– Ну, здоровенька була, наречена. Вирішила, що відхопила скарб і тепер можна на лежанці відлежуватися?
Цей голос, просочений отрутою і неприкритою насмішкою, застав Олену зненацька. Вона завмерла з ганчіркою в руці посеред заставленої коробками вітальні. Всього добу минуло з того часу, як вони з Артемом переїхали, а відчуття свята вже вивітрювалося, ніби дешеві парфуми.
Нова квартира, своя. Здавалося б, ось воно, щастя. Але було одне «але». І це «але» зараз стояло на її порозі, схрестивши руки на грудях і окидаючи все навколо поглядом ревізора. Софія Іванівна.
Переїзд у сусідній під’їзд спочатку здався Артемові геніальною ідеєю. –
“Олено, ну подумай, як зручно. Мама завжди поруч, допоможе, якщо що. Вона в мене золота, просто потрібен підхід».
Олена тоді лише злегка посміхнулася. Вона вже здогадувалася, що цей «підхід» — це повна і беззастережна покора.
Софія Іванівна з самого початку їхніх стосунків дала зрозуміти: вона — головна жінка в житті свого сина, а всі інші — так, тимчасові явища. І цей переїзд, цю близькість вона сприймала не як допомогу, а як можливість закрутити гайки ще тугіше, тримати сина під тотальним щосекундним контролем, а заодно й його непутящу, на її думку, дружину.
Перший удар грімнув наступного ж дня. Без дзвінка, без попередження. Просто ключ у замку повернувся. Звичайно, Артем наполіг, щоб у мами був свій комплект. І теща матеріалізувалася в передпокої.
– Дивлюсь, ви тут не поспішаєте облаштуватися? – почала вона, навіть не привітавшись. Її цупкий погляд ковзнув по нерозпакованих коробках, запилених полицях, по стопці книг на підлозі. – Безлад, звісно, знатний. Я в твої роки вже й дім у порядку тримала, і чоловіка з роботи чекала з трьома стравами й компотом. А в тебе що на вечерю?
Олена, ще не відійшовши від раптового вторгнення, зніяковіло кліпнула.
– Артем любить макарони по-флотськи. Я якраз збиралася макарони…
Софія Іванівна фиркнула так, ніби Олена запропонувала нагодувати її сина отрутою.
– Це їжа для студентів, а не для дорослого чоловіка, який працює, між іншим, щоб тебе утримувати. Тебе що, мати зовсім нічому не навчила? Елементарному. Господиня з тебе, я бачу, ніяка.
Артем, що вийшов із спальні на шум, спробував втрутитися.
– Мам, ну перестань. Ми тільки переїхали, втомилися. Оленка цілий день на ногах…
– А я що, не на ногах? – тут же перемкнулася на нього Софія Іванівна, і в її голосі зазвеніли ображені нотки. – Я про тебе дбаю, синочку. Хочу, щоб ти жив як людина, у чистоті, у затишку. А вона що? Вона ж тебе зовсім загонить. Прийшла допомогти, підказати. А на мене ще й дивиться вовком. Ну пізнаю…
Вона картинно піджала губи, зображаючи ображену доброчесність. Артем тут же знітився, почав її заспокоювати, казати, що вони все цінують, все розуміють. Олена ж просто стояла й дивилася на цей спектакль. Вона розуміла, що це лише початок. Маленька увертюра перед великою, виснажливою оперою принижень.
Так і почалося. Софія Іванівна виробила власну тактику. Вона з’являлася, як правило, тоді, коли Артема не було вдома, ніби в неї був вбудований радар. Приходила й починала методично, слово за словом, забивати в Олену комплекс неповноцінності.
– І нащо тільки мій син на тобі одружився? –зітхала вона, проводячи пальцем по стільниці й демонстративно розглядаючи неіснуючий пил. – Ні шкіри, ні лиця, ні господарської жилки. Ось була в нього Ірочка до тебе – красуня, розумниця, готувала як богиня. А ти… ти ж просто причепилася до нього, відбила сина в матері. Думаєш, я не розумію?
