко, ось тобі гостинці, – сказала Ганна і виклала торбу на стіл. – Усе своє, домашнє. Ковбаска, курочки, молочко. Яєчка свіжі, вчора зібрані.
Діана взяла пакет із ковбасою двома пальцями, ніби той міг її вкусити.
– Дякую, мамо, – сказала вона. – Я зараз усе розкладу.
Вона зникла на кухні. Ганна пішла за нею, щоб допомогти, але зупинилась у дверях. Невістка вимивала кожну баночку, кожну пляшку, а порожні пакети й газети жбурляла просто у смітник. Обличчя її кривилось, як від чогось кислого. Раїса Петрівна стояла поряд і морщила ніс.
– Тут щось не те, – пошепки сказала сваха.
– Тихо, мамо, потім, – так само пошепки відповіла Діана.
Ганна не стала зайвого слухати. Вона повернулась у зал і сіла поруч із Миколою.
– Що там? – тихо спитав він.
– Нічого. Усе добре.
Після обіду, коли гості перепочили з дороги, Діана вийшла на середину кімнати з таким виглядом, наче хотіла оголосити щось важливе.
– Я подумала, що буде зручніше, якщо ви, мамо й тату, переночуєте в квартирі моїх батьків. Тут тісно, а там просторо, і ванна, і спальня окремо.
– Тісно? – здивувалась Ганна. – Тут же три кімнати.
– Три, але одна під кабінет, друга наша, третя гостьова, а там спатимуть мама з татом.
– Так це ж ваша квартира, доню. Раїса Петрівна з Віктором Семеновичем, мабуть, могли б і там переночувати.
– Вони звикли до свого, – відповіла Діана. – Мама погано спить на чужому ліжку.
– А ми, значить, добре спимо на чужому, – тихо сказала Ганна.
– Мамо, – втрутився Тарас, – ви ж не ображайтесь. Там справді зручніше. Я вас відвезу, покажу, де що.
– Я не ображаюсь, синку, – відповіла вона.
Вона справді не хотіла розбірок. Вона мріяла лишитись із сином, посидіти поруч, послухати, як він живе, як працює, чи не втомлюється, чи добре його годують. Але вона зібралась, узяла чоловіка під руку й поїхала на ту квартиру. Там було чисто, холодно і безлюдно, і Ганна довго не могла заснути.
– Миколо, ти спиш? – прошепотіла вона в темряві.
– Ні.
– Нас випровадили, чи тобі так не здалось?
– Здалось, – зітхнув він. – Але ж не сваритимемось через це.
– Я й не сваритимусь. Просто мені прикро.
– Знаю, Ганно. Спи.
Другий день минув тихіше. Тарас возив їх містом, показував Хрещатик, золоті бані Лаври, Дніпро з високого берега. Микола дивився на все мовчки, лише раз сказав, що стільки людей в одному місці він не бачив ніколи. Ганна ж більше дивилась на сина. Він змужнів, у куточках очей з’явились дрібні зморшки, у голосі з’явилась дорослість. Вона пишалась ним і водночас чула, як щось стискається в грудях: цей чоловік уже не її хлопчик.
Увечері свати повели всіх до ресторану. Зала там була така, що Ганна боялась ступити на блискучу підлогу. Віктор Семенович замовляв страви з таким виглядом, наче їв тут щодня, а Раїса Петрівна витончено тримала келих і розповідала, як вони з чоловіком минулого літа відпочивали на морі.
– Ми, Ганно Степанівно, давно вирішили, що життя коротке, – говорила вона. – Тому не відмовляємо собі ні в чому. Дітей теж забезпечили, квартири, машини. Нехай живуть.
– Це добре, – сказала Ганна. – А ми з Миколою все життя працюємо на землі. Нам таке розкошування чуже.
– Ну, кожному своє, – посміхнулась сваха.
– Кожному, – погодилась Ганна й подивилась їй просто в очі.
Рахунок оплатив Віктор Семенович. Він навіть не глянув на папірець, тільки дістав картку й кивнув офіціантові. Микола стиснув руки під столом. Ганна помітила це й накрила його долоню своєю.
На третій день вона вирішила, що пора запитати про те, що не давало спокою.
Діана сиділа на дивані й гортала телефон. Раїса Петрівна на кухні розмовляла з Віктором. Тарас поїхав по хліб.
– Доню, – обережно почала Ганна. – Я от хотіла спитати. Чому ти ту кофтинку, що я привезла, ще жодного разу не одягла?
Діана підвела очі й на мить розгубилась.
– Мамо, зараз немає на те погоди.
