— Ну заскочила. Ну зустріла Люду біля під’їзду. І що мені, на мороз її гнати? Це ж квартира, Аню, не режимний об’єкт. Не будь такою невічливою, наріж закуску й іди відпочивай, ніхто тебе не тримає.

Замок клацнув лише з другої спроби. Метал брязкнув, і Аня вдарила плечем у двері. В голові пульсувала одна думка: зняти ці туфлі. Вони тиснули в пальцях останні чотири години, і тепер здавалося, що ступні перетворилися на дві гарячі, розпухлі цеглини.

Зміна в аптеці видалася «веселою»: спочатку зависла база, потім привезли тридцять коробок товару, які треба було прийняти вручну, а під вечір прийшла жінка і півгодини вимагала повернути гроші за розкриту тубу мазі.

Аня скинула туфлі прямо в проході. Холодний лінолеум відгукнувся блаженством. Вона заплющила очі, вдихаючи… запах смаженої цибулі й дешевого напою? З кухні долетів сміх. Тонкий сміх тітки Люди перекрив гул телевізора.

— О, а ось і наша Анечка! — голос матері, Лідії Петрівни, прозвучав надто голосно, з тією характерною співучестю, яка означала, що друга пляшка напою пуста на третину.

Аня завмерла в коридорі. На вішаку висіло чуже пальто з облізлим хутряним коміром і чиясь пухова хустка. В ніс вдарив запах маринованих огірків.

— Мамо? — Аня пройшла на кухню.

Картина була класичною. За столом, застеленим святковою скатертиною, тією самою, яку Аня берегла для особливих випадків, сиділи троє. Лідія Петрівна у своїй «вихідній» блузці з люрексом, сусідка тітка Люда й колишня колега матері, Тамара Іванівна. Стіл був завалений тарілками з залишками олів’є, якимись розкритими консервами й купою брудних виделок.

— Доню, ну ти чого як нерідна? — мати навіть не обернулася, вона захоплено жестикулювала, пояснюючи щось подругам. — Ми тут вирішили експромтом посидіти. У Людочки племінник на роботу влаштувався, ну, обмиваємо. Проходь, сідай.

— Я втомилася, мамо. Я дванадцять годин на ногах.

— Та всі ми працювали, — відмахнулася мати, нарешті повернувши голову. Щоки в неї горіли нездоровим рум’янцем. — Слухай, раз ти прийшла, виручи. У нас хліб скінчився і ковбаса. І сир там у холодильнику подивися. Наріж швиденько бутербродів, а то ми за розмовами все змели. І чайник постав, га? Мене нога турбує, не встати.

Аня дивилася на дошку для нарізки. На ній лежав завітренний шматок масла й крихти. Її дошка. Її кухня. Її вечір, який мав складатися з ванни з сіллю й тиші.

— Мамо, я не буду нічого різати.

На кухні повисла тиша. Тамара Іванівна делікатно покашляла й почала розглядати етикетку на пляшці.

— У сенсі — не будеш? — Лідія Петровна насупилася. — Важко людині шматок хліба відрізати? Ми тут, між іншим, про тебе говорили. Як ти схудла, як працюєш багато…

— Ось саме, — Аня відчула, як у горлі закипає щось гаряче й колюче. — Я працюю багато. І я хочу поїсти й лягти спати. Чому тут люди? Ти ж казала, що заскочиш полити квіти, поки я на зміні.

Аня подивилася на свої руки. Пальці дрібно тремтіли від втоми й злості. Вона повільно підійшла до столу, взяла порожню тарілку й… ні, вона не шпурнула її. Вона просто поставила її назад, надто голосно, так що фужери дзенькнули.

— Я не твоя покоївка, мамо. І це не твоя дача.

— Ой, почалося, — мати заплющила очі, звертаючись до подруг. — Молодь пішла. Слова не скажи — одразу в позу. Я її виростила, ночі не спала, а мені тепер шматком хліба дорікають.

— Я не дорікаю хлібом. Я прошу поважати мій дім.

— Твій дім? — Лідія Петровна раптом різко випросталася. Голос її став жорстким, тверезим. — А хто тобі з першим внеском допомагав? Хто тут вікна мив після ремонту? Хто тобі штори вибирав? Значить, як гроші брати — так це спільне, а як мати з подругами чаю попити зайшла — так «твій дім»?

Аня відчула, що паморочиться голова. Цей аргумент про перший внесок був вічним, як гравітація. Двісті тисяч гривень, які мати дала п’ять років тому, продавши будиночок у селі, стали безстроковим абонементом на її особисте життя.

— Я повернула тобі ці гроші, мамо. Майже всі. Залишилося всього п’тдесят тисяч.

— Та хоч п’тсот! — вигукнула Лідія Петровна. — Стосунки грішми не міряються! Ти матір рідну з дому женеш? Подивись на неї, Людо. Лікаря виростила. Хамку виростила!

Аня не стала відповідати. Вона розвернулася, вийшла в коридор, зайшла у свою спальню й зачинила двері з клацанням. Ззовні почувся шум відсунутих стільців, приглушені голоси подруг «Підемо ми, Лідочко, ніяково якось…», а потім — важкі кроки матері.

Мати постукала у двері.

— Відчини! Аню, відчини зараз же! Ти мене перед людьми зганьбила! Ти що про себе думаєш?

Аня сиділа на краю ліжка, не вмикаючи світло. В темряві обриси кімнати здавалися чужими. На підлозі валявся її халат, на тумбочці стояла склянка з недопитою водою. Вона механічно почала крутити обручку на пальці — звичка, що залишилася після розлучення, хоча кільця там давно не було, лише слід на шкірі.

