Дорогою з ресторану Ольга Петрівна не промовила ані слова. Вона сиділа на задньому сидінні таксі, притискаючи до грудей пакет із подарунком, і дивилася у темне вікно. Чоловік Василь час від часу позирав на неї в дзеркальце, та вирішив мовчати. Він знав цей вираз обличчя ще з молодості.
Лише коли вони зайшли в хату і Василь повісив піджак на спинку стільця, Ольга Петрівна нарешті заговорила.
– Ти бачив, що вона нам подарувала.
– Бачив. Светр. Теплий, між іншим.
– Светр, – повторила вона так, ніби це було найгірше слово у світі. – У її батька три магазини, а вона дарує светри. Мені сукню, тобі светр, Максимові светр. Хоч би щось путнє.
– Олю, сядь і випий води.
– Не хочу я води. Я хочу зрозуміти, за що мене так зганьбили. Я їй браслет купила, золотий, з літерою. Вісім тисяч віддала, ти ж пам’ятаєш.
– Пам’ятаю, – зітхнув Василь. – Ти мені про ті вісім тисяч нагадуєш щоразу, як я хочу купити нову вудку.
– Ти не змінюй тему.
– Я не змінюю. Я кажу, що подарунок є подарунок. Яка різниця, дорогий він чи ні.
– Така різниця, що люди бачили, – Ольга Петрівна розвернулася до нього. – Тітка Раїса бачила, кума Галя бачила. Усі дивилися, як я тримаю оту сукню. Завтра весь район говоритиме, що багаті сваточки приїхали на весілля, а нам, бідним, вишиванку з сорочки дали.
– Ніхто так не скаже.
– Ще й як скажуть.
Вона зняла хустку, кинула її на диван і пішла в кухню. Василь почув, як гучно хлопнули дверцята шафи. Він поклав светр на стіл, провів по ньому рукою й подумав, що вовна справді гарна, м’яка, щільна. Але вголос цього казати не став.
Уранці до них заїхав Максим, молодший син. Він ще не вмився й не поголився, зате вже встиг помітити, що в хаті щось не так.
– Мамо, ти чого така сердита, – запитав він, сідаючи за стіл.
– Нічого, їж.
– Та я бачу ж.
– Бачиш, то й добре. Скажи краще, ти вдягнеш той светр, що тобі подарували.
Максим знизав плечима.
– А чому б ні. Він класний. Сірий, без ґудзиків, якраз на зиму.
– Класний, – Ольга Петрівна поставила перед ним тарілку так, що борщ ледь не хлюпнув через край. – Тобі подарували светр, а мені що. Ти бачив, що мені дали.
– Сукню.
– Вишиту сукню. Як для баби на ярмарок.
– Мамо, вона ж гарна. Я бачив, там такий візерунок, що аж дивно. Ручна робота, певно.
– Ручна, не ручна, а гроші на неї небагато пішло. – Вона сіла навпроти й склала руки на столі. – Ти, синку, ще молодий, не розумієш. Подарунок показує, як до тебе ставляться. Мені показали, що я для них людина другого сорту.
– Мамо, що ти кажеш, – Максим відклав ложку. – Христина зовсім не така. Вона дуже мила, вона мені на весіллі сама підійшла і запитала, чи подобається мені в Києві навчатися.
– Підійшла, бо так було треба, – відрізала Ольга Петрівна. – Для вигляду.
– Ти просто хочеш на неї образитись.
– Я нічого не хочу. Я кажу, як є.
Максим мовчки доїв і пішов. Біля дверей він озирнувся, але мати вже відвернулась до плити, і він нічого не сказав.
Андрій з Соломією приїхали увечері наступного дня. Спочатку Ольга Петрівна навіть зраділа, бо давно не бачила старшого сина. Вона накрила стіл, поставила пиріг, дістала найкращі чашки, ті самі, що купила перед сватанням. Соломія зайшла тихо, привіталась, обійняла свекруху й подала їй невеликий кошик із домашнім варенням.
– Це від моєї бабусі, – сказала вона. – Абрикосове. Вона просила передати.
– Дякую, – сухо відповіла Ольга Петрівна. – Сідайте.