– Спекотно? Вона ж , легенька.
– Усе одно. Згодом одягну.
– Ну, добре, – сказала Ганна. – Не хочу тебе ні до чого змушувати.
Вона пішла в передпокій по хустку, бо на кухні було душно і хотілося вийти на балкон. Але на півдорозі зупинилась, бо з кухні долинули голоси. Двері були причинені не до кінця.
– Ну як вона мене дістала, – говорила Діана, і голос її був зовсім не тим, що звучав хвилину тому. – Привезла купу всього. Воно все добре, не сперечаюсь, але ж смердить хлівом. Усі пакети, уся ковбаса. Як у селі.
– А ти чого мовчиш? – засміялась Раїса Петрівна. – Взяла б і сказала.
– А що я скажу? То ж свекруха. Треба терпіти.
– А кофтина яка, – ще голосніше розсміялась сваха. – Бачила я її. Ой, не можу.
– Мамо, ну ви ж бачили. Така , цього вже ніхто не носить. Нею хіба що підлогу мити. Як мені від неї позбутись, ви не знаєте?
– Віддай хоч прибиральниці.
– Та вона ще образиться, ще образить когось.
– Хай ображається. Жінка проста, ми її не навчимо.
Ганна стояла в коридорі так тихо, що чула власне серце. Пальці схопили край хустки, і вона відчула, як по щоках покотились сльози, гарячі, гіркі, несподівані. Вона все життя працювала, піднімала сина, щоб той вивчився, вийшов у люди. А тепер чужі люди сміялись над її кофтиною, над курками, які вона ощипувала власними руками.
Вона зайшла до кухні не стукаючи. Раїса Петрівна замовкла на півслові, Діана різко випрямилась.
– Ганно Степанівно, а ми тут про вас якраз, – почала сваха й спробувала посміхнутись.
– Я чула, – сказала Ганна. – Усе чула.
– Мамо, – зблідла Діана. – Ви не так зрозуміли.
– Я зрозуміла те, що ти сказала. Ти сказала, що від наших гостинців смердить. А я їх привезла від чистого серця.
– Я не це мала на увазі.
– А що ти мала на увазі, Діано? Поясни мені, бо я, видно, проста жінка, мені треба пояснювати.
– Ганно Степанівно, не варто так різко, – втрутилась Раїса Петрівна. – Молоді люди інколи кажуть зайве. Ми ж не хотіли вас образити.
– Не хотіли? А сміялись чого?
– Це ми між собою, по-родинному.
– По-родинному, – повторила Ганна. – Я ж теж родина. Хіба ні?
– Звичайно, родина, – сухо мовила сваха. – Ми вас дуже поважаємо.
– Поважаєте, поки я не бачу, а за очі смієтесь.
У цей момент у квартирі клацнув замок. Тарас повернувся з хлібом. Він зайшов у кухню, побачив матір із заплаканим обличчям, Діану, що стискала край столу, Раїсу Петрівну з напружено піднятим підборіддям, і завмер.
– Що тут сталось?
– Нічого, – швидко відповіла Діана. – Просто непорозуміння.
– Ніяке це не непорозуміння, – сказала Ганна. – Синку, твоя дружина разом із матір’ю щойно обговорювала мої гостинці. І мою кофтинку. Вона мені сказала, що нею хіба підлогу мити.
Тарас повернувся до дружини.
– Діано, це правда?
– Тарасе, ти ж знаєш, як буває, – заторохтіла вона. – Це були просто слова. Я втомилась, мені було неприємно, що все тут пахне.
– Чим пахне?
– Ну, селом, – ледь чутно сказала вона.
– А мої батьки звідки? – повільно спитав Тарас. – Не з села?
– З села, але я не про них…
– А про що?
– Тарасе, не починай, – вмішалась Раїса Петрівна. – Дитина стомилась, нервує. Ми всі люди.
– Раїсо Петрівно, при всій повазі, я говорю з дружиною.
– Це я тобі ще нагадаю, хто купив тобі цю квартиру.
Запала тиша. Навіть Віктор Семенович, що стояв у дверях, повернувся так, ніби хотів вийти.
– Мамо, – прошепотіла Діана.
– А що я не так сказала? – не вгавала Раїса. – Я кажу правду. Ніхто тут нічого не просив у твоїх батьків, Тарасе. Ми самі давали. І тепер маємо право вимагати хоч елементарної поваги до дітей.
– Поваги до дітей, – тихо повторив Тарас. – А до моєї мами?
– До вашої мами ми ставились як до рідної.
– Це я чула, коли ви сміялись, – не втрималась Ганна.