— Іди, мамо. Будь ласка.

— Не піду! — Лідія Петровна смикнула ручку. Двері передбачувано не піддалася. — Ти мені винна за все! За те, що я через тебе з батьком твоим розійшлася, за те, що в обносках ходила, аби в тебе репетитори були! А ти… бутерброда матері пожаліла! Тьфу!

Аня затулила вуха руками. Вона знала цей репертуар напам’ять. Зараз буде стадія «я вмираю», потім «ти ще пошкодуєш, коли мене не стане».

— Ти просто невдячна егоїстка! — голос за дверима зірвався на вереск. — Вся в батька! Той теж тільки про себе думав!

Потім почувся дзвін посуду. Судячи зі звуків, мати почала «наводити лад» на кухні — це завжди супроводжувалося демонстративним гуркотом каструль і лясканням дверцят шаф.

Аня лягла на ліжко прямо в одязі. Сил переодягатися не було. Вона дивилася в стелю, де від фар машин, що проїзджали повзали бліді тіні. Їй було тридцять два роки. У неї був диплом провізора, іпотека, три кактуси на підвіконні й стійке відчуття, що вона живе в комунальній квартирі, де головний по коридору — її власна мати.

Вона згадала, як минулого разу Лідія Петровна прийшла із слюсарем, коли Аня була на роботі, тому що їй «здалося, що у ванній крапає». І як потім Аня знайшла свої шкарпетки акуратно розкладеними за кольорами в комоді. «Я просто хотіла допомогти, ти ж неохайна». Допомога. Турбота. Любов. У виконанні матері ці поняття перетворювалися на колючий дріт.

За дверима нарешті все стихло. Клацнув замок вхідних дверей. Мати пішла, голосно ляпнувши наостанок, так що у серванті дзенькнув кришталь.

Аня встала, дійшла до кухні. Повітря було важким після гостей. На столі гора брудного посуду, який мати, попри гуркіт, так і не помила. В центрі стояла та сама тарілка, на яку мати вимагала нарізати бутербродів. На ній лежав самотній, обгризений огірок.

Аня взяла тарілку. Рука завмерла над раковиною. «Я погана дочка», — прошепотів внутрішній голос, старанно вирощений роками недільних обідів. «Я маю право на особистий простір», — відповів інший, слабший. Вона почала мити посуд. Вода обпалювала руки, але Аня не зменшувала напір. Їй треба було змити цей вечір, цей запах, це відчуття липкої провини.

Коли остання тарілка була витерта насухо, Аня сіла за стіл. Вона відкрила ноутбук і вбила в пошуковик: «Заміна личинки замка терміново».

Ранок почався з дзвінка.

— Анечко, я тут подумала, — голос матері в трубці був бадьорим, наче вчора нічого не сталося. — Я вчора, звісно, запалилася, але й ти молодець. Отже, я сьогодні прийду, заберу свої контейнери з-під холодцю, і ми спокійно поговоримо. Я о п’ятій буду.

— Не приходь, мам.

— Що? — на тому кінці проводу виникла пауза. — Аню, не починай. Я вже чоботи надіваю.

— Мам, послухай мене уважно. Я викликала майстра. Я міняю замки.

Тиша стала дзвінкою. Було чути, як Лідія Петровна важко дихає в трубку.

— Ти… що? — голос матері здригнувся. — Ти мене виставляєш? Як собаку?

— Ні. Я просто забираю свій ключ. Тепер ти будеш приходити лише тоді, коли я тебе запрошу. І лише якщо в мене будуть сили на гостей.

— Та як ти… Та я ж… А якщо з тобою щось станеться? Якщо ти у ванній впадеш, хто двері відчинить?

— Мамо, у мене є сусіди. Але у них немає звички влаштовувати банкети на моїй кухні без попередження.

— Ти про це пошкодуєш, — голос матері став крижаним. — Коли ти приповзеш просити допомоги, я подивлюся, які замки ти собі поставиш.

— Добре, мам. Це мій вибір.

Аня натиснула відбій. Серце калатало десь у районі горла. Їй здавалося, що вона скоїла злочин — щось середнє між пограбуванням банку й сплюндруванням святині. Але коли через годину прийшов майстер — заспаний хлопець у потертій куртці — і за п’ять хвилин вийняв стару личинку замка, Аня відчула дивну легкість.

— Ось, тримайте, — майстер простягнув їй п’ять нових ключів у запаяному пакеті. — Старі можете викинути.

Аня взяла зв’язку. Холодний метал приємно холодив долоню. Вона зачинила двері й повернула ключ. Раз. Два. Глухий, надійний звук. Вона пройшла на кухню, поставила чайник — на одну чашку. Дістала з холодильника сир, відрізала шматочок й поклала його на хліб. Сіла біля вікна.

Телефон на столі вібрував, не перестаючи. Лідія Петровна строчила повідомлення: фотографії своїх ліків від тиску, спогади про те, як вона везла Аню на санчатах до дитсадка у мінус десять, і погрози «більше ніколи не переступати цей поріг».

Аня подивилася на екран, потім перевернула телефон екраном униз. У квартирі було тихо. Пахло лавандовим освіжувачем і свіжозавареним чаєм. Вперше за довгий час Аня відчувала, що вона не в гостях у власного почуття обов’язку. Вона була вдома.

Вона відкусила бутерброд. Хліб був свіжим, а сир — саме таким, який любила вона, а не таким, який «був за акцією в Сільпо». Це було крихітне, майже непомітне щастя, але воно цілком належало їй.