Олена мовчала. Спочатку намагалася сперечатися, щось доводити, пояснювала, що працює віддалено, що її робота теж важлива, що вона не сидить без діла. Але всі її слова розбивалися об глуху стіну зневаги.
– «Працює» вона, – передражнювала свекруха. – На кнопку натискає у своєму комп’ютері. Це не робота, це дурниця. Справжня робота – це дім, сім’я, чоловік. А ти й з цим-то впоратися не можеш. Нічого ти в житті не досягнеш, пустушка.
Олена терпіла. Ковтала ком в горлі, йшла в іншу кімнату, вмикала воду, щоб не чути цей отруйний шепіт. Вона не скаржилася Артемові. Чому? Напевно, боялася. Боялася стати причиною сварок між сином і матір’ю. Боялася, що він не повірить. Скаже, що вона все перебільшує, що мама просто людина старої закваски. Вона так сильно його любила, що готова була нести цей хрест сама, аби зберегти тендітний мир у їхній маленькій сім’ї. Але якою ціною давався цей мир? Кожну ніч вона плакала в подушку, поки він спав. Їй здавалося, що вона повільно з’їжджає з глузду, розчиняється в цій кислоті ненависті.
Розв’язка настала раптово, як це зазвичай й буває. В один із будніх днів Артем мав бути на важливій зустрічі аж до самого вечора. Софія Іванівна, звичайно, була в курсі. Вона прийшла опівдні в найблагодушнішому настрої для чергової порції навчань.
Олена сиділа за ноутбуком, дороблювала терміновий проект. Теща увійшла, не постукавши, і зупинилася в дверях.
– Знову за своєю іграшкою сидиш, – простягла вона зі звичною долею сарказму. – Краще б ділом зайнялася. Он сорочки Артема не прасувані лежать, а ти сидиш, бацдикужш. На шию чоловіка влаштувалася й горя не знаєш.
І в цю саму мить вхідні двері клацнули. Артему зустріч перенесли. Він увійшов у кімнату тихо, непомітно й застиг на порозі, дивлячись на скам’янілу дружину й на свою матір, яка, не помітивши його, продовжувала:
– Я йому все життя казала: не зв’язуйся з такими нахлібницями. Їй тільки гроші твої потрібні та квартира, а ти для неї – пусте місце.
Артем стояв і слухав. І з кожним словом його обличчя темнішало, перетворюючись на маску люті. Він бачив сльози, що блищали в очах Олени, бачив її тремтячі плечі. І він чув свою матір — не турботливу, не люблячу, а злу, жорстоку жінку, яка принижує найдорожчу йому людину.
– Мамо.
Його голос пролунав так тихо, що Софія Іванівна спочатку не зрозуміла. Вона обернулася й відсунулася. Такого Артема вона не бачила ніколи.
– Що ти тут робиш? – видихнула вона.
– Це мій дім, мамо, – відрізав він, підійшовши й стаючи між нею й Оленою, ніби захищаючи дружину своїм тілом. – А ось що тут робиш ти? Я все чув. Кожне слово.
Він зробив паузу, набираючи в груди повітря.
– Отже, так. Якщо я ще хоч раз, хоч один раз почую від тебе щось подібне в бік моєї дружини, якщо ти ще раз насмілишся її принизити, ти сюди більше не прийдеш. Взагалі. І якщо ти, мамо, не змінишся, ти перестанеш бачити й мене. Ти мене зрозуміла?
Це був ультиматум. Жорсткий, безповоротний. Він не намагався згладити кути, він обрав сторону.
Софія Іванівна не відповіла. Її обличчя перекосилося від гніву й образу. Вона мовчки розвернулася й вийшла, з такою силою хлопнувши дверима, що в серванті задзвенів посуд.