За столом розмова не клеїлась. Андрій розповідав про подорож, Василь підтакував, Соломія делікатно їла пиріг і час від часу поглядала на свекруху. Та сиділа рівно, наче вкушала не пиріг, а щось гірке.
Нарешті Соломія поставила чашку на блюдце.
– Ольго Петрівно, я бачу, що ви чимось засмучені. Можна я запитаю, чим.
Андрій насторожився.
– Соломіє, може, не зараз, – почав він.
– Ні, чому ж, – перебила Ольга Петрівна. – Якщо питаєш, я скажу. Мене образив твій подарунок.
– Мамо, – Андрій вимовив це тихо, але твердо.
– Нехай вона послухає. Я стільки сил поклала, щоб прийняти вас по-людськи. Нові покривала купила, посуд, страв наготувала, як на державний прийом. Браслет тобі подарувала золотий. А ти мені що. Сукню, яку носили ще за тих часів.
Соломія зблідла, але голос її лишився спокійним.
– Це не з тих часів. Це сукня, яку бабуся вишивала майже рік. Вона вишивала її спеціально для вас.
– Для мене.
– Для вас. Вона розпитувала Андрія, який у вас розмір, який колір ви любите. Він казав, що ви носите синє, тому вона вибрала синю нитку.
Ольга Петрівна розгубилась на мить, але швидко зібралась.
– То чому ти сама нічого не купила. У твого тата магазини, у мами заробіток за кордоном.
– А чому я мала купувати, – Соломія вперше підвищила голос. – Ви думаєте, що подарунок вимірюється ціною. Я вирішила, що буде краще дати те, що зроблено з любов’ю.
– З любов’ю, – гірко посміхнулась свекруха. – Світлана, твоя мама, певно, дуже любить, що ми сидимо тут у простій хаті, а вона там собі в Чехії грошики заробляє.
– Мамо, досить, – Андрій різко підвівся. – Ти не маєш права так казати про людей, яких не знаєш.
– А ти мені не вказуй. Я твоя мати.
– Тому й кажу. Мені соромно.
– Тобі соромно. – Ольга Петрівна теж підвелась, і стілець глухо стукнув об підлогу. – Я тобі життя віддала, а тобі соромно.
– Олю, – озвався Василь. – Сядь.
– Ні. Нехай говорять. Нехай вона скаже, чому светри.
Соломія глибоко вдихнула.
– Бо мама прислала вовну з Чехії. Вона сама відбирала пряжу в магазині в Брно, а в’язала бабуся Надія, вечорами, поки мама ще була вдома у відпустці. Вони обидві думали, що в нашій області довгі холодні зими і що чоловікам у вашій родині такі светри придадуться.
Настала тиша. Василь повільно розправив плечі й подивився на дружину.
– Це правда, Олю. Я вчора поміряв. Тепла річ, якісна.
– Ти мовчи, – кинула вона, але вже без колишнього запалу.
Андрій обійшов стіл і став поруч із дружиною.
– Мамо, я не хочу, щоб так було. Ми ж щойно одружилися. Ти ображена, а вона нічого поганого не зробила.
– А браслет, – тихо промовила Ольга Петрівна. – Я ж від щирого серця.
– Він дуже гарний, – відповіла Соломія. – Я його вже ношу. Дивіться.
Вона підняла руку, і на зап’ястку блиснув тоненький золотий ланцюжок із літерою «С». Ольга Петрівна подивилась і раптом відчула, що очі їй пече.
– То чого ж ти мовчала, – прошепотіла вона. – Чого не сказала про бабусю, про вовну.
– Бо я не думала, що доведеться виправдовуватись за подарунок, – щиро сказала Соломія. – Я гадала, що ви побачите вишивку й зрозумієте.
– Я бачила тільки, що це не золото.
Соломія опустила очі.
– Я це зрозуміла.
Василь відкашлявся.
– Знаєте що. Ми всі зараз трохи наговорили зайвого. Давайте так. Оля піде й приміряє ту сукню, а ми почекаємо.
– Не буду я нічого міряти, – буркнула Ольга Петрівна, але з-за столу вийшла.
Вона довго не поверталась. Андрій з Соломією перезирнулись, а Василь налив собі чаю й спокійно взявся за пиріг. Минуло хвилин десять. Двері до кімнати відчинились.