– Досить, – сказав Тарас. Голос його не був гучним, але всі замовкли. – Діано, поясни мені одне. Мама привезла тобі подарунок на день народження. Ти подякувала. А потім обізвала його ганчіркою.
– Тарасе, я…
– Ти могла просто сказати мені. Ми б разом щось придумали. Але ти пішла сміятись із нею. І з моєю мамою.
– Я не сміялась із твоєї мами.
– Ти сміялась із того, що вона робила для тебе.
– Я не просила, – вихопилось у неї, і вона одразу затулила рота долонею.
Ганна ледь помітно кивнула, ніби почула те, чого чекала.
– Не просила, – повторила вона. – Це вірно. Ніхто нас не просив. Ми самі їхали, самі везли. Тільки знаєш, Діано, коли людина дарує щось від серця, вона не чекає похвали. Вона чекає хоча б простої чемності.
– Мамо, я справді не хотіла…
– Хотіла, не хотіла, – втомлено сказала Ганна. – Уже сказано.
Вона витерла очі краєм хустки й пішла до кімнати, де на дивані сидів Микола. Він усе чув, але не мовив ні слова, лише підвівся, коли вона увійшла.
– Збираймось, – сказала вона. – Поїдемо додому.
– Ганно, нам же ще кілька днів.
– Нам тут більше нічого робити.
– Мамо, зачекайте, – Тарас з’явився у дверях. – Давайте поговоримо. Я не хочу, щоб ви їхали так.
– Синку, ми з тобою ще поговоримо. Але не сьогодні і не тут.
– Чому?
– Тому що я зараз скажу зайве, а потім шкодуватиму. А тут чужі стіни. Вони не наші.
– Ці стіни мої.
– Твої, синку. Тільки в них живуть люди, які сміються з твоєї матері.
Тарас стиснув губи й відвернувся до вікна. Ганна бачила, як у нього сіпнулась щока.
– Я відвезу вас на вокзал, – нарешті сказав він.
– Не треба. Ми самі доїдемо.
– Мамо.
– Не треба, Тарасе.
Вони збирались мовчки. Ганна склала в торбу своє нехитре вбрання, Микола застебнув валізу. На виході з квартири їх ніхто не зупинив.
Діана стояла біля стіни, дивилась у підлогу, Раїса Петрівна дивилась на всіх, ніби її несправедливо образили. Віктор Семенович кивнув Миколі, але нічого не сказав.
На вокзалі Ганна довго сиділа на лавці, стискаючи руками торбу.
– Миколо, скажи мені чесно, – нарешті мовила вона. – Хіба я зробила щось погане?
– Ні, Ганно.
– Може, треба було не везти ті гостинці. Може, купити щось у магазині.
– Можна було й купити, – повільно сказав він. – Але справа не в тому. Вона могла просто сказати, що їй не подобається. Спокійно, по-людськи.
– А я могла не їхати, – тихо додала Ганна. – Не лізти, куди не кличуть.
– Нас кликали, Ганно. Син кликав.
– Син кликав. Ото ж бо.
Вона подивилась на великий вокзальний годинник, на людей, що поспішали з валізами, на голубів, які ходили між лавками.
– Знаєш, що мене найбільше болить? – сказала вона. – Не кофтина. І не слова. А те, що Тарас стояв між нами і не знав, на чий бік ставати.
– Він став на твій.
– Став. Але потім усе одно залишився там.
– То його дім, Ганно.
– Я знаю, – прошепотіла вона. – Тому й болить.
Потяг запізнювався, і вони просиділи ще годину. Микола купив чай у паперових стаканчиках, і вони мовчки пили його, дивлячись у різні боки. Телефон Ганни тричі дзвонив, на екрані світилось слово «Синок». Вона кожного разу дивилась на нього довго, але не відповідала.
– Візьми, – сказав Микола на четвертий раз.
– Не можу зараз.
– Ганно, він же переживає.
– Нехай. Нехай теж подумає.
Вона вимкнула звук і поклала телефон у кишеню. А потім, уже в потязі, коли за вікном потяглись темні поля й тоненькі вогники сіл, дістала його знову й довго дивилась на екран.
– Може, й справді завтра подзвоню, – тихо мовила вона.
– Подзвони, – кивнув Микола.
– Тільки не знаю, що скажу.
– Скажи просто, що любиш.
Ганна заплющила очі й відвернулась до вікна. Потяг гойдався, колеса стукали рівно й безперестанку, і десь серед цього стуку їй чулося одне й те саме запитання, на яке вона так і не знайшла відповіді: хто ж із них усе-таки не правий.
Олеся Срібна