Настала оглушлива тиша. Вона не дзвонила й не приходила. Ні наступного дня, ні через тиждень. Вона грала в мовчанку, демонструючи, як сильно її образили. Напевно чекала, що син, як звично, опам’ятається, прибіжить із вибаченнями й букетом. Артем переживав, це було видно. Він ходив по квартирі похмуріший за хмару, постійно перевіряв телефон.
– Може, я був занадто різкий? – запитав він одного вечора в Олени. – Все-таки вона мати.
Олена подивилася на нього довгим, серйозним поглядом. Всередині неї щось змінилося. Вона більше не була тією наляканою дівчинкою, готовою все терпіти. Вона зрозуміла: зараз вирішується їхнє майбутнє, і відступати не можна. Питання потрібно було вирішувати. Але інакше. Зовсім інакше.
Ініціативу вона взяла на себе. Через пару днів спекла улюблений лимонний пиріг свекрухи, такий, як та вчила, з скоринкою, щоб хрустіла. І пішла до неї одна, без Артема.
Софія Іванівна відчинила двері не одразу, подивилася на Олену й на пиріг у її руках із неприхованим подивом і підозрою, але все ж впустила. Вони сиділи на кухні, пили чай у гнітючій тиші. Свекруха явно чекала вибачень, каяття. Але Олена почала зовсім з іншого.
– Софіє Іванівно, я прийшла не сваритися, – сказала вона тихо, але твердо. – Я хочу поговорити.
Вона зробила паузу, подивилася тещі прямо в очі й вимовила фразу, яка мала змінити все.
– Я вагітна. У вас буде онук чи онука.
Очі Софії Іванівни на мить спалахнули непідробною радістю. Але лише на мить.
– Але, – продовжила Олена, і її голос не здригнувся, – якщо ви не зміните свого ставлення до мене, якщо ви будете продовжувати цю війну, ви його ніколи не побачите. Ні онука, ні онуку. Ніколи.
Спочатку свекруха вибухнула. Вона кричала, що це шантаж, маніпуляція, що Олена спеціально все підстроїла, звинувачувала її в усіх смертних гріхах. А Олена просто сиділа й мовчки дивилася на неї. І коли потік образ вичерпався, Софія Іванівна замовкла. І в цій тиші до неї, здається, почала доходити вся суть сказаного. Думка про те, що вона через власну дурість, через свою гординю може позбутися єдиного, ще не народженого онука… Ця думка виявилася страшнішою за всі образи. Вона зламала її.
Минуло ще кілька болісних днів. А потім у їхні двері подзвонили.
На порозі стояла Софія Іванівна, незвично тиха, з опухлими від сліз очима. Вона увійшла, подивилася спочатку на сина, потім на Олену.
– Прости мене, – сказала вона. І це слово далося їй з неймовірними зусиллями. Було видно, як вона переступає через себе. – Прости, Олено. Я… я була неправа. Я хочу бути бабусею. Хорошою бабусею. А не ворогом у вашому домі.
Артем, який увесь цей час стояв напружено, полегшено видихнув. Він підійшов і обійняв їх обох — і дружину, і матір. Це було незграбне, трохи незручне обійняття. Але воно означало більше, ніж тисячі слів. Воно означало мир.
Звичайно, їхні стосунки не стали в одну мить ідеальними, як у дешевому серіалі. Старі образи не забуваються клацанням пальців. Але лід тріснув. У сім’ї настав тендітний, але такий довгоочікуваний мир.
Софія Іванівна почала заходити вже не з перевіркою, а з пакетом яблук для майбутньої мами або з порадою, який відвар корисніший. Вона все ще могла щось буркнути під ніс, але в її голосі більше не було отрути. Вона вчилася бути не свекрухою-монстром, а просто бабусею. І між двома жінками, так довго воювали за любов одного чоловіка, поступово, дуже повільно почало народжуватися щось схоже на довіру.
І це вже була справжня перемога.