Ольга Петрівна стояла на порозі у синій сукні, оздобленій білим і червоним візерунком по комірі, рукавах і подолу. Тканина лягла на неї так, наче її шили саме на цю постать. Вона трохи розгубилась, провела долонею по рукаву й підняла очі.
– Ну як, – сказала вона невпевнено.
Соломія посміхнулась і мимоволі приклала руку до рота.
– Вам дуже личить.
– А мені здається, трохи вузько в плечах.
– Бабуся казала, що можна випустити шов, там є запас. Я допоможу.
– Сама випущу, – відрізала Ольга Петрівна, але в голосі вже не було колишньої різкості. Вона підійшла до дзеркала, глянула на себе і мовчки поправила комір. – Гарна робота. Справді гарна.
– Бабуся буде рада це почути, – тихо сказала Соломія.
– То передай їй. – Ольга Петрівна відвернулась від дзеркала. – І вибач мені, Соломіє. Я наговорила зайвого про твою маму.
– Усе добре.
– Ні, не добре. Я вчинила негарно.
Андрій видихнув і сів назад за стіл. Василь підсунув йому тарілку.
– Ось бачиш, синку, – сказав він. – А ти хвилювався.
– Я не хвилювався.
– Хвилювався, хвилювався. У тебе вуха червоніють, коли ти нервуєш. У всіх нас так.
– Тату, – Андрій посміхнувся вперше за вечір.
Ольга Петрівна сіла поруч із невісткою, взяла її за руку й довго розглядала браслет.
– Знаєш, – промовила вона. – Я ж отой браслет купувала не від щедрості. Мені хотілося, щоб ти бачила, що ми теж не з бідних. Дурна я.
– Не дурна, – похитала головою Соломія. – Просто хотіли добре виглядати. Я теж хотіла. Тільки по-різному.
– Тепер розумію.
– А ще мама просила переказати, що вона дуже хоче з вами познайомитись як слід. Вона приїздить на Різдво.
– На Різдво. – Ольга Петрівна замислилась. – То я наготую кутю й узвар. Може, й пиріг із маком.
– Вона любить мак.
– Тоді точно спечу.
Вони ще довго сиділи за столом, і розмова текла вже легко. Андрій розповідав, як вони вибирали місце для весільної подорожі, Василь жартував про свої вудки, Соломія розпитувала про дитинство чоловіка. Коли надворі зовсім стемніло, Максим зайшов до хати, струсив сніг із черевиків і замість привітання одразу запитав:
– Ну що, помирились.
– А ти звідки знаєш, що ми сварились, – здивувалась мати.
– Мамо, я ж тебе знаю. Ти вчора три тарілки перемила, а вони й так були чисті.
Усі розсміялись. Навіть Ольга Петрівна, хоч і зробила вигляд, що сердиться.
Наступного ранку вона вийшла на ґанок у светрі, який Соломія привезла Василеві. Чоловік якраз пішов по дрова й залишив його на кріслі, а їй раптом закортіло приміряти. Светр був великий, теплий, пахнув чужою оселею й чимось дуже затишним. Вона загорнулась у нього, мов у ковдру, і довго стояла, дивлячись на засніжений двір.
Увечері вона зателефонувала сестрі.
– Галю, ти не повіриш, – почала вона. – Я таке наробила.
– Що там знову, – зітхнула сестра.
– Та ні, вже все гаразд. Просто, знаєш, іноді дивишся на подарунок і бачиш не те, що в ньому є.
– А що ж у ньому було.
Ольга Петрівна замислилась, дивлячись на синю сукню, яка висіла на дверцятах шафи.
– Було багато праці, – сказала вона нарешті. – Просто я не одразу це побачила.
Через місяць вона написала Соломії листа й попросила передати бабусі Надії подяку. До листа додала невеликий пакунок із власними соліннями, бо не знала, як ще віддячити. Невдовзі прийшла відповідь, у якій бабуся запрошувала Ольгу Петрівну на чай, а Соломія приписала внизу, що бабуся навчить її вишивати, якщо вона захоче.
Ольга Петрівна довго тримала той аркуш у руках. Потім дістала з комода голки й нитки, які не торкалась багато років, і сіла біля вікна пробувати перший стібок.
Наталія Веселка
